Найважче випробування — те, яке не виглядає як випробування. Це — ілюзія того, що все добре. Але чи надовго?
«Знаю твої справи; ти не холодний, ані гарячий; о, якби ти був холодний, або гарячий! Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх. Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і ні в чому не маю потреби»; а не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий» (Одкр 3, 15‑17).
«Сенс життя загубився в успіхах життя» (М. О. Бердяєв).
Найважче випробування — те, яке не виглядає як випробування. Це — ілюзія того, що все добре. Але чи на довго?
Царством звіра буде не суспільство, страшне ззовні, а суспільство, страшне, пусте, пласке і нице всередині. Це не буде суспільство, що ставитиме за мету поневолити весь світ, винищити якусь расу чи народ, залити світ кров’ю. Воно прагнутиме побудувати щастя на землі без Бога. Побудувати щасливе суспільство на основі ліберальних, демократичних цінностей. Без жодних задніх думок (принаймні, спочатку).
Люди там будуть добрими і привітними (принаймні, ззовні), політики їздитимуть на роботу на велосипедах, корупція зникне, не буде бідності — сформується міцний середній клас. Там буде гарна медицина, рівні дороги, чисте повітря й екологія. Все — для людини. Людина перебуватиме в центрі всього. Довкола неї все танцюватиме і водитиме хороводи, годуючи її з ложечки. Сама людина буде як щасливе немовля (за Достоєвським).
Ззовні ніщо не свідчитиме про те, що насувається щось страшне. Швидше навпаки, пануватиме загальне благополуччя і достаток. Нічого подібного на зразок Жовтневої революції в Росії чи приходу Гітлера до влади в Німеччині не відбуватиметься, де «звірячий оскал» було видно одразу. В «останньому бою» добра зі злом усе буде дуже поступово, дуже непомітно і під найбільш позитивними, життєствердними гаслами.
«Жити у своє задоволення — доля плебея; благородний шукає порядку і закону», — писав колись Гете.
Хотіли державу загального добробуту? Отримайте.
«Жити у своє задоволення!» — девіз нового суспільства. Хліба й видовищ тут буде предостатньо. Вся економіка працюватиме саме на те, щоб напхати шлунок і розважити голову. Думати про щось високе тут просто не буде часу.
Одна з особливостей такого суспільства — здрібніння людини. І перший, і останній тут буде посередністю. Антихрист — це посередність. Він править для такої ж посередності, як сам. Ніякого геройства, ніякої висоти чи аристократизму духу. Лише пошлість, «плоскість» і дурнуватість.
Й антихристом у плані конкретної людини може бути будь-хто: витягни будь-кого з натовпу і посади на трон — нічого не зміниться, «бо працює система». Система зі створення та множення посередності.
Ніякого абсолютного зла в царстві антихриста не буде. Це буде постійна середина між добром і злом, постійне «примирення» між Богом і дияволом. Посередність не хоче ні з ким сваритися. Усіх помирити — тільки б жили мирно й дали їй можливість спокійно «пастись на вигоні».
Типова людина такого суспільства — не вбивця, не кат; це добропорядний сім’янин, який має дітей, гарну роботу, з усіма прагне поводитися чемно й привітно, завжди усміхається. Особливих талантів не має. Особливих поглядів також не має. Ні політика, ні релігія, ні інші філософські речі його особливо не цікавлять. Можливо, лиш тією мірою, щоб поширити псевдо-філософську цитату в соцмережі чи, як максимум, похвалитися прочитаною книжкою модного письменника під час посиденьок із друзями в барі. Бо без цього також наче не можна, без високого, глибоко-філософського, але щоб не надто глибоко, щоб лише вдовольнити своє маленьке его і бути як всі.
Зовнішня добропорядність такої людини (як рядової, так і правителя, бо вони всі однакові) приховуватиме внутрішню пустоту, нікчемність і боягузтво. Це боягузтво може призвести до істеричних учинків для вдоволення власного его при отриманні влади, якщо та раптом стане абсолютною.
Подвійні стандарти — головна політика правителів цього суспільства. Бо ці ж подвійні стандарти, чи потрійні (їх скільки завгодно), є в кожного рядового громадянина в особистому житті. Посередність їх собі пробачає. Бога для неї немає — нема перед ким тримати звіт. А тому можна пробачити собі «маленькі гріхи». Навіть слово «гріх» тут зайве. «Якщо Бога нема, то все дозволено». Дозволено, але страшно. Бо боягуз! Тому й на вигляд добропорядний.
Жодної величі зла. Зло — це лише плоскість. Жодної глибини ідеології зла — ні нацизму, ні комунізму: лише свобода, рівність і бла-бла-бла. Ніяких злих геніїв — лише добропорядні посередності. Антихрист — це саме добропорядна посередність, яка любить людину такою, як вона є (і себе зокрема).
До царства звіра людство приведе саме добропорядна посередність, яка «ні холодна, ні гаряча». І лише поступово, тихо, непомітно, зі зростанням ВВП на душу населення та обов’язково з виступами за порятунок білих китів у Тихому океані (або щось на разок цього). Словом, те, що всім подобається. Не занадто розумний, бо маси самі не дуже розумні й таких не люблять, але цікавий, простий, із почуттям гумору, бо маси треба розважати, не критичний та вимогливий до мас, бо це дратує, а такий, що любить людей у їхній «природній простоті».
У чому виявлятиметься негатив?
У тому, що якщо в магазині згасне світло, то людина швидше за все вкраде щось із полиці, якщо подолає страх і буде впевнена, що її не зловлять. Кант писав: той, хто не вірить у загробний світ і Творця, ставиться до моралі як до чогось безумовно цікавого і красивого, але не більше. Жодних внутрішніх запобіжників від зла, крім примусу держави (якщо зловлять) і публічного осуду (якщо побачать), така людина не має.
Якщо людина здобуде владу в суспільстві собі подібних, байдужих до політики, релігії, філософії — всього, де варто думати (адже що може змінитися? все вже вирішено і придумано до нас!) і де до громадських інститутів, які мають контролювати владу, входять такі ж посередності без морального стрижня, то рано чи пізно це може призвести до катастрофи.
Які можуть бути глобальні політичні плани в посередності? Такі ж незграбні, як вона сама. Створення світового суспільства посередностей, де під егідою науки (нової релігії, якій всі вірять, але нічого не розуміють) і прогресу заколихають усіх дорослих немовлят.
Що може придумати смердяков, який сів на світовий трон? Йому і хочеться, і колеться. Все дозволено, але наче й страшно. Нічого оригінального він не придумає. Та ж пошлість і несмак. Більше грошей, влади і слави. І він сам, насправді, лише один із багатьох. Їх легіон — таких добропорядних чиновників (і не лише чиновників) смердякових, які захочуть цього ж.
Який вінець бідної фантазії таких осіб? Знову рабство 90 % людей і «райське життя» 10 % у достатку, славі й владі? Навряд чи посередність здатна на щось глибше. Як це відбуватиметься — питання техніки. Благо, технічний прогрес дозволяє дуже багато. Технічні можливості для створення тоталітаризму нового типу (ІТ‑тоталітаризму) фактично безмежні. Заборонити продавати і купувати без електронного «штампу» на руці чи лобі (бо руку можна відрізати) — раз плюнути вже зараз. Була би воля.
І дозволити все це зробити може лише суспільство, сформоване без Бога, яке радісно помахало Йому ручкою та відкинуло як щось уже непотрібне й забуте, як пережиток минулого, як додатковий тягар, без якого ми й самі можемо бути «добрими», «порядними» і «чесними». Правда, поки не згасне світло в супермаркеті.
Суспільство посередностей — це «вершина» суспільства, яке можна побудувати без Бога. Творець вимагає бути досконалим. Диявол цього не вимагає. Остання спокуса диявола — полюбити людину «такою, як вона є», полюбити гріховною, не вимагати від неї більшого, задовольнитися середнім, «теплим». У цій серединності немає ні глибини, ні висоти. Людині все прощається. Вона підноситься «як вона є». Але якою людина є без Бога? Ніякою. Прісною. «Сіль» людини вимивається з неї разом із Богом.
У посередності немає як віри в Бога, так і богоборства. Творець їй просто байдужий. І цим вона стає однобокою — лише земною, пласкою, як земна поверхня або як двері. Без божественного в людині залишається лише тварне: їсти, спати і так далі. Думати, творити — занадто складно. Хіба що лише не глибоко, без змісту, без смаку, для видимості «культури» і «цивілізації». Навіщо напружуватись і творити, якщо можна розслабитись і споживати?
Гріховність перестає бути тим, що треба внутрішньо подолати. Посередності взагалі неприємне будь-яке «долання» та динаміка як така. Вона шукає статики й умиротворення.
Середній клас як соціально-економічне явище стає посередністю, коли задовольняється лише соціально-економічним. Коли відмовляється від дерзновення дотягнутись до Божественного, стати досконалим духовно. Сама згадка про Бога дратує посередність. Це як згадка про щось таке, що міг би зробити, але не зробив. Міг би піти у спортзал, але вирішив лежати вдома на дивані. Міг би претендувати на вічне життя в Царстві Небесному, а вирішив вдовольнитися ситим життям у царстві земному.
Випробування мідними трубами — найважче. Випробування ситим життям набагато складніше за концтабори. Однак сам соціально-економічний розвиток — це позитив, який допомагає людині рости над собою. Головне, щоби вона сама цього хотіла, а не зупинилася на півшляху.
Достаток, з одного боку, може спокушати відкинути Бога, з іншого — дозволяє прийняти Творця не під примусом обставин, а абсолютно добровільно.
Середній клас має вирости в аристократію духу. На це спроможний кожен, бо духовні можливості, на противагу інтелектуальним чи фізичним, безмежні для кожної людини, яка шукає Бога, бо йдуть зсередини саме від Творця. «Якщо ви будете мати віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, то вона перейде; і нічого не матимете неможливого!» (Мт 17, 20)
В іншому випадку відбудеться те, що свого часу описав російський філософ Володимир Соловйов: «Цель животного (типического) есть сытость (желудочная и половая), человека же, который этим довольствуется, справедливо называют скотиной не для брани только, а именно в том смысле, что он ниспадает на другую, низшую ступень бытия». А якщо є скот, то рано чи пізно знайдеться той, хто поведе його на заклання.
Роман Скляров
Рух «Суспільство творення»
фінансово.
Щиро дякуємо!
