Зазвичай ми торкаємося цієї теми дуже принагідно і неголосно. Зрештою, це прерогатива світських видань — мусолити тему «грошей і Церкви».
Тема важка, «слизька» і неоднозначна. Секулярне суспільство того, що буде сказано нижче, скоріш за все не сприйме апріорі. З іншого боку, хочуть наші «прогресивні» діячі цього чи ні, Львів — місто релігійне, УГКЦ є найчисельнішою релігійною спільнотою та своєрідним барометром духовного життя. Тому ці важкі питання треба обговорювати, адже справді дуже часто в ефір виходять сюжети одного відомого галицького телеканалу, які постійно говорять про «зажерливість» Церкви. Отож, спробуємо спільно розібратись у непростій темі Церкви і грошей…
Найперше хочеться порушити тему біблійних підстав пожертв «на Боже». Отож, згадки про пожертву для храму, а точніше — десятину (десяту частину свого прибутку) в Біблії знаходимо кілька разів (пор. Бут 14, 20; 28, 22; Вих 36, 3‑6; Лев 27, 30; Чис 18, 21-31; Втор 14, 22). Не буду цих біблійних уривків цитувати, кожен зможе почитати їх самостійно. Хтось скаже — це старозавітні тексти, і до сучасності жодного стосунку не мають. Але в Новому Завіті ситуація ще цікавіша. У четвертому розділі книги Діянь апостолів ми знаходимо ось такий текст: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне. Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса й були всім вельми любі. Тому й ніхто з них не був у злиднях, бо ті, що були власниками земель або мали доми, їх продавали, приносили гроші за продане та й клали в ноги апостолів, — і роздавалось це кожному за його потребою. А Йосиф, якого апостоли прозвали Варнавою, що значить син утіхи, левіт, родом з Кіпру, мав поле; продавши його, він приніс гроші й поклав у ногах апостолів». Далі, в дев’ятому розділі маємо історію подружжя Ананії та Сафіри, яку теж варто почитати для розуміння природи пожертв.
Звісно, атеїсти чи агностики, які принципово не сприймають інституту Церкви, будуть активно заперечувати, повторювати заклики Великої французької революції чи совкові мантри про «клас жерців», що «живляться коштом праці інших». Ось на цьому хочу зупинитися.
Всі ми — люди свого часу. Навіть ті, хто народився у Незалежній Україні, виховувався батьками, їздив до дідусів і бабусь, які довгі роки жили в «совку». Тому пропаганда, яка там звучала, — річ, яка часами засідає в голову. Особливо про те, що «попи — опора класу експлуататорів», і взагалі вони «паразитують на суспільстві». Зрештою, саме в радянській читанці, за якою в дитинстві вчилась моя мама, я зустрів історію під промовистою назвою «піп — гірше розбійника». В ній ішлося про те, як розбійник дві останні курки у бідняка не відібрав, а «зажерливий піп» забрав як «плату» за хрещення дитини. Проте спробуємо реально, а не емоційно, без упереджень і кліше подивитись на фінансовий стан справ у Церкві.
Очевидно, що секуляризоване суспільство, яке ставиться до Церкви апріорі вороже, використовує «фінансові» питання виключно для ударів по Церкві, спекулюючи при цьому фразою Христа «даром взяли — даром давайте». Біблійне підґрунтя пожертв для Церкви викладено вище. Спробуймо розглянути також і життя Ісуса та спільноти Його учнів із «фінансового» боку. Очевидно, що зціляв хворих і воскрешав померлих Ісус «безкоштовно», тобто не приймаючи за це жодних пожертв, проте і Він, і апостоли не харчувались виключно через чудо помноження хлібів. Більше того, у Євангеліях знаходимо уривок про Юду, який був скарбником спільноти апостолів. Отож, можемо зробити висновок, що Ісус і спільнота Його учнів жили з пожертв, адже мали потребу в насущних речах. Однак оскільки вони займалися проповідництвом, то гроші для цих потреб отримували з донацій. Саме таку модель і знаходимо як у Старому Завіті, так і в Павла: священик, який служить престолу і Божому людові, має віддаватися своїй справі повністю, а отже, часу для іншої праці, якою було б можливо заробити на хліб, він не має. Тому й змушений жити з пожертв.
Безумовно, що пожертва — річ добровільна і ніхто з духовенства не має права цих грошей «вимагати». Власне, дуже часто саме на цьому наші ЗМІ і спекулюють. Вже кілька разів виходили гучні матеріали про священиків, які «відмовилися відспівати» або повінчати чи охрестити «безкоштовно». Інколи в цих сюжетах була частка правди — але, як відомо, немає гіршої брехні, аніж часткова правда… Тут, загалом беручи, спрацьовує правило, яке свого часу вивів Папа Франциск: «Священики — як літаки. Ніхто не говорить про них, коли вони добре літають. Про них говорять тільки тоді, коли вони падають». Хоча якщо священик вимагає певну суму грошей за той чи інший обряд — це неприпустимо. Цін і «такс» у Церкві немає і не мало би бути. І те, що певні отці, а то й цілі деномінації насмілюються їх встановлювати — велика біда і проблема, з якою ціла Церква мусить боротись спільно. Але найкраще це робити не посередництвом маніпулятивних сюжетів, а посередництвом дискусії та виправлення ситуації всередині Церкви: зібранням загальних зборів парафії, зверненням до єпархіального архиєрея, зрештою — бесідами із самим священиком, якому «мало». Спробувати вирішувати проблему і боротися з бідою спільно, адже всі ми є Церква і всі ми співвідповідальні. І якщо наш пастир має ознаки хвороби грошолюбства, то ми цілою спільнотою повинні взятися за його лікування, а не поспішати «злити» інформацію про нього телеканалам, що спеціалізуються на сюжетах, які «мочать» Церкву і «гребуть усіх під одну гребінку».
З іншого боку, попри те, що самозрозумілим є — Святі Таїнства та обряди є безкоштовними, — парафіяни мусять розуміти, що їхні отці мають за щось жити. Тому й повинні належно утримувати свого пастиря. При тому вони, як добрі парафіяни, мають самі це розуміти, без нагадувань. Звісно, і тут є перегини, і коли священик купує дороге житло, авто чи інші предмети розкоші, то постає питання, наскільки допустимі такі покупки для людини, яка живе з пожертв. Та й навіть якщо це подарунки, то краще від них відмовлятися.
А назагал, у цьому питанні треба шукати «золоту середину». Ідеальним варіантом був би той, за якого священик просто служив би проповіддю, літургією, таїнствами, катехизацією, харитативною діяльністю, а його парафіяни, бачачи дбання їхнього пастиря про них, розуміли, що вони мають забезпечити його гідне утримання — адже, служачи їм, він не має як працювати, аби заробити на життя.
Шукаймо золоту середину!
Володимир Мамчин, Духовна велич Львова
фінансово.
Щиро дякуємо!
