На святкування дня волонтера у Фонді Діани Макарової я їхала «єдина у кількох особах». Як журналіст на непересічну зустріч, як цікава до волонтерства людина і як конкретний, персональний друг запрошеної на свято зарубіжної зірки — Тіккі Шельєн (Tikkey a Shelyen).
Хто не знає цього імені, на тих я не ображусь, ну бо в кожного свій небозвід і свої зорі, а дуже спеціалізований арт-рок («арт-н-рок-н-фолк-н-ролл-н-ф’южн», за визначенням на сторінці її колишньої групи «Башта Rowan») полюбляють не всі. Однак на сьогодні важливе не визначення музичного стилю, а визначення конкретної життєвої позиції людини.
Тіккі Шельєн — росіянка, народилася у (тодішньому) Ленінграді, зараз живе у Москві. Все життя пише (перекладає, обробляє) і співає. Виступає сама та з друзями, замість «Башти Rowan» тепер існує двоособовий проект «фантики» («Фань-Тіккі»), їздить на різні «кони» — фестивалі, виступи, благодійні заходи і так далі… Скільки я її знаю, працює скромно, коректором, а живе від концерту до концерту. З роботи на поїзд, з поїзда до мікрофона, від мікрофона на поїзд — і повсюди радість буття разом. «Розкіш людського спілкування», за визначенням геніальних фантастів братів Стругацьких, які у своєму «Населеному острові» ще понад півстоліття тому змалювали те, що збувається в Росії на наших очах…
…Ми познайомилися через спільного друга, московського католика і домініканця, тобто мого брата в Ордені Проповідників. Це було задовго до війни, і нікому й на думку не спадало, що російські католики можуть виявитися «набагато більше російськими, ніж католиками», як це стало проявлятися раз по раз, починаючи з перших днів Майдану. Однак щонайменше двоє з моїх колишніх друзів залишилися друзями й надалі. Зокрема Тіккі, яка теж прийшла у спільноту світських домініканців і страшенно любить Ірландію та святого Патрика. У мистецьких колах таке нерідко спрацьовує як маркер. Бо, справді, якщо всерйоз «займатися ірландщиною», писати пісні про Патрика і для Патрика, перекладати й переспівувати ірландські пісні, — якщо це всерйоз, то напрям думок такої людини буде цілком однозначним. Я була майже байдужа до ірландського мистецтва і пісень зокрема, доки до мене не дійшло, що я ходжу і наспівую пісеньку про те, як невелика (і нескорена) країна бореться проти величезної імперії. Історія стосунків Ірландії з Британським королівством. І Північна Ірландія, о так, жодних натяків, просто шматок відгризеного імперією Зеленого Острова…
І тоді ірландська музика стала моєю музикою протесту. А я («і сліпим відкриються очі») раптом помітила, наскільки класичний ірландський Падді схожий на типаж українських пісень і анекдотів, «доброго вуйка», із його давньою особливою любов’ю до «москалів». У нас чимало спільного, а принаймні подібного…
Тіккі в усьому цьому — як флагман. Прокладає курс. Наприклад, багато кому знайома застільна бретонська мелодія. Тіккі виконує її переспів, «Во славу сидра я буду петь». Яким саме чином бретонський наспів потрапив на Зелений Острів, я не знаю; але я знаю, що ірландці зробили з нього свій протестний гімн. Вони не просто так співають про сидр. «Ev сhistr 'ta Laou» — «пий сидр, Лау» — має також назву «Вільна Ірландія».
А через Тіккі Шельєн, Лесю Рой і гурт «Телері» ця пісня (слова Артема Полежаки) ще й цілком може стати українською визвольною.
Під час розмови з господинею дому, Діаною Макаровою, моє останнє запитання до неї стосувалося запрошення російської гості до Києва.
— Дуже важко говорити про це, — обережно відказала Діана, — бо Тіккі повертатися в ту країну. Не знаю, що маю право про це сказати, чого не маю… Однак Тіккі й сама не приховує своєї позиції. Це мій давній друг, настільки любимий, настільки важливий для мене… Людина, з якою ми в єдиному потоці, й нам можна навіть не розмовляти — ми чуємо думки та почуття одне одного. Пісні Тіккі зі мною: я їду по фронту і слухаю їх. Я не можу без її пісень. На минулому «Юконі» вона, написавши заключну пісню для фестивалю, пробігала обік мене, кинувши: «Пишу пісню про тебе!» Вона написала пісню «Справжні леді не плачуть». Ця пісня — мій гімн: Тіккі дуже чітко вхопила сутність… вона дивилась у майбутнє. Це було тоді, коли Майдан тільки починався і я ще не була волонтером. Я просто знала, що повернуся з фестивалю — і помчу на Майдан. А Тіккі бачила наперед: потім було те, що в її пісні — обшуки, затримання… Вона сказала: «Ви виграєте. Ми всі хворі; але у вас важке поранення, а у нас рак». І вона повністю має рацію. Зараз, коли вона на два дні приїхала в Україну, для мене велика честь і радість, що вона знайшла час відгукнутися на запрошення відсвяткувати з нами день волонтера.
Крім написання й виконання пісень, Тіккі займається декупажем (художнім оформленням) і, зокрема, сама виготовляє на оргаліті отакі образи. Цей прорис Богородиці Київської вона привезла як подарунок волонтерам Фонду, з написом "Украинцы наши братья". Це вже третій такий образ (прорис), перший Тіккі подарувала на мітингу в Москві, на Болотній площі, дівчині, яка на весь голос співала гімн України. Другий у неї забрали правозахисники. Третій доїхав до Києва…
…Коли вона увійшла в дім, а я нарешті вхопила її в обійми, — то першим запитанням стало: а як буде з поверненням? Чи не небезпечно це — московській людині мати справу з українським волонтерським фондом? Тіккі, сміючись, відповіла, що як вона комусь «там» цікава, то боятися вже пізно. Бо вона, оце, власне кажучи, щойно з поїзда, з Харкова, де відбувався фестиваль «Юкон», а там разом із гуртом «Телері» вони співали пораненим бійцям АТО, у харківському госпіталі.
Свій виступ Тіккі Шельєн розпочала піснею про ці скажені, неймовірні події між нашими державами за останній час. Пісня, приспів якої частково винесений у заголовок, бо цей рядок відображає суть того, що ми пережили на святкуванні дня волонтера: мир у часі війни. Так, є фронт, так, є пропагандистська машина, накручування людей, нелюдські ідеї недобитої імперії… І є острівці миру. Є люди, які прагнуть миру. І роблять усе, щоби цей мир настав: роблять руками, грошима, голосом, у тилу й на фронті, в Києві і в Москві… Бо, бачте, є «москалі», а є росіяни. Справді є. Нормальні, тверезо мислячі, тверезо віруючі. Ті, з ким можна буде розмовляти про нашу міждержавну співпрацю — потім. Коли буде мир як такий, а не тільки в часі війни.
— Чи ввічливо буде запитати, що ти взагалі думаєш про усю цю ситуацію?
— Розумієш, спитати — це ввічливо; а ось відповісти ввічливо вже не вийде… Проблема от у чому: я прокидаюся на «Юконі», серед друзів, — і відчуваю густу мару, від якої ніяк не можу прокинутися! Вперше так сильно мене «взяло» (не розумінням у голові, а відчуттями всім тілом), що відбувається якесь божевілля, — на контрольно-пропускному пункті на кордоні з Україною, під Білгородом. Стою в черзі, розмовляти з українськими прикордонниками, навіщо я сюди їду, а в голові пульсує думка: «Цього не може бути, це сон. Такого просто не буває. Війна з Україною — це те, що неможливе взагалі».
Так сталося, що я бачила на власні очі самий початок Майдану. Не з Києва, а з соцмереж — мої найближчі друзі були на Майдані. А я надто добре їх знаю, аби повірити тому, що тоді у нас говорили про київські події. Тоді було жахливо страшно. Але сильне розуміння того, що усе це маячня, що це все морок, мара, і цього не може бути, — не відпускає.
— Ти «пробиваєшся в реальність», приїжджаючи з концертом до волонтерів?
— Це мої друзі, це люди, які роблять святе діло. Тому що нападницька війна — це завжди війна і гріх; а війна оборонна, коли захищаєш своє, — це святе діло. Й ті, що допомагають захищати… Так уже сталося, що мої друзі опинилися по цей бік барикад. Достоту як у славетній розмові д’Артаньяна з кардиналом Рішельє: через якусь незрозумілу «випадковість»… Усі мої друзі — по цей бік, а мої вороги… Отака «літературна реальність». Більш того, я бачу, як гостро поділилися щодо питання політики — будьмо щирі, щодо політики іншої держави та внутрішніх справ іншої держави — люди моєї країни. Як завжди: у Росії дві біди… Обама й Україна. (Сміється.) І так уже склалося, що всі, хто мені любий, хто мені милий, хто викликає почуття поваги, — вони одразу стали по цю сторону. Щодо «іншої сторони», то в тих людях так само проявилося їхнє нутро: хто їх дратує чи виводить із себе, той для них «укроп» і «хохлофіл».
— Ми тут, попри все, — у мирі, серед друзів… Як тобі там живеться?
— Мені там живеться… з певним жахом. Через те, що моїх людей жорстоко зґвалтували. Через те, що моя країна, яку я люблю, начебто під якимись чарами. Так вийшло, що в мене вже п’ятнадцять років немає телевізора. Ми з дітьми — здорові люди. І ось, подеколи, як я стикаюся з цим телевізором — до мами приїжджаю чи по роботі оцінюю новини, переглядаю їх, — просто не можу не відзначити, що це насправді масове зомбування. Можна говорити, ніби все маячня, пропаганда, — але я на власні очі бачила, як у людей «відключається» природна можливість зіставляти, порівнювати; як змінюється темп мовлення, коли людина збуджена; як змінюється розмова, змінюється синтаксис і з’являються блоки, що вимовляються начебто й не їхніми голосами… Це дуже страшно.
— Діана згадувала, що в пісні про неї з часів Майдану ти ледь не пророцтво написала… Скажи, яка, на твій погляд, у нас надія на подальше?
— Пророк із мене, чесно кажучи; ніякий, але що я бачу, те бачу. Я бачу, що є країна, яка має внутрішній підйом, має потенціал і зростання. Це країна, яка потроху долає свої негаразди і, рано чи пізно, скине весь цей накип та піну.
Все дуже просто: коли ваші молоді люди збираються посидіти-випити-розслабитися, — я бачу, які пісні вони співають: ваші народні пісні. Вони їх знають, вони їх люблять і цінують. Пишаються тим, що вони українці. Біда у тому, що переважна частина тих, хто пишається, що вони росіяни, не знає елементарного фольклору. Вони не знають цієї Росії. Вони знають ту Росію, яку їм підсунули, а вона й справді «ватна»… в сенсі, поролонова. Це те, що абияк сконструювали. Це не знання історії, а знання її уривків, нашвидкуруч зшитих білими нитками. Історики вже давно підсміюються з приводу викладення подій Кримської війни, з приводу Турецької війни, Чеченської війни… А як закінчиться це «підживлення», то потім ці зґвалтовані мізки так само сприймуть і будь-яку іншу інформацію. Наступного ворога. Або ж впадуть у дуже глибокий невроз… Тому я не боюся російської революції чи зміни; але я в неї й не вірю. Зате я пам’ятаю, що «не дай Боже нікому побачити російський бунт — безглуздий та нещадний», і боюся, що без цього ми не обійдемося…
…Потім ми говорили про дітей, спільних знайомих, нові пісні. Тіккі їх співала, нові впереміш зі старими. Відчуття було — не описати. З одного боку, ось дружній виступ, знайомі пісні, своя людина, все як тоді. З іншого боку — важко їй співалося, як на мій погляд. Весела пісенька про те, що «у нас у підвалі завівся миршавий Гітлер, пішли його впіймаємо — а він уже виріс, нас самих душить, треба було раніше Гітлера ловити» нині перестала бути дражнилкою. І навіть балада про принца Оранжського, який збирається на війну, знаючи, що його там уб’ють, але вперто збирається, — нині звучить зовсім не так, як тоді. Коли це була просто бретонська балада, вона сприймалася як частина історичної гри. Нині ж усім настав час перевірити, чи «правильні книжки» ми читали в дитинстві… І намагатися тривати в мирі. Попри все. Навіть у часі війни.
Цій пісні вже рік, і попервах вона мені не давала спокою самим формулюванням: мир у часі війни. Це дивно виглядає, це якось підозріло звучить… так, ніби провадить до підступного іренізму (примиренства) замість миру як такого. Але цього разу до мене дійшло. Пісня написана не просто автором, який усе життя щось пише і співає — пісня написана католичкою, людиною віруючою. «Можливо, що сказане буде смішним, — та я вірую в мир у часі війни»: тут ключовим є «вірую». Так, доки триває війна за нашу незалежність — миру ще немає, і, як зазначала у нашій розмові Діана Макарова, поступитися територією — не той мир, якого ми хочемо. Та йдеться не виключно про це. Чи ти віруєш? — ось питання, яке зринає з цієї пісні-гімну. Чи ти віруєш у мир у часі війни? Чи віруєш у Того, Хто є миром у часі війни? Чи ти віруєш, що Царство Боже, хоч і не з цього світу, але є в цьому світі, у нас і поміж нами? Що воно не «потім настане», наприкінці часів, як визнавала перед Ісусом Марта, сестра Лазаря, а що воно отут, присутнє, і спроможне воскрешати?
Бо якщо віруєш — то живеш цим миром і твориш його собою. Навіть у часі війни. І цим вона потроху гаситься: миром у нас.
Фото автора та Iskatel Wqs
фінансово.
Щиро дякуємо!
