Це неправда, що як щось мені засвербить, то за цим точно стоїть Святий Дух…
Із директором Томістичного інституту о. Павлом Крупою ОР розмовляє Анна Сосновска.
— Почнімо з жанрової сценки. До душпастиря приходить похнюплена людина і каже, що не відчуває Бога, а так би хотілося. Священик же відповідає: «А Бог — не дезодорант!»
Така відповідь може бути реакцією на своєрідну плутанину, яка вкралася в наші слова. Ну бо що таке «відчувати Бога»? Коли поточною мовою ми кажемо, що «не відчуваємо» чогось, то це означає, що…
— Що ми чогось не розуміємо.
— Або що нас це не цікавить.
Вислів «не відчуваю Бога», таким чином, має дуже широкий спектр: він може означати не тільки те, що я не маю відчуття Його присутності в якийсь фізичний спосіб, але також і те, що я не бачу у своєму житті Його діянь, не розумію того, чим є моя віра, хто такий Бог і як Він мені об’являється.
Прошу зазначити: тут виразно видно інтелектуальний характер цього відчуття або нечуття Бога. Бо ми, на жаль, сприймаємо чуття як замінник розуміння.
— Тобто, як писав Міцкевич, «чуття і віра промовляють більше,/ ніж скельце й око мудреця»?
— Саме так. Чуттєвий підхід до всього — а отже, й до Господа Бога — це наслідок романтизму. Коли Міцкевич писав ці слова, він протиставляв чуття розумові, що — коли над цим хоч трохи замислитися — абсурдне.
— А нас прирікає жити у невпинній роздвоєності.
— Тому в класичному баченні людини відчування, відчуття фізичні або психологічні, не замінюють розуму, а допомагають розумно пізнавати світ. Варто згадати принцип, який схоластика повторювала за древніми: нічого немає у розумі, чого не було би перш у відчуттях. Моє відчування стає матеріалом, який я «відпрацьовую» інтелектуально. З огляду на це чуття й інтелект становлять щось взаємодоповнюване, а не конкурентне.
Романтизм їх протиставив. І це недобре, бо інколи ми хотіли б замінити почуттями те, що насправді має бути розумом.
— Наприклад, отче?
— Це прекрасно видно в іспитах совісті. Людина собі думає так: я згрішив, але не відчуваю жалю за гріхи, бо не плачу й не соромлюся. Що гірше, згадую це з’їдання надмірної кількості тістечок на ніч або ніч, проведену з дівчиною, з великим задоволенням.
— А тепер мені треба з цього висповідатися.
— Тобто визнати поганим те, що було таке приємне, а приємне, зрештою, асоціюється нам із чимось добрим.
— І як це розумно впорядкувати?
— Я це пояснюю так: слухай, але ти ж знаєш, що на цю тему каже заповідь? — Знаю. — І знаєш, що ти цю заповідь порушив? — Так. — Чи ти пишаєшся тим, що порушив Божу заповідь? — Ні, я почуваюся дурнем.
Коли я це чую, то кажу: дякую, мені цього досить. — І вділяю розрішення. Дехто здивований. Але для жалю за гріх достатньо того, що я зрозумів, а не того, що я відчуваю.
— А для любові? Адже й погляд, і слух, і доторк відіграють у ній величезну роль.
— Ця чуттєвість дає змогу якось пізнати іншу людину, прийняти і полюбити. Отже, хоч я визнаю, що у вірі важливе розуміння, однак у Господа Бога я б хотів почутися коханим.
— Це можливо?
— Тут постає кілька запитань. Чи щодо Бога ми мусимо відмовитися від почуттів, бо пізнаємо Його тільки інтелектуально? Чи, однак, можливо Його якимось чином пізнати чуттями?
— Ось тільки чуття — матеріальні, а Бог, як каже Писання, це дух.
— Отже, можливо, наша душа має свої знаряддя для сприйняття Господа Бога, якісь духовні чуття? Я натрапив на книжку саме з такою назвою. Автори, Пол Гаврилюк і Сара Коуклі, вже у вступі зізнаються, що, власне, не існує доктрини Церкви на цю тему, а про певну форму систематичної науки в цій галузі можна говорити лише тоді — це думка, почерпнута у Карла Ранера SJ, — коли цей автор включає в опис духовного досвіду всі п’ять чуттів. Тобто якщо хтось пише, що, наприклад, скуштував Бога, то ще зарано трактувати це як слід доктрини про духовні чуття.
Позитивним прикладом могла б бути, наприклад, прекрасна цитата зі «Сповіді» св. Августина, який звертається до Божої Істини, названої Красою, такими словами: «Ти гукнула, кинула виклик, роздерла глухоту мою. Ти блиснула, засяяла як блискавка, розсіяла сліпоту мою. Ти розлила аромат, я вдихнув його — й ось дихаю прагненням Тебе. Я скуштував — і ось, я голодний. Ти торкнулася мене — і я запалав тугою за миром Твоїм».
— Це дуже чуттєвий опис.
— Так, і здавалось би, що в Августині всі п’ять чуттів були діткнуті зустріччю з Господом Богом. Також у Святому Письмі виступає багато подібних визначень: «скуштуйте і побачите, який добрий Господь», «слухайте слово Господнє», або й прямо говориться про солодкість або гіркоту, які несе зустріч із Богом.
— А ще є гарний фрагмент з Осії, який розповідає про ставлення Бога до Ізраїля: «Я був для них як той, хто підносить немовля до щоки — схилився до нього й нагодував його».
— Тобто говориться про дотик. А в багатьох місцях мова йде про очі душі або вуха серця.
— Тобто духовні чуття існують?
— Я не знаю. Я в цій галузі — агностик зі схильністю до скептицизму. Не маю знарядь, аби перевірити, чи душа насправді має якийсь світ слух, дотик, смак, нюх і погляд.
Мені радше здається, що кожного разу, коли ми говоримо про чуттєвий досвід Бога, то вживаємо певні аналогії. Людина становить духовно-тілесну єдність, а з огляду на це відчуття суто духовні якимось чином мають пояснюватися духовно-тілесною мовою, єдиною, яку ми знаємо.
— І вони мають впливати на тіло?
— Так. Або через тіло контактувати з нами. Уявімо, що душа безпосередньо, позачуттєво має досвід Бога. Наш інтелект, прагнучи це якось опрацювати і зрозуміти, послуговується доступними йому знаряддями, серед яких є чуття. Хоча досвід і є духовним, то інтелект рефлекторно сягає по те, що знає з матеріального світу.
Тому, коли хтось відчує Божу любов, він скаже просто: «пригорнув мене». Коли читає слово Боже і до нього щось дійде, то скаже: «Ти промовив до мене, а я Тебе почув, і як же мені солодко, коли Твій голос лунає у моїх вухах!» Ну бо як ми це маємо сказати? «Твоя ідея проникла у мій інтелект»? Загалом беручи, були й такі, хто, маючи досвід Божої близькості, казали: це і це Він являє мені безпосередньо в розумі. Однак для опису того, що бачили, вони мусили вживати категорії чуттів.
— У випадку декого з них ці описи були надзвичайно чуттєвими…
— А стояли за ними не тільки жінки, але й чоловіки: Тереза Велика, Йоан від Хреста, Катерина Сієнська.
Колись у Франції, під час реколекцій, я зробив один експеримент, якого ніколи більше не зважувався повторити. Я взяв «Книгу предвічної мудрості» блаженного Генріха Сузо й прочитав її кінцевий фрагмент — медитацію над Христом Розіп’ятим: «Возлюблене дзеркало всіляких благодатей, радосте духів небесних, що бачать Тебе, чому ж я не маю перед собою Твого улюбленого обличчя, коли воно перебуває в тернах смерті. Я би прагнув обмити його сльозами мого серця. Я би прагнув вдивлятися в ці прекрасні очі, ці ясні щоки, ці ніжні вуста, посинілі в агонії, я би прагнув гаряче зворушитися над ним, і так полегшити біль мого серця».
— Як на це реагували люди?
— Спершу всміхалися, бо думали, ніби це написала якась містичка. Коли я сказав, що автор це чоловік, побачив на їхніх обличчях легке замішання.
За матеріалами: dominikanie.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
