Духовність мирян

Скільки разів ми мали відвагу серйозно закликати: «Прийди, Святий Духу»? Чи бажали ми, щоби Він створив нас заново? Хто зважиться хотіти аж стільки? Хто має прагнення такої неспокійної присутності? Хто до цього просувається усвідомлено, з потреби серця?

Ми намагаємося додати цінності нашому щоденному, монотонному життю, яким так мало задоволені, бо це життя, на яке ми ніколи не вміли поглянути як на святе, як на місце, де Бог хоче з нами зустрітися. Треба увірувати у святість того, що інші звуть земним життям. Ось у чому має полягати духовність мирян.

Більшості з нас бракує гордості й радісного усвідомлення, що ми покликані служити Богові там, де перебуваємо зранку до вечора. Енергії нам не бракує: ми ж бо працюємо добре й завзято. Інколи аж занадто! Але без радості. Ми знуджені обов’язками, які вважаємо винятково мирськими, стараємося втікати від цього «стидливого поганства» через зусилля ділити час на працю, молитву й відпочинок. Нас шарпає від крайності до крайності. Аби не втратити всього, ми пробуємо врятувати, що можливо. І тому наша релігійність залишається окраїною життя, яке складається переважно з роботи, турбот і страждання.

Кожна світська людина, мирянин (на моє переконання) починає набагато більше вірити, пробує мріяти про монастирське життя, косить оком на чернецтво, копіює їхній спосіб життя, очікує моменту, коли нарешті з миром увійде в релігійне життя пенсіонерів та вдівців, у побожний вільний час.

Більшість мирян просто недооцінюють своє покликання. Вони не розуміють, що Бог потребує їх там, де вони є, аби продовжувати своє діло у світі; що Він розраховує на них, аби завершити діло освячування світу! Він хоче довірити їм цю працю, цих дітей, цих чоловіків, цих дітей, ці обов’язки. Кожен з нас — як мудрий і второпний розпорядник, якого Господар настановив над своїми благами та слугами, щоб «уділяти їм поживу в своїм часі».

Уявімо, що Бог потребує когось на тому місці, де хтось зараз перебуває: аби покерувати цією дитиною, аби потішити чого чоловіка, ту жінку, аби закінчити цю роботу, щоб об’явити Його любов. Чи міг би Він це робити сам, не звертаючись до нас? Ну так, Бог міг би робити все сам; але навіщо тоді б існували ми? Він же запрагнув, щоби світ був недосконалим, захотів узяти людей собі в допомогу. Бог хотів, щоб ми брали участь у Його ділах. «Зробите діла ще й більші, ніж Я».

Бог хотів такого порядку, в якому Він завжди разом із людиною може зробити більше, ніж сам-один. Він послав нас. Якщо ми не відповімо на те, чого Бог від нас очікує, то наша місія закінчиться крахом. Чи Він спитав нашої думки? Ні, Він любить нас аж настільки, що довіряє. Він прекрасно знає, що ми би тремтіли від страху, якби нас запитати, що ми про це думаємо… А тому сказав: Я вирішив їх послати. Добре зроблять, якщо погодяться. Добре буде, коли вони радітимуть разом зі Мною…

Він довірився нам. Довірив нам свою працю й очікує, що ми її виконаємо. Потребує нас, мирян, аби об’являти свою ніжність, чулість, вірність, доброту й терпеливість. О, якби ми могли це бачити!

Ісус не зможе воздати Отцеві всієї слави, яку хотів би Йому воздати, якщо ви Йому в цьому не допоможете. Хто був би більше щасливий і гордий, знаючи, що Бог вибрав саме його, аби продовжувати Його діло. Церква у префації (молитві перед Переісточенням) щодня повторює: «Воістину, достойне це і праведне, слушне і спасенне, щоб ми завжди та всюди складали подяку Тобі, святий Отче…» Чи є щось, що не достойне і не праведне, не слушне і не спасенне в тому, щоб складати Йому подяку там, де ви перебуваєте, тим, що робите? Це ваше завдання, ваша місія у світі. «Не молю, щоб Ти узяв їх від світу, лише — щоб зберіг від лихого» (Йн 17, 15).

Ви скажете, що це неможливо. Якщо я маю вірити, що Бог мене любить, то я маю вірити і в те, що Він спеціально помістив мене там, де я є. Вигукнімо з радості, від цього вшанування, від почестей, які Він нам надав: ми ніколи не зважились би й мріяти про таке глибоке братство з Ісусом.

Треба працювати, діяти… «Отець Мій творить аж досі, і Я творю». Замість намагатися якось викрутитися зі своїх обов’язків, краще погляньте: Христос є в них, Христос очікує, що ви Його в них відкриєте, аби вони допомогли вам розвиватися. Якість нашої релігійності вимірюється не кількістю прийнятих нами Причасть ані тривалістю наших молитов. Ми маємо їсти, щоб жити, але не жити, щоб їсти. Скеруйте ваше життя на любов, а не на чесноту релігійності. Ваше істинне визнання віри — це висока професійна і сімейна якість.

Розуміння цієї місії здатне… знеохотити. Скільки ж то добрих християн, яких я знав, безрезультатно моляться… максимум 10 хвилин на день. А це тому, що вони не співвідносять своєї праці з молитвою. Вони моляться поза працею і працюють поза молитвою. Відкривають паралельні шухляди. Не доходять висновку, що хрещення становить покликання до місії, набагато важливіше, ніж покликання до релігійних практик. У їхньому християнському покликанні їм… бракує віри: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що благословив нас із Неба всяким духовним благословенням у Христі. Бо в Ньому Він вибрав нас перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед ним у любові. Він призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа, за рішенням своєї доброї волі, на хвалу слави своєї благодаті, якрю Він обдарував нас у своїм любім Сині» (Еф 1, 3‑6).

Насправді то ми не шануємо Бога, якщо не шануємо власного життя. Не любимо Бога, якщо не любимо Його волю. Порядок професійних обов’язків розкриває істинний порядок обов’язків релігійних. Велику перешкоду для нашої святості становить нерозпізнання нашої місії. Наше життя перестало бути життям світу цього від моменту, коли ми були охрещені. Воно стало культом, літургією, служінням, апостольством.

Важливий не вид місії, яку маємо, а усвідомлення, що ми її маємо. Казати собі: Бог завжди зі мною. Бог мене посилає — туди, де я є. Хтось, хто гадає, ніби сам для себе вибрав своє життя, — він самотній, сумний і відокремлений. А той, хто знає, що Бог вибрав для нього і довірив йому щоденну роботу для виконання, — той постійно залишається у Бозі як Син.

Що більше ми будемо роздумувати над своєю діяльністю виключно з людського погляду, то більше будемо розриватися між найглибшим наївним ентузіазмом і найбільшим гірким розчаруванням. Однак Ісус прийшов, аби нам об’явити «ці справи», щоб Його радість і Його мир опанували і поєднали все це.

Наше життя розгориться гордістю, вдячністю й радістю, якщо ми віднайдемо в ньому прагнення і надію, що Бог нас вислухає.

Ідіть, Меса звершена. Завершенням кожної Служби Божої має бути посилання нас у світ, як під час зіслання Святого Духа.

о. Луї Евелі SJ, Spiritualité des laics,
Deon.pl