Як не збожеволіти багатодітній мамі

Останнім часом не бракує розмов про батьківство: добре це чи погано, легко чи важко; про те, яка кількість дітей у сім’ї вважається оптимальною, як соціум дивиться на багатодітних і що означає бути хорошою матір’ю. А також про всі ті справи, які у той чи інший спосіб пов’язані з народженням та вихованням дітей.

Тема і справді надзвичайно цікава й актуальна; саме тому  CREDO запрошує до розмови  львів’янку Дашу Введенську, архітектора, маму п’ятьох дітей. Вона погодилася розповісти нашим читачам про своє рішення мати багато дітей, про те, чого вона від них вчиться, як будує своє життя. А ще Даша поділиться з нами секретами: як не збожеволіти багатодітній мамі, як не втратити себе і не забути, що кожна твоя дитина — це особистість.

— Як ви прийшли до рішення мати велику сім’ю? Це було вашою спільною мрією ще до одруження чи таке бажання визріло вже під час подружнього життя?

— Я хотіла. А Юра «підтягувався». Дозрівав до цієї думки. Мені однокласниці недавно нагадали, що у школі ми писали тести, і на питання «Ким ти бачиш себе у майбутньому?» я писала, що бачу себе багатодітною мамою. Я ж цього зовсім не пам’ятаю! Думала, що писала щось про кар’єрний розвиток. Але виходить, що бажання мати багато дітей у мене вже досить давно.

— А як справи з твоєю професійною кар’єрою?

— Я постійно намагаюся шукати заняття, які б допомагали тримати себе «у професійному тонусі». Сидіння з дітьми, попри всі несподіванки, це доволі монотонне заняття. За якийсь час розумієш, що втрачаєш професійні навички. Аби цього не сталося, я трохи працювала з чоловіком (Юрій також архітектор. — Прим. ред.): робила креслення, він мені давав якісь замовлення. Але настав момент, коли я зрозуміла, що це важко — коли твій чоловік ще й твій шеф. Тому вирішила шукати шляхів, як реалізувати себе самостійно. Зараз я у пошуку.

Мені треба знайти щось поза сім’єю: місце, де я зможу бути капітаном, керувати процесом і самостійно вирішувати. Буквально тиждень тому я познайомилась із власником «Світу Кави» Маркіяном Бедрієм і зробила для себе відкриття, що вони також багатодітна родина — я цього не знала. Красиві та успішні люди, які розвивають свій бізнес, мандрують світом, і діти цьому не заважають, швидше навпаки — дають стимул. Такі приклади мене надихають, я орієнтуюсь на таких людей і хочу знайти свій шлях.

— Ми живемо у суспільстві, де не прийнято визнавати право інших на приватний простір, на особисті границі. Ти вже виробила свою тактику, як реагувати на тих, хто нетактовно цікавиться, «нащо вам стільки дітей»?

— Про це питають майже всі, з ким я стикаюся: друзі, сусіди, лікарі у поліклініці й навіть продавці у магазині. Якщо люди, навіть жартома, питають про такі речі, — для мене зрозуміло, що це вимагає пояснення. Пояснення як заспокоєння. Заспокоєння внутрішніх сумнівів. І я хочу заспокоїти спраглі душі: якщо вже я взяла таку відповідальність на себе — мати багато дітей, то мушу відповісти на їхні запитання. І я хочу пояснювати не заїждженими фразами, а так, як я сама це відчуваю. А це означає, що спершу треба дійти до «своєї» істини. Мене у цьому сенсі найбільше загартувала мама. Її вкрай негативне ставлення до появи у нас третьої дитини виробило в мене певний імунітет до реакцій інших. Але я орієнтуюсь на успішних багатодітних людей, які своїм прикладом показують, що діти — це стимул і мотивація рухатися далі, до найкращого, використовувати свої таланти по максимуму. І хоч я багато чую від різних людей, що «вже досить», «вже не треба нікому нічого доводити», «навіщо аж стільки дітей» і таке інше, — той факт, наскільки я ще вразлива до таких зауважень і ще не повністю загартована, все ж не стає стримуючим фактором. Бо багатодітність це мій свідомий вибір, це мій шлях до вдосконалення, до особистого зростання.

— Від чого би ти починала пояснення?

— Один із варіантів відповіді на питання, навіщо мені так багато дітей, — «я люблю труднощі», як казав один персонаж у голлівудському фільмі. Бо труднощі постійно виштовхують мене з «комфортної зони», і завдяки цьому я залишаюся живою. А я хочу бути живою, почуватися молодою. Це мій шлях зберегти молодість і жіночу красу. Діти змушують мене бути постійно у тонусі. Справді бо, кожну подію можна як описувати негативно, так і знаходити — всупереч усьому — позитивні риси. Так, буває важко і складно; але це праця над собою. Це заклик для мене залишатися десь дитиною і бачити тільки хороше. Тому що ми, дорослі, більше зосереджуємося на негативі. А діти нам показують, що часами треба дивитися на певні речі, події чи обставини чистими дитячими очима. Мене цього вчить донечка Саша (7 років). Вона щодня перед сном, відколи навчилася говорити, робить підсумок дня, що минув, і завжди завершує словами: «Це був мій найкращий день!» Ось чого мені бракує: я в кінці дня пригадую зовсім інші речі.

— Як звучать інші варіанти відповіді?

— Візьмемо нашу систему освіту, за якої канікули тривають довше, ніж навчальний процес. І що робити з дітьми, якщо батьки на роботі, а бабусі та дідусі якось не дуже прагнуть включитися у процес виховання? Словом, я вирішила: якщо вже я вдома з дітьми й більше не ходжу на роботу, то треба це перебування «виправдовувати», щоби дарма не «сидіти» (сміється, — ред.), от і народила ще кількох. Але якщо зануритися глибше, то треба зізнатися: діти мені показують, ким я є насправді і як мені ставати кращою. Вони — рушійна сила моїх особистих змін, і в них причина мого бажання працювати над собою. Є така теорія, я її до себе примірила, бачу — підходить, тож із нею живу. От у нас четверо дівчаток і один хлопчик. Хотілось би, щоб було хоча б 50х50, але не склалося (сміється, — ред.). Мене це дратує. Теорія, про яку я згадувала, каже, що як діти тебе дратують, засмучують, якщо ти бачиш в них щось негативне, — то це привід краще придивитися до себе і змінювати себе, рости, працювати над собою. Я бачу у своїх дівчатах відображення себе-негативної і вчуся покори, вчуся викорінювати в собі ті негативні риси, які бачу в них. Чому я це бачу, а мій чоловік не бачить? Чому мене це дратує, а його ні? Бо вони це я! І якби у мене не було доньок, то я б насправді так і не знала, хто ж я така.

— Це означає, що насамперед ти виховуєш себе?

— Почасти так; але це не означає, що я не виховую дітей, не роблю їм зауважень чи не вимагаю від них. Зі старшими дітьми, які зараз переживають перехідний вік, я вчуся абсолютно нових для себе речей: мама вже не авторитет, тому я виховую в собі покірність, вчуся мовчати, не нав’язувати своєї думки чи своїх амбіцій; вчуся приймати їх такими, як вони є, і змиритися з тим, ким вони будуть у майбутньому. Якось я стояла у капличці св. Йосифа і до мене прийшла думка, що Йосиф буз звичайним теслею, але саме йому довірили опіку над Ісусом, і він ніколи не «пресував» Ісуса, аби Він став секретарем у якогось високопоставленого чиновника. Ця думка мене почасти заспокоїла. Але все одно — батьківські амбіції не завжди легко ліквідувати. Я все ще остаточно не позбулася бажання реалізувати в дітях те, чого не змогла сама. Але діти нас шліфують.

— А що ти кажеш собі?

— Батьки свого часу «поступили» мене на архітектуру. Це було, безумовно, кращим відображенням моїх здібностей, проте не ідеальним із погляду прагнень моєї невситимої душі. І з часом я зрозуміла, що в житті має бути місце для реалізації власних бажань. Діти мені у цьому пошуку допомагають: мені цікаві їхні секції, спорт і танці, я перечитую свої улюблені дитячі книжки, відкриваю нові, ті, яких не змогла оцінити в дитинстві. Я декілька разів пройшла шкільну програму — щоправда, найцікавішу її частину. Хотіла охопити Всесвіт. Я і досі цього хочу. Це і є відповідь мені самій: діти — мій шанс охопити Всесвіт.

— Ти й оточення — які твої аргументи, щоб суспільство краще сприймало багатодітність?

— Я зрозуміла, що головне — не те, що ти говориш, а те, як виглядаєш і як поводишся. От ми живемо у багатоквартирному будинку. Маємо повно сусідів, які щодня бачать усю нашу «тусню». І я взяла собі за правило бути хорошою, уважною сусідкою, суспільно активною, всміхатися, спілкуватися, дати їм можливість бачити в мені адекватну людину, а не замучену побутом багатодітну матір. У школі я добровільно зголосилася до батьківського комітету, хоча могла б і не робити цього, мені б ніхто не дорікнув. Але я не хочу бути жертвою — я хочу бути активним членом суспільства і вносити свою лепту у його функціонування. Саме це, на мою думку, дає іншим людям привід переглянути своє ставлення до багатодітності: що це не вирок, не біда, а свідомий вибір, із яким можна активно жити, виконувати суспільні функції, подорожувати, бути щасливим.

— Широкий віковий діапазон твоїх дітей — це справжній виклик: 15, 13, 7, 3, 0.2. Весь спектр послуг, яких зазвичай очікуються від мами, ти надаєш не поетапно, а одночасно. Як виглядає ваш побут?

— Мою маму хвилює питання, як і коли я встигаю готувати на всіх, бо вона, готуючи на двох, стояла на кухні цілий день. Мама собі уявляє, що я від плити не відходжу взагалі. А я вважаю, що деякі речі треба спрощувати. Побут — зокрема. Це звучатиме парадоксально, але якраз п’ятеро дітей для мене, людини, яка не любить готувати, — це вихід: я не маю можливості готувати складні страви у великих кількостях, тому в нас все просто — каші, салати, хліб із медом, прості речі, які не вимагають від мене зусиль і багато часу. А вже на вихідні — зовсім інша історія. Тут на допомогу приходять бабусі, які запрошують до себе онуків на обід або приходять із чимось смачним.

— Яку роль узяв на себе тато?

— Юра навчає дітей самостійності й відповідальності. З раннього віку кожному доручав посильне завдання: щось принести-віднести, покласти, подбати про свої потреби самостійно, наскільки це можливо. Звісно, що виконання не завжди якісне, але суть у тому, що самостійне. От зараз Гриша, якому три, вже знає, що коли плаче Аня, то він повинен або поколисати сестричку, або покликати маму і сказати, що Ані потрібна мама. Він уже відчуває за неї відповідальність.

— Я знаю, що ваша сім’я ламає також інші стереотипи. Лише двох із п’ятьох діток ти народжувала у пологовому. Як ви прийшли до такого рішення?

— Так, як я цілеспрямовано йшла до того, щоб мати більше дітей, — так само визрівала і ця ідея. Народивши двох дітей у пологовому, я більше не хотіла зв’язуватися з цими установами і шукала шляхів, як уникнути цієї зустрічі знову. І коли після роздумів та пошуків я з’ясувала, що альтернатива є, — от тоді й відчинилися цілком нові двері, й ми зважилися народити третю дитину, а потім і двох наступних.

Дитина народжується один раз, і в цей єдиний раз треба дати їй максимально все, що є у світі хорошого, бо другого шансу не буде. Перше враження — основне. Хотілось розповісти дитині при першій зустрічі усе те хороше, що на неї чекає, аби вона впевнено вступила у життя і прожила його також упевнено.

— Ми вже з’ясували, що ти належиш до тих жінок, які не дали собі розчинитися у дітях та хатніх справах. Як тобі це вдалося?

— Щоб не розчинятись, треба знайти щось, що тебе би цікавило, крім «пелюшок». І хоча це завжди буде другорядним, та хоч би що це було — воно має бути. Жінці потрібен час для того, щоб зібратися з думками, відволіктися, підзарядитись, аби мати що давати дітям. От навіть зараз: ми тут поспілкуємося і я прийду додому, наповнена енергією, із задоволенням буду втілювати те, що у мене на сьогодні заплановано. Почитаю дітям — і зроблю це радісно, а не як під дулом пістолета.

— Кажуть, що кожна наступна дитина звільнює від попередньої. Ти згодна з цією теорією?

— Це факт. Діти вчаться одні від одних, переймають навички, вчаться читати і писати, вивчають віршики. Я вважаю, що все ж головне завдання батьків — це допомогти розкрити дитині її власні таланти, бо діти — це окремі особистості. На певні речі ми не можемо вплинути, тому найкраще, що можемо зробити, — прийняти. Змиритися з тим, що не все те, що нашим дітям не вдалося, є нашою провиною, як і не всі успіхи — то наша заслуга.

— На якому етапі настає це розуміння? Коли можна очікувати на просвітлення?

— Мені допомогла це зрозуміти Таня — наша друга донечка. Її впертість могла скласти конкуренцію потягу, який іде просто на мене і нікуди звертати не збирається, бо то я стою на його торах, а не він на мене їде. І я побачила, що наше протистояння робить погано нам обом. Змінила тактику — і побачила, що дитина оживає, вчиться приймати самостійні рішення. Тепер, коли я перестала на неї тиснути, бачу, що їй насправді потрібно лише допомогти прокласти шлях, а далі вона піде сама, і для неї буде важливо, щоб мама не втручалася. І навіть якщо вона не зробить кар’єру — або зробить, але неочікувану для нас, — це не матиме значення, бо головне, це щоб вона знайшла себе. Зараз вона у пошуку, їй просто треба дати час знайти свій шлях. Ми пропонуємо варіанти, намагаємося визначити вектор, але рішення вона прийматиме сама. І я до цього дозріваю разом із нею.

— Наскільки я зрозуміла, ви з чоловіком даєте собі раду вдвох. Бабусі та дідусі не беруть активної участі у вашому житті?

— Мене дуже підтримує мій тато. Він робить це не словом, а ділом. От, наприклад, така річ — пальчик протерся в рукавичці у когось із дітей. Він візьме і зашиє, без жодного слова. Мама, навпаки, буде дзвонити і розповідати мені: як так, що в мене діти ходять у порваних рукавичках, куди я дивлюся… Ну от отаке. Тато напече млинців і прийде принесе свіженьких дітям. Без зайвих слів. Коли я була вагітна, не хотіла це з ніким обговорювати. З мамою — особливо, бо знала, що вона скаже і чим наша розмова закінчиться. А я була якась особливо вразлива, вагітність розвивалася не надто гладко, і будь-яке неприємне слово мене б просто добило. А тато нічого мене розпитував, хоча зрозумів, що я вагітна, буквально відразу. І всю вагітність мовчав, і мамі не сказав жодного слова. Він став на мою сторону, і цей його такт я дуже ціную. Вчуся від нього бути такою.

— Але, мабуть, основне навантаження по догляду за дітьми лягає на тебе. Ти маєш якісь приховані ресурси?  

— Часами буває дуже складно. Зазвичай у моєму дні є три найскладніші моменти, але я для себе розпланувала день так, аби ті моменти розмежувати і мати «перерви», щоб морально підготуватися. Якщо підготуватись не вдається — перетворююся на мегеру. Якщо є певний проміжок між подіями — все гаразд. Коли маєш п’ятьох дітей, то без почуття гумору, хорошої реакції та великого запасу терплячості важко залишатися при здоровому глузді (сміється, — ред.). Коли відчуваю, що готова зірватись, обіймаю того, хто у цей момент найбільше вередує — і легше стає обом. Я вже професійно вмію перемикати увагу дітей, щоб ніхто не встиг завести платівку «мама купи — мама дай —мама хочу — мама-мама-мама». Діти мені показали, що у жінки можливості просто безмежні. Це прийшло, коли я довго народжувала Аню. Минув цілий день, і я вже мала би впасти, знепритомніти, я втомилася і виснажилася, здавалося, що сили вже мене покинули, — але я продовжувала триматися, все ще продовжувала народжувати і розуміла, що маю ще резерви. Потім я зрозуміла, що те саме стосується і моральної сторони. Головне — контролювати, не здаватися, і хотіти продовжувати робити те, що робиш. А коли вже починаю відчувати, що вичерпуюся, тоді це знак, що потрібно перезавантажитись. Для мене це означає кудись поїхати, вийти з тих стін, які бачу щодня. Якщо вдається встати зранку, вийти на свіже повітря, побігати, зробити зарядку – це для мене це колосальний заряд енергії. Звичайно, я не бігаю марафон, достатньо просто вийти в парк, подивитись на небо, привітати сонце. На жаль таке вдається не щодня, бо, інколи, хтось вже прокинувся раніше за мене, і треба включатись в повсякденну рутину без заряду. Але, чим ближче до весни, до літа, день починається раніше, і вдається всіх "обхитрувати" зранку, і втекти. Мрію проводити ціле літо на морі, для мене  величезний позитив бачити, як мої діти плещутьсяу воді, бігають на сонці цілими днями, а не горбляться за партами. Тому чекаю літа, планую його, щоби вставати зі сходом сонця, бігти на море, дякувати Богові за те, ще почався ще один прекрасний день.

 — У вас є якісь сімейні традиції?

— Ранкові пробіжки на стадіоні, якщо є погода. Навіть Гріша з нами бігає. Аня (0,2 міс) — ще ні. Але, якщо буде раніше прокидатись,  буде бігати разом із нами у слінгу. Щосуботи — обід у батьків Юри, щонеділі — прогулянки з обідом  у моїх батьків. Ми з чоловіком у тому участі не беремо, для нас це теж щось на зразок перепочинку. Діти чекають суботи-неділі, як свята. Готують своє серце, як казав Маленький Принц у Антуана Сент-Екзюпері. Готують подарунки для бабусь та дідусів. Для дітей це прекрасна можливість поспілкуватися з бабусями, побути подалі від маминого пильного ока та поласувати смачненьким. Дуже важливою для нас традицією є спільна молитва – вечірня або перед якимись особливими подіями. 

— Що допомагає тобі йти вперед, як ти себе мотивуєш?

— У п’ятницю, на Хресній Дорозі я почула підтвердження всіх тих думок, які останнім часом крутяться у голові, і я, така просвітлена й розмолена, з розправленими крилами, дістала потужний розряд «тролінгу» зусібіч. А я і без цього постійно відчуваю, що не ідеальна. Кожний день для мене — це боротьба. Насамперед, із собою. Багато чого роблю неправильно, у багатьох ситуаціях взагалі не знаю, як поводитися, дуже часто відчуваю провину. Мене переслідують думки, що я могла би краще щось зробити, могла би більше дати любові й тепла, не замикатися на собі, на своєму егоїзмі. Тому я щодня посуваюся вперед, не дозволяю собі впадати у відчай, до якого мене штовхає реакція оточуючих, гну свою лінію. Бути непохитним у своєму виборі, навіть якщо він був цілком свідомим і виваженим, — доволі важко, бо люди рідко втримуються, щоб не осудити. Але це мій шлях, який я вибрала добровільно, і тепер треба довірити Богові всі страхи, невпевненість і вразливість. Якщо я почуваюся живою від того, що роблю, — значить, я на правильному шляху. Святий Павло сказав, що жінка спасеться народженням дітей. І це якраз те, що мене мотивує.