— Я старосвітський такий, бо вважаю, що справжній мужчина повинен бути відповідальним, — каже Збігнєв Рудніцкі. — Моя відповідальність — це утримання дружини, п’ятьох дітей і приведення їх до Христа.
Збігнєв Рудніцкі, його жінка Галина, 19-річний Мацєй, 18‑річна Ханя, 15‑річна Зося, 8‑річний Антось і 6‑річна Бася мешкають у Любліні, в Польщі. Пан Збігнєв працює в Університеті ім. Міцкевича в Познані й мусить туди їздити на роботу. Не тільки на лекції з педагогіки, але й щоб виконувати функції ад’юнкт-професора. «Не маю потреби робити шоу з чоловічого життя, — підкреслює він. — Я не люблю показувати, як твердо стою на захисті домашнього вогнища, доводити, як добре я цим усім керую. Часто виявляється, що жінки тих, хто декларує себе суперменами, “носять штани” замість чоловіків. А я не соромлюся сказати, що куховарю. Певний час я бунтував, що замість писати книжки й наукові статті мушу готувати на всю сім’ю. Інколи на два дні, але як прийдуть друзі моїх дітей, то все одразу зникає… і це радує!»
Пан Збігнєв частує мене оселедцями, яких за звичкою наготував так багато, ніби в гості мав прийти військовий загін. «З іншого боку, мені не подобається, коли чоловік якось надмірно чулий і прислуговується іншим. Коли вітаюся з жінками, не люблю обіймів, — зізнається він. — Із дружиною це інше, її можна обіймати. Але коли бачу, як мій колега цьомкає всіх наших жінок-співпрацівниць і стискає їх в обіймах, вітаючи, то інколи не витримую і простягаю руку, кажучи: цілуй».
— Для мене віра — це ввірення Господу Богу себе і сім’ї. Довгі роки я мав проблему з тим, щоби ввірити Йому своїх дітей. Мені здавалося, що Він поставиться до мене як до Авраама і повелить скласти в жертву улюблене дитя… що піддасть мене якомусь випробуванню, і, може, котресь із дітей захворіє, або з ним станеться щось погане. Однак я зрозумів, що ми постійно живемо на межі життя й смерті, і я не маю кращої гарантії, ніж та, яку дає Він. Тому щодня прошу: «Господи Ісусе, вчини, аби в моєму житті об’явилася Твоя слава». Аби діялося те, що не я собі вигадав, але що Він хоче. «Увійди в самий центр мого життя, у ті справи, з якими я не даю ради. Увійди! Амінь!» — так я молюся до Нього, і мені легше.
Радість життя
— В одній з книжок я написав, що моя філософія зродилася під час випасу корів, — розповідає п. Збігнєв. — У моєму рідному селі Нешківцях разом із трьома братами ми допомагали батькам по господарству. Я був наймолодшим із хлопців і щодня мусив пасти корів. Тому мав багато часу для роздумів. Дорослим я видав три книжки у співпраці з іншими авторами; одна, зокрема, про мистецтво помирати. Усвідомлення того, що ми проминаємо, має суттєвий вплив на те, як ми живемо. Бенедиктинське «memento mori» — «пам’ятай про смерть» — часто інтерпретують неправильно. Тому я нагадую, і не тільки моїм студентам, що пам’ять про смерть має підсилювати радість життя, вчити користуватися ним повністю. Найкраще це виходить, коли уникати гріха.
Гріх грецькою це «неможливість влучити в ціль». Якщо ти силкуєшся кудись потрапити, а це не вдається, то виникає напруження, пов’язане з націлюванням, яке не принесе бажаного наслідку. Скоюючи гріх, ми відчуваємо напруження, пов’язане з тим, що нас у цю мить понесло. Бо гріх здається приємним. Лише потім приходить гіркота поразки. Ці поразки були також і моїм уділом, зокрема в період, коли я опинився сам у місті.
То був 1980 рік, страйки, автобуси не ходили, тому його батько, Антоній, привіз Збишка на своєму мотоциклі з Нешковіц до Любліна. Тато був лісником, і Збишек мав намір продовжити сімейне заняття. Однак брати вирішили за нього, щоб він, як і вони, став гірняком.
— Я вступив до гірничого технікуму і «конав» там шість років, — згадує п. Збігнєв. Якось його навіть залишили на другий рік. Що може неабияк здивувати тих, хто знає, що він закінчив три факультети: філософський, теологічний і педагогічний. І мав самі «п’ятірки».
Молитва для ясності
— Мене сильно вимучив відрив від села, — розповідає наш герой. — Я був несміливим хлопцем, який сидів у кутку й мовчав. Мешкав у гуртожитку, був зашуганий, не мав друзів. Не ходив на катехези, але якимось дивом тримався однієї молитви. Майже виючи, благав: «Господи Боже, зміни моє життя!» Ніяк не виказував те, що носив у собі, бо й батько ніколи не показував своїх почуттів, а я це якось від нього перейняв. Був 1985 рік, коли брат сказав мені, що у Глогові відбуваються молитовні зустрічі харизматичної спільноти. Я поїхав туди і зустрівся з величезною доброзичливістю. Зібрані молилися голосно й гаряче, так що я заразився цим від них, аж батьки вдома дивувалися, що зі мною щось не так. Став їздити туди на реколекції. Познайомився з Марією Юрчинською — однією з місіонерок Віднови у Польщі. Вона проголошувала реколекції навіть по духовних семінаріях, що було винятком у ті часи. В пориві духа організував 1986 року в своєму селі харизматичні реколекції у стодолі. На них приїхало тридцять із гаком охочих, і нам так сподобалося, що повторювали це протягом десяти років. Під час молитви про зцілення я бачив, як люди постискувані всередині якимись ніби корсетами і потребують звільнення. Знаю, про що кажу, бо сам роками це переживав. Разом із наверненням до мене прийшло почуття самосприйняття. Ісус Христос, який роками слухав моїх зойків, зробив так, аби я відчув, як Він мене любить. Говорю не про емоції, а про новий стиль життя. Коли прокидаюся вранці й думаю, скільки всього на мене чекає, то перш ніж почну нарікати, прошу Його, аби увійшов у ті справи, й одразу стаю спокійніший. Чим ця молитва відрізняється віл молитви хлопця з гірничого технікуму? Тоді то було волання в пустку, а тепер я бачу світло. Моє життя змінилося радикально, хоч я і не став посідачем усіх чеснот. Надто добре розумію слова св. Павла: «Міць у слабкості вдосконалюється». Там, де я слабкий, даю Богові шанс. У мене паршивий характер: як погляну на студентів або на своїх дітей, то мене бояться. Але я постійно борюся за краще обличчя.
Влучити в яблучко
Три роки тому разом з іншими родинами салезіанської парафії св. Йоана Боско в Любліні вони заснували Салезіанську спільноту сімей «Назарет».
— Це почалося від скандально описаного в медіах обряду ініціації учнів у салезіанській гімназії, де навчаються наші діти, — розповідає п. Збігнєв. — Тоді обкидали брудом нашого опікуна о. Мартина Козиру. Коли когось ображають, я одразу ж реагую, навіть якщо дістану за це по голові. Тому на захист справи ми написали листа на телебачення. Побачивши, як багато людей єднаються навколо цієї справи, ми з о. Мартіном вирішили перетворити нашу команду на сімейне душпастирство. Уже раніше ми з дружиною молилися, щоби знайшлося якесь місце для спільноти. На першу зустріч прийшло 30 осіб, а на наступних їх ставало щоразу більше. Бачу, що Господь Бог хоче нашої спільноти! Якби то я її вигадав, давно би вже з кимсь посварився, бо я людина нервова і нетерпляча. Такий собі «Союз-Аполлон» зі швидким стартом. А тут нам вдається домовлятися і разом з іншими батьками євангелізувати себе та інших.
Не люблю розмовляти про «релігію загалом», а завжди конкретно — про Господа Бога. Якось колега спровокував мене, отож я його запитав, ким для нього є Ісус Христос. Він викручувався, говорив про «абсолют». «Доки не увіруєш, що Ісус є твоїм Господом, то все будеш тільки бачити крізь вікно», — сказав я. Він перестав зі мною розмовляти, а я подумав, що, певно, вцілив у яблучко.
Бася кличе: «Мамо!»
— На початку знайомства я писав дружині романтично-ревматичні вірші, — сміється п. Збігнєв. — Зараз вони лежать десь на горищі. Моя Галинка воліла би, щоб я по двадцять разів на день казав їй: «Кохаю тебе». Але я це сказав раз і назавжди.
До дружини він звертається завжди на ім’я. А до дітей, як йому щось не подобається, — «лося, осля». — Не хочу їх принижувати, не кажу «свиня», але якось мушу зробити зауваження, — так пояснює. — Я дуже їх люблю, але крикнути вмію так, аж луна розлягається. Якщо дочці не хочеться стелити ліжка, чи ж у майбутньому чоловік не скаже їй «нечупара»? Варто її від цього відвести.
Не йдеться виключно про порядок у домі; йдеться про те, що діти з нього винесуть. Я вже їх попередив, що у придане не дістануть нічого, крім батьківської науки… У такій численній родині неможливо взагалі уникнути конфліктів. Те, що ми стараємося бути добрими християнами, зовсім не означає, що ми не сваримося. Я вибуховий, а потім перепрошую. Ідеться не про те, щоб ти ніколи не грішив, але щоби мав віру, що навіть коли впадеш якнайнижче, то знайдеш там Господа Бога.
Вони разом моляться по суботах і неділях, бо тоді всі вдома. «Розпочинаємо від улюбленої молитви: прийди, Господи Ісусе, амінь! Прийди, Святий Духу, амінь! Провадь нас до Отця, амінь!»
— Ми звертаємося до покровителів наших дітей (і гостей), але також і до покровителів дому — св. Йосифа Обручника і св. Йосифа Купертинського. Зрештою, я маю і свого покровителя — мученика Збігнєва, тож молюся до нього. Лише недавно довідався, що існує свята Галина. Ну, окрім моєї дружини, — усміхається п. Збігнєв. — По молитві ми немовби наново вчимося спілкуватися, після тижневої біганини. Бачу, що дітям це подобається, бо сидять і не втікають до Фейсбука.
На щодень я не люблю декларувати, що для мене сім’я найважливіша, — каже п. Збігнєв. — Це перевіряється щоденним «впахуванням». Коли маєш стільки обов’язків, то постійно тренуєш свою покору… Як сідаю писати книжку, раз по раз хтось із дітей зателефонує, бо якась проблема чи потреба. Як зроблю почесний докторат, то буде добре, а як ні, то нічого не станеться; але до дітей треба поїхати. Господь має стільки задумів для життя, і завжди щось мені підкаже.
Вже багато років завжди ношу в кишені розарій. Щойно починаю його читати, як за мить думки вже біжать в інший бік. Але я знаю, що молитва то не обов’язок, а потреба. Це паливо, без якого машина не рушить з місця. Це постійне зізнання Богові в любові. Малій дитині немає потреби постійно казати, щоб вона маму любила, бо вона просто не вміє не любити. Наша Бася вночі кличе «мамо» і залазить до нас у ліжко. За нею Антек моститься, буркочучи: «Тісно, посуньтеся». Вони почуваються безпечно, бо ми — разом. Отак і всі ми взагалі, коли знаємо, що Господь Бог близько.
Барбара Грушка-Зих, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
