«Справи віри і моралі не можуть бути децентралізовані»

На Синоді Єпископів, у Ватикані, завершилися дискусії в залі та обговорення в малих групах. Зараз триває праця редакційної комісії, яка готує підсумковий документ. Остаточне голосування щодо нього відбудеться в суботу, 24 жовтня 2015 р.

Блаженніший Святослав (УГКЦ) також бере участь у Синоді єпископів Католицької Церкви, який триває у Ватикані. Користуючись нагодою, «РВ» поспілкувалося з ним.

— Ваше Блаженство, добігає кінця XIV Звичайна асамблея Синоду єпископів Католицької Церкви, яка в центр уваги поставила тему сім’ї. Розкажіть, будь ласка, які центральні питання порушувалося в синодальних дискусіях?

— Якщо говорити про центральну тему, яка є осердям уваги отців Синоду третього тижня його діяння, то це питання можливості чи неможливості допускати до Святого Причастя тих, хто розлучений і повторно одружений. А відтак питання відповідального батьківства, як про це говорить енцикліка Папи Павла VI «Humanae vitae».

Отож, це дві теми, які сьогодні в центрі уваги. Бо саме на ці два аспекти католицької моралі сьогодні найбільше чиниться тиск з боку різних секулярних кіл. Це викликає серйозне занепокоєння, зокрема і в отців цього Синоду.

— Коли ми говоримо про розлучених і наново одружених… Ще Папа Бенедикт ХVI виявив досить чітку позицію Католицької Церкви в цій справі. Як під час Синоду Єпископів обговорювалася ця тематика? Як узагалі Церква може цим людям допомогти?

— Гадаю, тут є одностайність отців Синоду; зокрема, вона була підтверджена, коли підбивали підсумок праці у малих групах. Це те, коли ми говоримо про Святе Причастя, зокрема про можливість чи неможливість Святого Причастя для тих, хто у стані тяжкого гріха. Це не питання якогось пастирського методу; це питання доктрини Церкви, питання католицької віри, питання розуміння, з одного боку, святості Таїнства подружжя, а з іншого боку, розуміння також святості й змісту Євхаристії як осердя, вершини християнського життя.

Я б сказав, що абсолютно в усіх звітах, які ми вчора заслухали, було сказано про те, що ніхто з отців Синоду не почувається не просто компетентним, а вповноваженим ставити під запитання віру Церкви. Навіть коли виникало якесь глибоке занепокоєння, то синодальні отці не брали на себе відповідальності навіть щоб голосувати «за» чи «проти», як, можливо, цього очікували певні журналісти.

Коли виникали спірні питання чи необхідність уточнити тему таїнственного життя Церкви, її сакраментології, тут отці Синоду говорили про те, що ми просто звертаємося до Святішого Отця, вкладаємо в його руки наше запитання і він, як автентичний учитель та інтерпретатор традиційної доктрини Церкви, поможе краще це пояснити.

Але для того, щоб наші слухачі чітко розуміли, у чому полягає сьогоднішня позиція отців Синоду, ми абсолютно одностайно говоримо: той, хто живе в стані тяжкого гріха — чи ми говоримо про ситуацію розлучених і повторно одружених, чи говоримо про будь-який інший гріх щодо Божих заповідей, — навчання Церкви незмінне: у стані тяжкого гріха до Святого причастя не можна приступати. Чому? Коли Церква каже, що хтось, хто у стані тяжкого гріха, не може бути допущений до Святого причастя, вона цим нікого не дискримінує, нікого не принижує, а навпаки: таке навчання Церкви є великим захистом і материнською допомогою цим людям. Бо ми знаємо, згідно з ученням святого апостола Павла, що Святе Причастя можемо прийняти як на спасіння нашої душі, так і на наш суд або осудження. Тому, згідно з навчанням святих апостолів і традиційним ученням Церкви, коли хтось приступає до Причастя у стані тяжкого гріха, він ще погіршує свій стан, тому чинить новий тяжкий гріх святотатства.

Отож, сьогоднішнім питанням, над яким роздумували отці, було те, як допомогти тим людям, що живуть у стані такого тяжкого гріха, і як із нього вийти. Яка є покутна дорога, що нею сьогодні Церква може повести людей до навернення, покаяння, а відтак можливості виправитися. Бо це ті умови, згідно з якими людина може вилікуватися зі стану тяжкого гріха.

У східній церковній духовності гріх розуміється не як переступ якогось закону, а як страшна недуга, хвороба, зщо потребує лікування. Тобто всяка покутня практика, в розумінні східного богослов’я, є лікувальна, терапевтична. Таким чином ми допомагаємо зрозуміти багатьом нашим співбратам у єпископстві, що традиційне вчення Церкви про покутну практику, про можливість чи неможливість Святого Причастя для тих, хто живе у стані тяжкого гріха, це не якась сувора кара для когось, а дорога лікування та оздоровлення людської душі.

— З цих слів можна зробити висновок, що Синод Єпископів не компетентний, наприклад, у матерії догматичній, аби зробити певні зміни, — на що, мабуть, багато хто очікував у темі подружжя… Яка роль Синоду єпископів Католицької Церкви, якщо ми говоримо про подружжя?

— Я б хотів коротко пояснити компетенції Синоду, бо справді можу передбачити, що певною мірою після того, коли Синод завершиться, буде певне розчарування у тих, хто очікував сенсації.

Папський Синод не має компетенції ухвалювати рішення і видавати закони, тим більше якісь норми, що могли би міняти дотеперішню практику Церкви. Бо Папський Синод, на відміну від синодів Східних Церков, це не законодавчий орган, а лише дорадчий.

Цікаво було, коли оприлюднили висновки праці в групах: дехто навіть просив, аби назва кінцевого документу Синоду була уточнена. Тобто що це поради Синоду, звернені до Святішого Отця. Для Святішого Отця Синод єпископів є дорадчим органом, бо Святіший Отець сам компетентний видавати ті чи інші законодавчі акти. Для нього дуже важливо чути Церкву, як це розуміють отці, для того, щоб уточнювати доктрину Церкви, згідно з її традиційним ученням, аби сьогодні люди могли її краще, повніше розуміти і згідно з нею жити.

Деякі отці говорили про те, що ми абсолютно не почуваємося компетентними навіть радити щось, у разі певних гіпотез зміни доктрини Церкви, щодо Святого Причастя тих, хто перебуває в стані тяжкого гріха. Ми абсолютно одностайні в тому, що сьогодні Церква мусить захистити святість і гідність подружнього життя як нерозривного союзу любові між чоловіком і жінкою.

Один з отців сказав, що в такій життєвій справі, як причастя для осіб, що повторно одружені або ще не отримали декларацію про недійсність першого подружжя, ми не почуваємося компетентними займати якесь становище. І на його думку, на це питання мав би відповісти, крім Святішого Отця, лише Вселенський Собор.

Отож бачите, з яким благоговінням отці Синоду ставляться до традиційного вчення Церкви і справді відчувають, що вони не господарі науки Церкви, не господарі тої Богом об’явленої істини про шлюб і сім’ю, а слуги істини, яку повинні звіщати.

— Чи синодальні отці застановлялися над питанням одностатевих подружь, можливості їх існування?

— У робочому документі взагалі питання явища гомосексуалізму порушувалося. Але отці одразу сказали, що воно немає жодного стосунку до питання сім’ї, бо одностатеве життя не можна назвати подружжям. І хоч би як міжнародні лобі тиснули на Церкву, Церква ніколи, згідно зі своїм сумлінням, будучи вірною вченню Святого Письма, не змінить свого навчання на цю тему. Тому деякі отці рішуче висловлювалися про те, що питання гомосексуалізму потрібно вилучити з кінцевого документу, оскільки воно не має нічого спільного з темою Синоду, тобто покликання і ролі християнської сім’ї у Церкві та світі. Питання окремого вчення Церкви про статевість тут абсолютно не на місці.

Але, з іншого боку, говорилося про те, що людська особа, незалежно від того, якими гріхами вона обтяжена, є і залишається завжди образом і подобою Божою. Людську особу ми завжди мусимо поважати, незалежно від того, які її вчинки. Ми поважаємо особу, але рішуче застерігаємо її від гріхів. Ми з повагою ставимося до грішника, але не можемо ніколи похваляти його гріхів. Це те розрізнення, яке було завжди присутнє в дискусіях синодальних отців. Тому щодо теми гомосексуалізму між отцями є абсолютна однодушність.

Це надзвичайно велика трагедія, велике моральне зло — пропаганда гомосексуалізму як якоїсь моделі поведінки чи, навіть, намагання на законодавчому рівні прирівняти такий вид співжиття до сім’ї. Такого типу тиск є зневагою сім’ї та подружжя як інституції.

— Перед Синодом єпископів було поставлено дуже чіткі цілі: поглянути на сучасний стан сім’ї, а також призадуматися над душпастирством сім’ї. На що найбільше в цьому аспекті синодальні отці звернули увагу?

— Я би щодо цього хотів згадати три основні теми. Найперше, саме через те, що інституція сім’ї як така перебуває під дуже сильним тиском, стала мішенню сучасних нападів на Католицьку Церкву, усі говорили про необхідність ґрунтовно передумати оцю дорогу приготування молодої пари до Таїнства Подружжя. Дехто казав, що така дорога приготування може бути подібна до новіціату, коли спершу треба допомогти людині навернутися до Бога, віднайти корені християнської віри в себе, стати справді живим членом Христової Церкви і живим членом живої парафії, щоби потім у тій Церкві, у тій парафії можна було урочисто укласти Таїнство Шлюбу. Тобто, ця дорога приготування до шлюбу — саме через те, що багато людей відходять від Церкви, втрачають розуміння християнської віри як такої, і це унеможливлює сьогодні серйозно ставитися до питання сім’ї, ба навіть гідно укладати подружжя чи гідно отримувати Таїнство Подружжя в Церкві. Тож треба переосмислити процес підготування і допомогти людям, які сьогодні часто мають абсолютно відмінні ідеї, погляди на сім’ю від тих, про які навчає Католицька Церква.

Друга тема, яка була в центрі уваги, — яким чином супроводжувати молоду сім’ю, коли вона вже повінчана. Бо когось замало підготувати до шлюбу, повінчати, а потім покинути напризволяще. Зокрема, багато отців говорили, що такими делікатними і вразливими є перші п’ять років подружнього життя. І саме в цей час молоді пари потребують особливого супроводу. Говорилося про те, що не тільки священики, а й інші зрілі подружні пари у парафії повинні супроводжувати перші роки подружжя таких молодих.

Третя тема стосувалася душпастирської опіки над тими, хто розлучений, хто пережив драму, а зокрема тих, хто живе в такому тяжкому стані розлучених і повторно одружених. Хоча вони живуть у стані тяжкого гріха, з якого самі не знають як вийти, але вони не викинуті чи виключені з церковного тіла. Цим людям необхідна особлива увага. Найперше треба їм допомогти щонеділі бути присутніми на Службі Божій. Треба поцікавитися їхнім особистим життям. Допомогти їм зрозуміти, чому сталася трагедія розлучення, допомогти їм з’ясувати у світлі Божого слова Христового Євангелія їхній сучасний стан. А відтак шукати способів, як із нього вийти.

Багато говорилося про те, що потрібно допомогти людям розібратися у своєму сумлінні, бо не бракує розлучених і повторно одружених, які, де-факто, не до кінця свідомо і добровільно потрапили в той стан. Об’єктивно вони у стані тяжкого гріха, але суб’єктивно не завжди їхня особиста відповідальність за такий стан є повною. Якщо до кінця не було свобідної волі, якщо людина стала заручником тих чи інших обставин, то тут потрібно доброго духовного проводу, який би поміг людині розібратися в особистій відповідальності за той грішний стан, у якому вона живе. І тут ми багато говорили як про традиційну католицьку мораль, так і про новітні розмірковування, які б допомогли людям розібратися в таких дуже делікатних питаннях їхнього сумління.

— У своїй промові 17 жовтня, з нагоди святкування 50-ліття Синоду єпископів Католицької Церкви, Святіший Отець Франциск наголосив на необхідності децентралізації у Церкві. Що це означає і який вплив це може мати на догматичне вчення чи душпастирство сімей?

— Я б хотів дещо змінити акценти. Святіший Отець говорив про необхідність розвитку синодальності Церкви. Святіший Отець гарно озвучив, що означає синодальність Церкви. Він сказав, що Папа не є понад Церквою, що Церква — це Божий люд. Про себе він сказав: я охрещений серед охрещених, я єпископ серед єпископів, я наступник апостола Петра, єпископ Рима — Церкви, яка головує над усіма Церквами в любові. Це дуже цікавий образ. І говорячи про необхідність такої здорової децентралізації, Святіший Отець намагався підкреслити велику відповідальність місцевих єпископів та місцевих єпископських конференцій за життя Церкви в тій чи іншій країні.

Тут, гадаю, для нас, східних католиків, дуже цікаво слухати заклик Святішого Отця до всієї Католицької Церкви — йти дорогою синодального буття. Тому що всі Східні Церкви є синодальними. Коли Папа говорить про децентралізацію, то тут варто вжити слово здорову децентралізацію. Саме таке його бажання: надати більшої ролі й повноваження місцевим єпископським конференціям у тих чи інших країнах. Я би сказав, що це заклик, аби єпископські конференції римського обряду, можливо, з часом отримали такі повноваження, що їх ми маємо сьогодні як Східні Католицькі Церкви.

Наведу маленький приклад. Місцева єпископська конференція РКЦ не вибирає єпископів, не має права створювати нові дієцезії. Усе це вирішується в Римі, у Римській курії. Синод єпископів Східної Церкви сам обирає єпископів для своєї Церкви. Ми — ті, що рішенням Синоду створюємо нові єпархії, утворюємо нові митрополії, рішенням нашого Синоду видаємо закони партикулярного права, згідно з якими живе наша Церква. Натомість локальна єпископська конференція Римо‑Католицької Церкви не має такого законодавчого права.

Та, на мою думку, є кілька засад, що не підлягають питанню децентралізації. Найперше — не може підлягати децентралізації віровчення і мораль. Справи віри і моралі не можуть бути децентралізовані. Кожна окрема церковна спільнота в тій чи іншій країні не може мати свою окрему віру чи свою окрему мораль. Ознакою вселенськості Церкви є те, що по цілому світі вона однаково навчає, однаково сповняє Божі заповіді й однаково святкує Святі Таїнства. Якби це було децентралізовано, то Церква втратила б дуже питому ознаку своєї вселенськості (католицькості).

Тут, можливо, було певне непорозуміння, навіть у світських медіа, оскільки питання про децентралізацію пролунало в контексті Папського Синоду про вчення Церкви щодо подружжя і сім’ї.

Є ще два аспекти церковного буття, які мають бути збережені для цілої Церкви. Це питання Літургії, зокрема, коли йдеться про РКЦ. Так само, коли йдеться про церковне законодавство, яке у своїй основі має бути єдиним для цілої Церкви, виключаючи, що ті чи інші країни можуть мати свої місцеві звичаї, — це те, що ми називаємо партикулярним правом.

Тож, гадаю, крок до децентралізації має бути, у першу чергу, кроком Святішого Отця й Апостольської столиці до повноти життя Східних Католицьких Церков. І я сподіваюся, що така синодальна дорога буде цікавою і корисною для Католицької Церкви.

— Така здорова децентралізація не матиме якогось наслідку на догматичне вчення Церкви про сім’ю. Але в душпастирстві?

— Одна така важлива думка прозвучала як результат праці в групах: що, зокрема, коли йдеться про Святе Причастя для розлучених і повторно одружених, це питання абсолютно не може бути предметом децентралізації. Наприклад, як було сказано в англомовній групі «А»: якби це питання віри і моралі було віддане на розгляд місцевих єпископських конференцій, то це стало би великою шкодою для єдності Католицької Церкви, спільного вчення і розуміння про Святі Таїнства, а також видиме свідчення віри Христової Церкви. Таке питання не підлягає децентралізації. Хоча, де-факто, в африканських країнах Церква стикається з викликом полігамії, чого, наприклад, у Європі немає. Коли мова про християнську Церкву в мусульманських країнах, теж дуже серйозно стоїть питання мішаних шлюбів. Коли, наприклад, християнські подруги справді перебувають у небезпеці втрати віри, бо в мусульманському подружжі є прямий тиск відректися від християнської віри. І майже неможливо виховувати дітей у християнській вірі.

Тобто є різні конкретні випадки; але, маючи однакові засади, — спосіб їх конкретного вирішення в тих чи інших культурах, які мають свої виклики, може бути різний. Але дорога, якою Церква веде своїх людей в тих різних культурах, — це дорога до повноти життя сім’ї та подружжя, відповідно до вчення Ісуса Христа.

— За кілька днів закінчується Синод єпископів у Ватикані. Як відомо, буде фінальний документ, relatio finale…

— Була праця в групах, були виступи отців у синодальній залі… Тепер Святіший Отець призначив редакційну групу, яка всі думки, зауваження, прохання та пропозиції має оформити у вигляді одного документу. Тому він і називається relatio finale — заключний звіт. Цей кінцевий документ представлять увазі отців наприкінці цього тижня, і кожен його параграф буде голосуватися. Для того, щоб він був ухвалений, необхідно дві треті голосів. Цей документ буде скеровано до Святішого Отця. Він не є рішенням Синоду, він не має жодної сили якогось закону, який би Святіший Отець мусив виконувати. Це, де-факто, порада Святішому Отцеві від отців Синоду, які представляють різні країни, різні єпископські конференції та Східні Церкви свого права.

Святіший Отець може прийняти до уваги ці думки чи поради, або не прийняти. За підсумком попередніх Синодів, після кожного такого діяння виходив окремий пастирський лист Святішого Отця, який називався Посинодальним Папським посланням. Потім уже Святіший Отець видавав свій документ, який мав нормативний характер. Яким буде цей підсумковий документ і яким буде це посинодальне послання Папи, побачимо. Але ми всі сподіваємося, що члени редакційної групи дуже сумлінно і правдиво висвітлять усі думки, які були висвітлені і озвучені в синодальній залі, щоби можна було це представити як підсумок нашого синодального діяння.

— Вислухавши багато доповідей, які прозвучали в синодальній залі засідань, з яким закликом Ви б хотіли звернутися до священиків?

— Найперше: дорогі отці, чувайте над християнською родиною. Дуже відповідально приготовляйте молодих подругів до шлюбу, тому що потім життя поставить перед серйозним випробуванням і вашу працю і, зокрема, особисте життя і щастя тих молодих людей.

Чувайте над християнською родиною, зокрема у перших п’ять років її життя. Будьте близьким приятелем і духовним батьком наших молодих подружь. З особливою увагою ставтеся до тих, хто потерпів велике розчарування і травму розлучення. Чувайте над цими людьми, помагайте їм утвердитися в їхній християнській вірі і знайти світло Божого слова і ласку Духа Святого, аби оздоровитися від ран, які вони зазнали.

Я вже не раз повторював, що у ХХ столітті християнська родина врятувала і захистила нашу Церкву. А сьогодні нашим святим обов’язком є захистити і врятувати українську християнську родину.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ