Останні кілька тижнів роздумую над словом, що навіть якщо ти останнім прийшов на Божу ниву – отримаєш свою зарплату на тому ж рівні, що і ті, котрі багато років трудилися в полі. Про це часто згадують у церковних проповідях, коли говорять про новонавернених у зрілому віці – що вони мають ті ж ласки, що і ті, хто з дитинства були у стінах храму, відвідували богослужіння, займалися церковними справами.
Чому задумалась про це – бо помітила, що не надто багато можна почути про цінність людей, які жили вірою впродовж багатьох років і були вірними Богові у багатьох вагомих виборах. Навіть більше – новонаверненим віддається багато уваги, їх помічають, про їхню долю з усіх сил піклуються, і це, звичайно, добре, бо цінні Богові покаянні грішники. У вдячність чи то від захоплення такою опікою «свіжачки» віддають багато емоцій, виглядають страшно ревними християнами, часто дуже швидко отримують титули «служителів», їм довіряють проводити зустрічі, групи, керувати проектами. Навіть відомий курс «Альфа» вчить одразу наповненого Святим Духом бігти і проголошувати Євангеліє.
Гарячі своєю свіжістю хлопці і дівчата, жінки і чоловіки, звичайно, важливі в спільноті. Але хочу цього разу віддати пошану тривалій багатолітній побожності, яка прийшла до людей з самого дитинства, з кількох причин.
По-перше, бо ця дитина, яка була вихована у церковних стінах від народження, має ментальність людини віри. Як правило, такі діти росли у невіруючому середовищі однолітків в школах, дитячих садках, і постійно отримували досвід вибору християнських цінностей. Останнім часом із задоволенням відвідую дитячу Месу, куди приходять батьки зі своїми чадами. Я не маю своїх дітей і не мала такого досвіду в дитинстві, але, помічаю як по різному батьки реагують на побожні прояви малих. Часто мами і бабусі, які самі в юності не ходили до храму, приводять малих з торбами іграшок, а як дитина якесь хоч слово відповість на запитання священика, тішаться, ніби «цудовним колесом». Ті батько з матір’ю, що самі з маляти ходили до храму, дивляться на діалог отців із дітьми спокійно, як на щось природне, часом навіть критично. Чула, як один мій знайомий, тепер уже тато, перепитував свого п’ятирічного сина: «А що ти зрозумів? А чому так відповів? А як ти думаєш?» — Це зовсім інші дві реальності у вихованні.
Наступна річ – уже доросла людина, коли виходить з підлітка в самостійне життя завжди має час вибору між життям в Церкві чи поза нею. Бо в світі без віри в Бога насправді є багато людей доброї волі, які чемні, розумні, виховані і так далі. Але ця людина свідомо вирішує жити християнським життям. І цей момент вибору пам’ятає на роки і десятиліття. В нього немає трагічної історії, він не йде в Церкву, щоб вирішити свої біди чи знайти добрих людей. У нього все більш-менш на місці. Але він хоче жити так, як його навчили батьки.
А далі є час служіння. Господь щедрий у своїх дарах. Він роздає їх, кому захоче. Але візьміть майстра у будь-якій побутовій справі, наприклад, спеціаліста з вирізування дверей із дерева. Людина, яка має багатолітній досвід навіть всліпу знає, яка дошка краще, яким має бути кут в різьбі, щоб двері краще відчинялися, чим їх змастити і на яку петлю вчепити. Яким би Божим даром не служила людина, за роки вона карбує спосіб свого діяння, отримує потрібну освіту, проходить час помилок і розчарувань, її особистість зростає разом зі справою. Тому вкрай важливим є служитель, який ще з років 12-ти розпізнавав свої дари, усвідомлював їхню цінність, розвивав. На фоні наверненого рік тому активіста він може виглядати не таким завзятим, та й, можливо, десь буде переживати кризи в своїй діяльності, в чомусь вона йому набридне, але якщо він уже візьметься за справу — вона буде якісно зачинятися, як царська брама.
Людина, яка доклала роки зусиль до своєї справи, зазвичай, знає її цінність. Вона небезпечна – бо може дати по шиї невігласу, який зневажить її труди. Хтось, можливо, скаже, що це її гординя, або що така особа має мало віри і не знає, що все, що вона має – від Бога, і що милосердний Бог вділяє і тому «новачку», як у притчі про робітників в полі. Але я все ж таки думаю, що пошана до досвіду – це також одна із моральних цінностей, яку варто закладати з дитинства. Бо кожна добра армія шанує досвідчених бійців.
Бажаю всім нам бути людьми, які закладають міцний фундамент у дітях, щоб вони у майбутньому склали потужну армію, яка опирається на віру, досвід і свідому любов до Бога.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
