Дати дитині життя означає також супроводжувати її у пошуку Бога, від якого вона бере початок і до якого прямує. Завдання батьків — допомогти дітям будувати відносини з Ним та разом шукати глибшого сенсу життя. При цьому діти часто бувають «священиками» своїх батьків: саме вони змушують нас зупинитись посеред щоденних клопотів, аби замислитися про «високе» — адже зазвичай у дорослих не залишається на це часу ані сил.
Релігійне виховання — це не тільки дар, а й насамперед завдання: воно доручене батькам тому, що їм Бог довірив дітей. Дати дитині життя також означає показати їй сенс і абсурдність цього світу, й віра допоможе це зробити успішно. Якщо маємо причини дякувати Богові, то робимо це легко; в темряві життя і в сумнівах, натомість, заносимо до Бога інші молитви. Коли молимося зі сльозами на очах, тоді ми ще більше поєднані з Богом, а не відділені від Нього. Коли ставимо собі питання про сенс життя, то робимо дітям велику послугу: вони разом із нами можуть іти цією дорогою і побачити, що пошук сенсу вписаний в нашу природу.
Деякі батьки — і це немала група у західноєвропейському суспільстві — живуть відповідно до концепції: «Я не вірю, і нічого мені не бракує». Якщо діти приймуть цей девіз, то дуже швидко можуть бути втягнені, навіть не помічаючи цього, в порочну стратегію, орієнтовану на задоволення та споживацтво, що нав’язується суспільством.
Над питанням про сенс життя замислювалися тисячі поколінь до нас і, певно, замислюватимуться й наші нащадки. Ці проблеми також знаходять своє відображення у «дитячих» питаннях дітей…
Звідки світ? Чи все було створене випадково, чи з нічого? Чи за створенням світу протягом мільярдів років стоїть Бог, присутній зі Своїм Духом у його народженні, який хотів і хоче, щоби існувала людина; Бог, який безумовно нас любить?
Чи Бог такий, як люблячий батько і любляча мати, чи близький до нас? Чи любить нас кожного дня і як ми можемо це відчути? Чи Бог присутній в дусі, якого дав нам, чи присутній в нас кожної миті і чи супроводить нас у цьому дарі, який дозволяє нам говорити, любити, надіятися, сумніватися і помирати? Чи може Бог надати сенс безглуздому стражданню? Чи є відповідь на наше запитання — чому?
Не знаємо, чому народжуються діти‑інваліди, чому діти вмирають, чому вмирає мати, залишаючи чоловіка й дітей; не знаємо також, чому одна людина народжується у злиднях, а інша в багатстві — ми можемо лише здогадуватися. Він для нас — Бог прихований, бо дозволяє нам ходити навпомацки в багатьох справах, і ми дістаємо тільки обмежене уявлення про перебіг подій власного життя. Живучи, можемо передбачити лише кілька наступних кроків, а іноді навіть і це неможливо.
Що буде зі мною, коли я помру? Що буде з тими, кого я люблю і любив, коли вони помруть? Що буде з Землею, нашою батьківщиною, у незбагненому Всесвіті, якщо вона одного дня загине, спалена сонцем? Що буде зі мною, коли смерть закінчить свою гру з моїм тілом? Хоч би яким чином я помирав, один орган може погодитися на це, а інші заразяться і через це страждатимуть. Мої тіло і кров можуть бути знищені внаслідок аварії або вибуху.
Для більшості батьків у повноті сил це не становить проблеми, хоча постійно з’являються, як сигнальні лампи, шокуючі звіти про смертність на дорогах. Вони з’являються десь дуже далеко — в тій ночі і в тій темряві, — аж врешті-решт зачіпляють нас за живе.
Скарбом християнського життя є те, що Бог тримає у своїх долонях нашу долю. Ми не відпадаємо від буття з Ним — ми викарбувані в Його серці, Він безумовно нас любить і завжди пам’ятає про нас.
Найглибшим Євангелієм життя, смерті й воскресіння Ісуса Христа є те, що Він у своїй власній особі правдиво втілює процес умирання, відродження та перемінення нашого світу. Це, зрештою, найбільш вражаюча Добра Новина, дана Богом світові, у якому ми живемо: «Те, що переживаєте зараз — ваші пошуки, ваші страждання, ваші злети, ваша смерть, — все це від Мене!»
«Має існувати щось більше, ніж те, що ми бачимо», — ця фраза, сформульована молодими людьми, показує щось дуже важливе: світ, який ми бачимо, відчуваємо, чуємо, смакуємо, є брамою до світу духовного. Наше земне життя це перехід до нового життя, Біблія ясно це показує у багатьох контекстах. Ми йдемо до світла, ми створені Богом і Він безумовно нас любить, не перестане любити, також тоді, коли будемо зовсім по-іншому спілкуватися за допомогою нового тіла, переміненого Божим Духом.
Діти на підставі власного, самостійно керованого процесу мислення й через діалог із віруючими людьми усвідомлюють, що Бог знаходиться не десь на периферії, Він — у центрі людства, світу і космосу; без Нього не могли б існувати ні ми, ні світ. Вони вчаться крок за кроком критично розрізняти, що заслуговує на безумовне прийняття, а що ні; що тимчасове, а що корисне в довгостроковій перспективі. Без релігійної практики цей процес не може відбуватися грамотно. Ми, дорослі, й у зрілому віці продовжуємо вчитися, адже постійно бігаємо за речами нестійкими і дрібними, як пісок, хоча й вони здаються нам «святими»: гроші, успіх, визнання. Пісня хвали, яку склав пророк Ісая (див. Іс 6, 1‑7), протягом століть виразно показувала безлічі людей різницю між людиною і Богом, протиставляла людину і Бога як її Творця, Рятівника й Спасителя. Того, що тваринам дозволяє вижити, нам, людям, замало: ми змушені вчитися, щоби жити.
Поняття «культура» походить від латинського «сolere», що буквально означає «обробляти, доглядати, поліпшувати». Ми, люди, мусимо пояснювати наше життя і переживання. Особливу та глибоко вкорінену форму інтерпретації життя становить християнська віра. За допомогою біблійних розповідей про стосунки з Богом ми пояснюємо народження, хвороби, страждання, страх, надію, смерть і призначення (чому ми взагалі існуємо); ми відкриваємо, що таке свобода і щастя.
Чому існує світ, чому існую я та інші? Пояснення і формування наших граничних досвідів, таких як народження, хвороби, страждання, страх, радість, надія, смерть, покликання тощо; проблема самоідентифікації особистості та самореалізації людини в стосунку до напруженості відчуження і відмови від себе; зміст і обґрунтування політичного, соціального та індивідуального бачення цілей та орієнтації на цінності, такі як людська гідність, соціальна справедливість та особисте щастя — рано чи пізно наші діти зіткнуться з цими явищами та будуть змушені дати відповіді на ключові питання.
Релігійне виховання це відповідь на необхідність формування людського життя. Людині потрібні взірці інтерпретації для того, аби оцінити позитивний чи негативний досвід і опрацювати його. Подобається нам це чи ні, діти завжди хитруватимуть у трактуванні світу. І тому дуже важливо вносити в процес інтерпретації світу позитивні думки й символи, а не страх, споживацтво, перспективу суперництва та абсолютизації, які завжди визнають право за сильним. Справедливість, мир і повага до творіння є біблійним тлумаченням, яке має найважливіше значення для життя людства.
Я не раз мав змогу перебувати по кілька тижнів у бідних кварталах Латинської Америки. Це був дуже цінний досвід для мене. Багато місцевих мешканців сприймають своє життя не інакше як крізь призму поняття «Бог‑життя». Під час богослужінь вони не моляться до «Бога‑любові», але промовляють до Нього, використовуючи звернення «Боже життя», усвідомлюючи, що Бог дав їм особливу гідність. Те, що вони переживають через соціальну несправедливість, расову дискримінацію, походження, стать не має значення для їхніх відносин із Богом, котрий любить убогих, дає їм гідність. Вони святкують цей факт у різних обставинах свого життя. Така релігійна інтерпретація життя має величезний вплив на їхнє самосприйняття. З іншого боку, деякі люди (власники латифундій у Латинській Америці, наприклад) придушують релігійну інтерпретацію, використовуючи стереотип: «Ви бідні, тому що згрішили: Бог тебе покарав, бо ти згрішив, і тому не маєш землі. У нас багато землі, тому що Бог нас любить». Богом тут «підпираються» для підтримки наявної соціальної несправедливості.
Для нас це теж важливо: якщо я відчуваю, що Бог мене любить, якщо я можу поскаржитися Богові в ситуаціях страждань, незрозумілого болю, а навіть звинувачувати Його — я живу інакше, ніж людина, що не пізнала Його як когось вагомого у житті та не має стосунків із Ним, що збагачують. Усвідомлення того, що Бог дав нам надзвичайну гідність і саме це впливає на «якість життя», дуже важлива для Європи сьогодні. В анонімності нашого суспільства багатьох людей турбують питання: «Хто я?», «Для чого живу?» і «Куди йду?»
Величезною є туга за подоланням сірої буденності; смерть, зло і непослух це перешкоди, які люди видаляють із прозаїчного поверхового світу, шукаючи часто дуже суб’єктивних пояснень. Уже не ведеться суперечка про правду: молоді люди часто не мають власної позиції, втрачаючи цілісне бачення взаємозв’язку між істинами віри. В цьому немає нічого надзвичайного, бо зараз у суспільстві можна помітити розрив із великими традиціями, наявний і в питаннях віри та релігійної освіти. Як важко нам прийняти, що те, чого ми навчилися в школі, через 15 років уже не має значення! Сьогоднішній темп життя зумовлює те, що релігійна освіта також повинна йти в ногу з ним. Багато людей через прискорення власне цього темпу втрачають контакт із тим, що вимагає роздумів та медитації.
Стартова позиція родини також серйозно змінилася. Діти щораз більше бажані батьками — вони стають предметом всебічної турботи і, як потомство, мають для батьків таке важливе значення, що часто це понад їхні сили. Існує виразна тенденція поділу дітей. У великих містах діти змушені домовлятися по телефону. Вони часто не спілкуються з ровесниками і змушені рано орієнтуватися на світ дорослих. Чимало дітей не відчувають безпеки в надійних групах, не мають родинних зв’язків чи особистих взірців. Вони змушені самі орієнтуватися й шукати матеріал для власного життя, тому вони часто перенавантажені. Досвіду безпеки в знайомій церковній спільноті для багатьох також уже не існує.
Цікавим для матерів і батьків може бути той факт, що молодь, яка бере участь у житті Церкви, має більш тісні родинні зв’язки та порівняно з іншими молодими людьми досить пізно залишає родинний дім. Ці якості становлять відміну рису «вповільненої сучасності». Церква є фактором концентрації на родині. Приналежність до Церкви і життя в родині формують потужний зв’язок; церковний календар стає сімейним календарем: Хрещення, Перше Причастя, Миропомазання, шлюб і похорон становлять головні пункти релігійного життя. На питання, якими досягненнями ви особливо пишаєтеся, багато респондентів сьогодні відповідають: тим, що у мене є сім’я, кохані діти; тоді як раніше причиною особливої гордості більшості з нас була професія та кар’єра.
Перевагою того, що сім’я перебуває в центрі, є те, що багато людей хочуть, аби їхні родини мали більш глибокі стосунки і залишалися в єдності з Богом. Також підкреслю важливість «додаткового значення» релігії в нашому повсякденному досвіді: якщо я покладаюся на Бога, то більше знаю про життя.
На завершення, можемо поглянути на дітей і молодь із такої позиції: по-перше, ваші діти переживають власну релігійність більш індивідуально, шукають свій власний шлях віри; в той же час зникає питання, що є істинним і що є важливим. У світі існує надто багато «істин». Тому молодь сьогодні стоїть перед викликом — розпізнати, що насправді становить для них істину. Вони часто самотні й залишені самі на себе, а це може бути небезпечним. У розмовах я постійно раджу батькам, аби більш очевидно й однозначно супроводжували своїх дітей у їхній дорозі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
