Християнський обов’язок

Я був в Авдіївці. Нічого надзвичайного і абсолютно нічого героїчного. Я не їхав воювати, стріляти, фотографуватися у бронежилеті та касці та зі зброєю в руках позувати перед фотоапаратом. Навіть не одягав військову форму, а на ногах у мене були не солдатські берці, а звичайні сандалі. Чому так? Все прозаїчно: поїхав з гуманітарною допомогою — продуктами для мешканців Авдіївки. От і все.

Маю враження, що цивільне населення, яке проживає в зоні бойових дій, якось дивно залишилося забутим, хоча вони теж жертви цієї необ’явленої війни. Забуті владою, волонтерами, забуті різними організаціями. І хоча це правильно і зрозуміло, що в першу чергу всі допомагають військовим (бо це вони воюють, вони герої, їм належить увага і пошана), проте, моя християнська душа співчуває цим нещасним, часто старим і хворим, людям, які живуть там і не мають куди втекти.

Знаю, що мешканці тих країв переважно не патріоти України. Знаю, що багато з них тихо сумують за «рускім міром». Знаю, що в їхніх душах і надалі живе Радянський Союз. Знаю, що коли багато хто з них говорить «наші», то не українську армію мають на увазі. Однак… це теж люди! Так, заблукали! Так, на розум не багаті! Так, «зазомбовані»! Так, вони — проблема для України! Але, пори це, — всі мають право на життя! І тому про них не можна забувати

Не час і не місце для міркувань на тему, чому ці люди саме такі. Для цього є тисячі причин. В тому числі й те, що якщо Радянський Союз десь і був «заморожений», заховався і чекав пробудження, то це було саме там — на Донбасі. Також те, що «великий брат» роками плекав сепаративні думки, лякав «Бандерою», малював образи безпечного радянського минулого, обіцяв російське щастя. Також і те, що прості люди дозволили себе зводити і вважали благодійниками тих, хто роздавав їм пакети з гречкою, а не бачили, що «доброчинці» однією рукою давали гречку, а іншою крали мільйони. Як я і написав, причин є багато.

Я знаю — деякі стверджують, що люди, які там живуть, самі винні. Ба, більше — твердять, що це саме вони принесли нещастя не тільки на Донбас, а й в усю Україну. Тому, кажуть, нехай тепер страждають. Нехай «збирають врожай» своїх ганебних вчинків і зради! І тому ми повинні залишити їх напризволяще, без співчуття, без допомоги. Кому допомагати? Цим «сепаратистам»? І коли? Зараз, коли наші найкращі хлопці б’ються та гинуть за Україну? Ні! На перший погляд здається, що такі міркування логічні та справедливі — тільки не до кінця так.

Вже десь у цьому тексті згадував про християнську душу. Ні, я не жартую — про християнську душу! І яким би непопулярним це не було у нинішньому світі, це християнство означає милосердя та любов до ближнього. І до ворога також. І вже тільки те, що ми християни, накладає на нас обов’язок співчувати і допомагати. В тому числі, тим, хто заблукав. А також тим, хто нас образив. Крім того, це питання для України стратегічне — війна колись закінчиться, і що тоді? Що робити з кількома мільйонами мешканців України, які себе такими не відчувають? Так, знаю радикальну відповідь: «чемодан, вокзал, Россия» — тільки це нереально. Перепрошую, але ,якби хтось захотів це реалізувати?! Тому я вважаю, що єдиним реальним, хоч і болючим і дуже важким в реалізації рішенням є переміна в людях, що там живуть. Не змінимо їхні цінності, погляд на світ, не змінимо їхніх мрій і очікувань. Однак, ми в стані «вдертися» в цей їхній світ і попереставляти, як в шахах, пішаків. Залишити те, що змінити не можна, і змінити те, що можливо. Це можна зробити саме зараз і дуже просто — допомагати в цей тяжкий час, хоча б тією ж горезвісною гречкою.

Я не жартую! Звичайно, я не розраховую на якусь особливу вдячність, але в тому «їхньому світі», повному «радянщини», тим «добрим другом» є той, хто дає. Тому там так люблять Ахметова. Він давав. Того, що набагато більше забирав — не помічали. Пам’ятають, що давав — і це для них найважливіше. А якщо так, то чому ми не можемо замінити Ахметова? Стати для цих людей «обличчям» України? Раз, другий, третій, десятий? Потрохи формувати в головах мешканців Донбасу образ України, готової їм давати. Так, давати! В їхньому розумінні держава існує саме для того, щоби давати. Радянська? Так, радянська, але там саме так!

Я розумію, що це торгівля. Купівля прихильності за гречку. Багатьом ідейним людям, патріотам України може це здаватися огидним. Але як інакше? Як «прив’язати» до України, наприклад, таких мешканців Авдіївки? Я не бачу іншого способу, ніж їх «купити», не бачу! Тільки таку мову і такі дії вони розуміють і пам’ятають. Сумно? Сумно! Але це, на жаль, так.

Крім вищесказаного, є ще й інша причина, чому допомагати треба. Там живуть не тільки ворожо налаштовані або байдужі люди. Можливо, їх і не видно, можливо, їх меншість, але там також живуть українці-патріоти. Так, я знаю, що пишу! Це люди, які в найгірший час виходили в Слов’янську з жовто-блакитним прапором на вулицю, і були за це жорстоко побиті. Родини розстріляних сепаратистами мешканців Слов’янська. Люди, які за вірність Україні заплатили неволею, катуванням, стражданнями. Там такі є теж — я особисто їх зустрічав.

Словом, ми поїхали, завезли 15 тон продуктів і ми щасливі Я вірю, що ця допомога. також має значення в духовному сенсі. Може, в деяких головах щось почне проростати. Звідки таке припущення? Завезли ми кілька пакетів з продуктами до Старої Авдіївки. Туди, де за день перед тим ще падали російські артилерійські снаряди. Розбиті дахи, вибиті вікна. Виходять до нас старі люди, беруть допомогу і кажуть: «Нам ніхто не допомагає. Раз колись, дуже давно Червоний Хрест маленькі пакунки привозив. Щоправда, приїжджають з ОБСЄ. Розпитують, записують, фотографують сліди обстрілів…і їдуть собі далі. Так, щоби допомогти, то ви тут перші…». Не знаю,чи може бути кращий коментар.

Отже, дозволю собі звернутися. Допомагаймо військовим! З усіх сил, як тільки це можливо! Вони захищають нас, захищають Україну і — я, принаймні, так вважаю — захищають Європу! Допомагаймо їхнім родинам! Допомагаймо пораненим, хворим, демобілізованим! Це наш обов’язок! Однак, прошу, не забуваймо про допомогу людям, які живуть там, в зоні бойових дій, на лінії фронту, на будинки яких падають ракети, які часто не мають що їсти, які відчувають себе всіма покинутими. Не дозволяймо, щоби російська пропаганда була переконливіша за таку, українську. Не дозволяймо, щоби мешканці Донбасу почувалися викинутими з України, «громадянами другого сорту». Допомогти їм — це наш християнський обов’язок. Це також частина довгострокового плану об’єднання України та розбудови її майбутнього. Вже мирного, без війни.

Артур Деска, Kurier Galicyjski