Необхідність реформування освіти й науки була очевидною, здається, для всіх. Але менш очевидними (як для професійної спільноти, так і для широкого загалу) виявилися конкретні напрями та методи, в яких реалізується реформа сьогодні. Скорочення фінансування науки і, як наслідок, відтік талановитої молоді за межі країни, зменшення кількості аудиторних годин в університетах, якість та об’єм викладання гуманітарних дисциплін, — про ці та інші пов’язані з реформою проблеми наша розмова з другим президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія», а нині міністром освіти і науки України Сергієм Квітом.
Зміни, які ініціював Сергій Миронович, прямо чи опосередковано стосуються чи не всіх, від дошкільних закладів до наукових інститутів. Наступного місяця мине рівно два роки, як Сергій Квіт обіймає посаду міністра. Про те, що вдалося зробити за цей час, а де реальність змусила скоригувати початкові плани, — читайте далі.
— На Ваш погляд, завдання освіти полягає винятково у формуванні кваліфікованого спеціаліста, чи також і відповідального громадянина, соціально зрілої особистості?
— Перед освітою постає дуже широке коло соціальних завдань. Йдеться про формування активного, критично мислячого й небайдужого громадянина, патріота, всебічно розвиненої особистості, здатної розуміти сучасний складний світ і розвивати суспільство. Також варто не забувати, що сьогодні наукові дослідження дедалі більше тяжіють до міждисциплінарності. Разом із тим, звісно, у багатьох випадках потрібні вузькі фахівці. Мені здається, тут немає суперечностей.
Автономія університетів пов’язана з ринковими підходами: абітурієнти обиратимуть той університет, який матиме добре ім’я. А в академічному середовищі добре ім’я — це дуже делікатна категорія, що страждає від найменших підозр. Це означає, що університети мають або працювати професійно, або закриватися. А професіоналізм університетів передбачає свободу слова, свободу наукових досліджень, уміння користуватися фінансовою та організаційною автономією. Такий незалежний університет краще, ніж держава, знатиме, що йому потрібно для досягнення найвищої якості. Ми повинні порівнювати себе не з міфічним і похмурим «пострадянським простором», а з найбільшими здобутками на глобальному рівні. Саме тому я переконаний, що університетська автономія — єдиний шлях до розвитку української вищої освіти.
— На Ваш погляд: наскільки готовими виявилися до такої широкої автономії, яку пропонує їм реформа, університетський менеджмент і викладачі? Можливо, потрібен був перехідний період, впродовж якого Міністерство продовжувало би тримати руку на пульсі?
— В Україні Міністерство тримає руку на пульсі, як ви висловилися, вже щонайменше від 1920‑х років. Ні до чого хорошого це не призвело. Ситуація не є безконтрольною. Консерватизм виявляється саме в тому, що люди постійно чекають певних вказівок згори і не наважуються (або не хочуть, або не вміють) проявляти ініціативу. Виникає своєрідний парадокс —— Міністерство каже університетам: «Будьте автономними, почувайтеся вільними», а вони відповідають: «Добре, але для цього нам необхідні певні вказівки та інструкції». Консерватизм пов’язаний із небажанням брати на себе відповідальність за власну якість. Саме до цього ми спонукаємо університети. Ми стимулюємо студентське самоврядування, прагнемо, щоб зрештою до керівництва університетів прийшла нова генерація управлінців. Адже в усіх хороших вітчизняних університетах є молоді викладачі, які знають іноземні мови, багато хто має наукові ступені західних вишів. Переконаний, що саме вони поступово й перебиратимуть на себе управління.
" Консерватизм пов’язаний із небажанням брати на себе відповідальність за власну якість
В Україні не існує активного організованого опору реформам — лише тихий і пасивний. Люди визнають, що зміни потрібні, але не хочуть змінюватися самі, змінювати усталену лінію поведінки та спосіб професійної діяльності. Вони замало вимогливі до себе і свого оточення. Йдеться не лише про університети, а й про суспільство загалом. Соціальні дослідження демонструють, що люди усвідомлюють необхідність глибоких змін, але при цьому самі респонденти переважно не вважають себе якимось чином до цих змін дотичними. Водночас вони переконані, що заслуговують на більшу зарплату. З останнім пунктом я повністю згоден — платити треба більше. Насамперед це стосується освітян і науковців.
Інертність значна, але я вважаю, що її можна подолати поступово. Освітні реформи не відбуваються миттєво, адже йдеться про зміну культури академічного життя. Яскравий приклад — проблема плагіату. На жаль, його й надалі толерують не лише викладачі, а й студенти. Тому через плагіат ми регулярно закриваємо спецради, позбавляємо наукових ступенів. На мою думку, той ВНЗ, де процвітає плагіат, узагалі нікому на потрібен. Його просто треба закрити. В Україні й так забагато університетів.
Освітня реформа — це процес, у якому неможливо поставити крапку. Ідеальна система організації науки та освіти буде в Україні не тоді, коли завершаться освітні реформи, а відколи вона почне змінюватися і розвивати себе сама. Завдання Міністерства при цьому — виконувати роль «обслуги», а не видавати різноманітні «циркуляри».
— Одне з нововведень, реалізованих у межах реформи університетської автономії вже цього навчального року, — можливість для вишів самостійно встановлювати перелік обов’язкових дисциплін, зокрема гуманітарно-українознавчого блоку. Чи задоволені Ви тим, як вони скористалися цим правом?
— Університети переважно ще не дуже розуміють важливості цього права. Тепер вони можуть самі тематично визначати назви і наповнення цих курсів. Зокрема, курси можуть бути інтегрованими. Наприклад, історію України можна викладати в межах єдиного курсу разом з історією української культури.
Сьогодні університет має право самостійно формувати власні освітні програми, тобто створювати будь-які спеціалізації, необхідні для ринку праці чи для розвитку певного напряму наукових досліджень. Звісно, за умови, якщо ВНЗ має необхідні для цього академічні сили. Ліцензія тепер одержується на розширені спеціальності, а акредитуватимуться всі освітні програми (спеціалізації), що їх пропонуватимуть самі університети.
" В Україні не існує активного організованого опору реформам — лише тихий і пасивний. Люди визнають, що зміни потрібні, але не хочуть змінюватися самі, змінювати усталену лінію поведінки та спосіб професійної діяльності
Університети переважно були змушені думати передусім про виживання, а не про розвиток. При цьому виші досі здебільшого покладаються на підтримку держави, зокрема, на державне замовлення. Однак хочу зазначити, що тепер ми прагнемо змінити систему фінансування вищої освіти й відмовитися від практики державного замовлення, бо вона — не що інше як сталінський рецидив. Державна підтримка університетів зберігатиметься, але не у формі державного замовлення. Вона поділятиметься на базову й таку, що приходитиме разом зі студентами.
—Важливість масової гуманітарної та зокрема історичної освіти — проблема, актуальна і для Європи, на стандарти якої Україна зараз намагається орієнтуватись. Адже такі нині актуальні для нас питання як державотворення, національне порозуміння, стосунки з Росією тощо, — виникли не вчора. Забуваючи про історичну перспективу, ми фактично створюємо сприятливі передумови для повторення вже зроблених у минулому помилок. Це — проблема освіти.
— На мою думку, тут ідеться про кілька не завжди пов’язаних між собою проблем. Давайте згадаємо, що ми мали в Україні дотепер. У радянські часи існувала система марксистсько-ленінської підготовки, яка передбачала певну ідеологічну «накачку». Вона проникала в усі університети: класичні, медичні, політехнічні тощо. На першому курсі медик часто мав справу не так із медициною, як із марксистсько-ленінською ідеологією. За часів незалежності ці викладачі перекваліфікувалися в «істориків», «соціологів», «політологів». Хоча ці курси стали називатися інакше, викладачі здебільшого продовжували транслювати в їхніх межах якщо не ті ж самі ідеї, то напевно подібний стиль мислення. Коли йдеться про пересічний ВНЗ — уявіть, яка там може викладатися «соціологія», якщо її викладає людина, яка ніколи не брала участі у соціологічних дослідженнях, а її публікації з наукового погляду є фікцією. Такий «викладач» просто бере перший-ліпший підручник і починає переповідати його студентам. Він просто марнує їхній час, не залишаючи при цьому шансів стати справжніми фахівцями. Виникла ціла генерація викладачів, які паразитували на цих обов’язкових курсах.
— Але чи не може статися так, що якийсь, наприклад, технічний виш замість історії України вирішить викладати студентами «історію математики», а економічний замість філософії — «філософію бізнес-успіху»?
— Хоча назви курсів можуть бути різними, гуманітарно-країнознавчий блок має бути вичитаний у повному обсязі. Відповідні документи Міністерства не залишають тут місця для сумнівів. Тому я би порадив в разі такої самодіяльності ВНЗ інформувати МОН, представляючи конкретні факти ігнорування українознавчо-філософського блоку дисциплін. Можна писати мені особисто на адресу електронної пошти, що зазначена на офіційному сайті, чи на Facebook. Такі речі відносяться до персональної відповідальності ректора, з яким я, як міністр, підписую контракт.
Хороші якісні університети розвиватимуться, але їх буде менше і вони здебільшого укрупнюватимуться. Якщо ж університети вдаватимуться до неприйнятних з академічного погляду кроків, толеруватимуть плагіат чи ігноруватимуть гуманітарну складову (історію України, українську чи англійську мови), це шлях в нікуди. Такі університети просто зникатимуть з освітнього поля. Як внаслідок реакції Міністерства, так і через ринкові чинники.
Роман Гривінський, «День»
фінансово.
Щиро дякуємо!
