Якщо ми швидко не прислухаємося до голосу Папи Франциска, то нам загрожує щось більше, ніж нищівна, глобальна війна. Щось, чого ми можемо навіть не помітити.
…Юзка я зустрічав майже щодня на зупинці поблизу батьківського дому. Уважний погляд, тіло, готове до бігу, довгі нечесані патли. Зазвичай він сідав коло лавки і навіть у дощові й зимові дні не полишав свого пункту спостереження. Інколи підбігав о мене і гавкав. Юзек, малий волохатий тер’єр.
Його хазяїна я знав тільки на вигляд. Середнього віку, недоголений. Він і його колеги зустрічалися щодня і, попиваючи більш чи менш незрівнянні напої, займалися обговоренням усіх можливих тем. За деякий час ми почали казати один до одного «добридень», обмінюватися короткими умовними поклонами, коли я поспішав на автобус, тоді як він з усією повагою і величчю свого становища коментатора реальності вітав мене зі свого «трону» на зупинці.
Потім наші шляхи розійшлися. Я переїхав до іншого міста; він, певно, зарився десь, аби перезимувати. В моїй пам’яті залишився тільки маленький песик із ланцюжком на шиї та його вічно похмільний хазяїн.
У нас усіх бувають такі ситуації. Люди, яких ми оминаємо, з якими стикаємося в магазині, школі, на роботі, сусіди. Знайомі незнайомі, інколи безіменні, близькі й водночас далекі, бачені щодня, але насправді незнані й чужі. Ті, що становлять якийсь елемент нашого життя, але якби нас запитати, то ми би не змогли назвати імен, прізвищ, домівок, де вони мешкають.
Саме про них говорить цими днями Папа Франциск: «Тому що ворог миру це не тільки війна, але також байдужість, яка робить так, що ми думаємо виключно про себе, і творить бар’єри, підозри, страхи і замкнутість. І ці речі є ворогами миру. Дякуючи Богу, маємо багато інформації; інколи, однак, ми так засипані відомостями, що стаємо відірваними від дійсності, від брата й сестри, які нас потребують. Почнімо ж цього року відкривати серця, розбудовуючи нашу увагу до ближнього, до того, хто поруч. Це шлях, який провадить до здобуття миру».
Папа каже ясно: якщо ми стаємо байдужими до тих, хто обік нас, якщо ми не присвячуємо їм уваги, то певною мірою долучаємося до браку миру у світі й творимо клімат, який не дозволяє його вільно будувати. Замкненість на іншого, віддалення від нього сприяє виникненню підозр, страху та взаємних звинувачень у щоразу нових провинах.
Хіба ж у цьому світі не слід було би поглянути на поточну ситуацію Європи й той факт, що вона налаштована зовсім інакше, не в тому ж напрямку, що слова й жести Франциска і пропонована ним революція чулості й любові? Що відкритість на інших і боротьба з байдужістю, попри галасливі декларації європейських політиків, не стала провідним напрямком розвитку цього континенту?
«Ти не з нами, отже, ти проти нас» — здається, кажуть деякі з мешканців Старого континенту. Місця, яке не бажає робити висновків із власної історії та її темних сторінок.
Франциск каже: «У спілкування з іншою людиною найважливіше це здатність серця, що робить можливою близькість, без якої немає істинної духовної зустрічі. Слухання допомагає нам помітити цей жест і відповідне слово, яке підриває нашу спокійну позицію спостерігачів» (EG 171). Європа більше хоче зосереджуватися на собі, впадаючи у щоразу нові форми самотності та псевдощастя, які обирають собі підставою індивідуалізм і закритість на іншу людину, незалежно від того, чи це закритість через релігійні мотиви, економічні чи етнічні.
З вуст Святішого Отця лунає сильне ствердження, що «всі ми, християни, покликані турбуватися про найслабкіших мешканців землі. Але у моделі “успіху” та “приватності”, що є обов’язковою нині, здається, не має сенсу інвестування в те, щоб залишені позаду, слабкі або менш обдаровані могли знайти собі шлях у житті» (EG 209).Тим часом Старий контитент щороку марнує близько 100 мільйонів тонн харчів, які би надавалися для спожитку (дані Єврокомісії за квітень 2011).
Коли постає проблема біженців та мігрантів із країн, охоплених війною (не тільки мусульман, але хоч би сирійських християн), Франциск зауважує: «Мігранти це особливий виклик для мене, оскільки я — пастир Церкви без кордонів, яка почувається матір’ю всіх. Тому я закликаю країни до благородної відкритості, яка без побоювань про знищення місцевої автентичності буде спроможна творити нові культурні синтези. Які ж прекрасні міста, що подолали нездорову невіру та інтегрують відмінних осіб, роблячи з цієї інтеграції новий чинник розвитку!» (EG 210). Що тоді роблять держави Заходу, які добре почуваються? Будують загорожі, мури, засіки й коридори, навіть не намагаючись зрозуміти другу сторону та її причини.
Якщо колись Європа і загине, то не внаслідок нищівної війни, яка поглине за раз мільйони жертв, але через тихий і повільний занепад міжлюдських стосунків, ерозію співчуття на користь розквіту байдужості та розрахунку. Не треба куль, танків, літаків ані бомб. Достатньо, що ми «не живемо краще, втікаючи від інших, криючись, відмовляючись поділитися і замикаючись у власній вигоді. Це ніщо інше як повільне самогубство» (EG 272).
*
Певною мірою хотілось би сказати, що Україна ще не приєдналася до «тієї Європи», до якої Папа Римський звертає свої заклики й картання. Видається, що справи навіть зворотні: наші внутрішні переселенці дістали величезну допомогу, як від мешканців тих міст, куди вони переселилися, так і від Церкви та благодійних організацій. Та й іслам у нас переважно патріотичний і не створює проблем. Певною мірою, можна сказати, що нам зараз не до нежитю, в нас гостре запалення. Але тільки — певною мірою. Тому що байдужість — це інфекція понад кордони й нації, і в Україні так само не бракує тих, хто відкупляється від призову, не реагує на заклики волонтерів і продовжує не бажати знати навіть імені сусідів. І коли наше запалення вдасться блокувати (а це настане безсумнівно), тоді отой слабенький «нежить» Старого світу може проявитися і в нас, і його наслідки будуть такі само сумні, як в усіх інших державах. Саме тому варто вже сьогодні розуміти, чим живе і чим має жити «справжня Європа», аби увійти в неї зі своїм внеском щирості й готовності допомагати.
Міхал Левандовскі, Deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
