Від 30 серпня по 2 вересня в Обухові, в облатському Реколекційному домі блаж. Йосипа Жерарда, відбулася зустріч італійських єпископів, які приїхали на запрошення Апостольського нунція в Україні архиєпископа Клаудіо Ґуджеротті.
Натомість за місяць (7 жовтня) Його Преосвященство нунцій святкуватиме свій день народження — вперше в Україні.
— Ваше Преосвященство, у нас зараз важка ситуація, а Ви, менше ніж за рік від дня призначення, встигли зробити багато добра в Україні. Відвідували окуповані території, збираючи інформацію про ситуацію в Україні, організували акцію «Папа для України», провадили неодноразово зустрічі по всіх дієцезіях, зустрічаючись із бідними та потребуючими. Де Ви берете сили на це?
— Іноді ми кажемо, що Господь нам дає сили. Але я вірю, що це насправді є реальністю нашого життя: це Господь надихає і дає нам сили. І, крім того, для мене працювати в Україні й для українського народу насправді є чимось дивовижним і прекрасним. Зрештою, я співпрацюю з українським народом близько 30 років, слідкую за його кроками, тішуся його досягненнями, успіхами. І це надихає мене й надалі бути поруч з українськими людьми.
— Якою була Ваша думка про Україну перед початком Вашого служіння тут, і чи змінилася вона за цей час?
— Мій перший контакт з Україною був, коли вона виходила з періоду «катакомб». І цей мій контакт відбувся у Римі, коли греко-католицькі єпископи України, вперше з часів переслідування, змогли разом там зібратися. Й тоді мене це дуже вразило; відповідно, мій перший такий дотик до України був дотиком до країни, яка терпіла, страждала і розповідала про часи переслідувань і часи своїх страждань. Ці зустрічі та розмови мені дуже допомогли для особистого зросту духовного і людського. Впродовж пізнішого часу я слідкував за Україною, незважаючи на інші місця мого мешкання. І в ті роки мене дуже вразила відвага цього народу. Передусім — ваше прагнення шукати і пробувати нові шляхи. Також, власне, шукати й докладати зусиль до того, щоб будувати справедливішу й правильнішу Україну. Також і молодь України є жвавою, вона прагне пізнання та прагнучою нових горизонтів, вона має прагнення природного відкриття на духовність і на Святого Духа. І хоча у більшості людей немає релігійної культури через комуністичні часи — водночас немає і глибокого почуття антиклерикалізму та неприйняття Церкви. Мене глибоко вражає здібність українського народу платити власним життям за те, щоби досягти чогось доброго. Також і Церква за ці роки досить зміцніла, що, безперечно, дозволило процвітати цілій державі. Тому що раніше все було індивідуальне, з огляду на те, що разом було небезпечно. А зараз не небезпечно і можна зустрічатися. І це привело до доброго результату: тепер люди можуть довіряти своїм ближнім. Бо раніше, знаємо, був величезний страх. Тепер же люди нарешті починають думати, що ближній не є насправді таким небезпечним. Що він не обов’язково має бути шпигуном, але що людина насправді приймає тебе таким, як ти є, і тоді люди можуть дивитися одне одному в очі.
— А як щодо акції «Папа для України», чи є якийсь прогрес? На якій стадії перебуває ця справа? Чи виникли якісь труднощі — чи, навпаки, допомога приходить звідти, звідки її не очікували?
— Насправді я дуже тішуся, що можу сьогодні з вами спілкуватися. Бо саме сьогодні (1 вересня) починається активна фаза проекту «Папа для України». Власне, сьогодні вперше Технічний комітет під головуванням єпископа Яна Собіла збирається для того, щоби передивитися повністю всі проекти і запити, які надійшли. Отож сьогодні, нарешті, почне бути видимим результат тієї допомоги, яку Католицька Церква зробила. Ми, безперечно, знаємо, що це буде складно. І що будуть труднощі бюрократичного характеру, і в зв’язку з військовими діями. Але є величезне бажання та цілковита посвята для того, аби добре провести, власне, всі ці заходи для допомоги потребуючим, і ми сподіваємося на добрий перебіг акції.
18 вересня я зустрінуся зі Святішим Отцем Франциском для того, щоб розказати йому про ті кроки, які вже зроблені, а 7 листопада я матиму більш тривалу зустріч, власне, на цю ж тему зі Святішим Отцем.
— На Великдень Ви їздили до Донецька і там правили Святу Месу. Який був настрій місцевих вірних, як вони це все переживали?
— Мої перші враження від тої маленької спільноти у Донецьку, як східного, так і латинського обрядів, це те, що там насправді спільнота, яка страждає. Тут щодо бідності — її не видно простим оком, тому що ви маєте дуже глибоке почуття самоповаги та гідності. А там є почуття нервової втоми. Люди вже не витримують того щоденного і щонічного бомбардування і пострілів, і вони не знають, що робити. Багато хто виїхав, але багато хто й повернувся. Це та частина населення, яка не бачить свого майбутнього. І це відчувається серед людей. Це я відчував тоді, коли зустрічався з ними, коли мав особисту можливість спілкування та обіймів, і благословень, — власне, в дні побуту там. Наприклад, нічне Богослужіння закінчилося о другій годині ночі, але люди не змогли вийти з храму, тому що був комендантський час. І, з іншого боку, пасхальні кошики, які були зовсім маленькими, в яких майже нічого не було, — але вони засвідчували велику ніжність і любов.
— І ще запитання : який святий є Вашим покровителем, до кого Ви заносите свої молитви?
— Що стосується святого, до якого я найбільше наближений, це, безперечно, Пресвята Богородиця. Я народжений на свято Пресвятої Діви Марії Цариці Розарію (7 жовтня. — Ред.). І моя мати, власне, коли відбувалися тяжкі пологи, казала: «О Маріє, я доручаю його Тобі, і захищай його протягом цілого його життя». І я цю присутність Богородиці відчуваю всі мої роки. Перша річ, яку я роблю, коли мене переводять до іншої країни у моєму служінні, то йду до якоїсь марійної святині, щоби доручити Їй увесь свій шлях. Також коли залишаю чергову країну служіння, — я повертаюся до тої марійної святині, щоби подякувати Їй. Так я роблю і в Україні.
Олександр Патока, Ірина Островська, Католицький медіа-центр
фінансово.
Щиро дякуємо!
