20 років тому, 9 грудня 1996 р., св. Йоан Павло ІІ призначив єпископом Антала Майнека — керівника Виноградівської францисканської місії. А 6‑го січня цього року ми відзначили 20‑ту річницю його єпископських свячень. Розмова постала з нагоди подвійного ювілею.
— Отче єпископе, як Ви згадуєте події, що відбулися 20 років тому? Що Ви відчували тоді?
— Важко було прийняти це призначення. Я повним серцем і душею служив францисканцем-душпастирем, я хотів ним залишитися на все життя. Аж ніяк не мріяв про те, щоб стати єпископом. Тодішній нунцій Антоніо Франко дуже довго намагався мене переконати, і врешті я зрозумів, що прохання папи є Божою волею.
Я прийняв призначення, коли перебував у каплиці Апостольської нунціатури в Києві й читав Біблію. Одразу стало зрозумілим: я дістав однозначне повідомлення від Бога, що це таки Його воля. А йти всупереч Божої волі я не хотів.
— Яким Ви бачите сьогодні завдання, доручене Вам 20 років тому?
— Тепер уже набагато спокійніше. Тоді я й гадки не мав про те, що треба робити. Організовувати дієцезію потрібно було майже з нуля. Я почав адміністрацію буквально з двома течками документів. Мені не допомагав ніхто, тільки нунцій приїжджав із Києва раз на 2‑3 місяці на короткий час. Я всього навчався під час роботи.
З вірниками почувався добре, як і в попередні роки. Проводив уроки релігії для молоді, для дорослих, відвідував хворих, сповідав: із великою радістю я виконував (і о сьогодні виконую, наскільки можу) різні душпастирські завдання.
— Які єпископські завдання вважаєте сьогодні найважливішими? Яке на сьогодні становище Мукачівської дієцезії?
— Від самого початку я не можу обмежуватися виконанням лише єпископських завдань, адже усі ці 20 років у дієцезії бракує угорськомовних священиків. Останнім часом нас покинули четверо душпастирів: троє виїхали в Угорщину, а один навіть священство покинув. Особливо цей останній випадок засмучує і є великою трагедією для мене, для нас.
— Які у Вас плани на майбутнє? Які важливі завдання потрібно виконати у дієцезії?
— Важливо, щоб було достатньо священиків, аби жоден з них не мав у неділю чотири Святі Меси, щоб вони мали час для відпочинку, для життя у спільноті. Я завжди вважав дуже важливим, щоби священики жили у спільноті. Нехай живуть хоч би по двоє, там, де це є можливим. Невипадково вважаю дуже важливими зустрічі священиків, які ми організовуємо щомісяця, і на цих зустрічах майже завжди і я присутній. Планую свої єпископські програми таким чином, щоб не бути відсутнім.
Оскільки з теперішніх сімох семінаристів четверо — українці, я прошу їх вивчати угорську мову, аби вони могли служити там, де є угорськомовні вірники, щоби в угорських священиків не було забагато завдань.
У минулих роках я навчався на факультеті канонічного права, в аспірантурі Католицького університету ім. Пейтера Пазманя в Будапешті, тому що не було в дієцезії нікого, хто би займався церковним правом. Відтоді з’явився ще один священик. Отець Янош Молнар також закінчив цей курс, тому він займається шлюбними справами.
Упродовж минулих 20 років дуже багато вірників закінчили катехитичні курси, які на початку ми організували у Виноградові, а пізніше у Мукачеві. Дуже важливо, щоб ці люди євангелізували у своєму середовищі. Це є завданням кожного вірника, особливо тепер, у Ювілейному Році святого Мартина та Році Божого Милосердя. За намірами Папи, всі наші програми скеровані на ці теми, щоб вірники усвідомили це завдання. Важливо, щоб у першу чергу ми були добрими представниками милосердного Бога, а не лицемірами.
— Як Вам вдається тримати рівень у духовному житті, коли маєте стільки справ?
— Ніколи не можна нехтувати Літургією Годин, обов’язковими молитвами. А протягом дня намагаюся проводити свій відпочинок разом із Богом. У Ньому шукаю відпочинок, щоби знайти мир, бо тільки так можна знайти мир із людьми. Намагаюся досягти цього вже у думках, у серці.
Інтерв’ю провела: Жужанна Папої
Переклад: Ріта Бунда
Фото: Тетяна Решетар
фінансово.
Щиро дякуємо!
