Учора увечері, в неділю 9 жовтня 2016 р., відійшов із життя Анджей Вайда — один із найвидатніших польських кінорежисерів. Його остання робота — фільм «Післяобрази». «Я зробив фільм, який каже, що втручання у мистецтво — це не для влади», — сказав про нього пан Анджей.
Останнім часом 90-річний режисер хворів; кілька днів тому навіть потрапив до лікарні. «Ми сподівалися, що він із неї вийде», — сказав сценарист і режисер Яцек Бромскі.
Вайда був одним із найвидатніших режисерів, співтворив кіно морального неспокою, багато разів діставав нагороди за заслуги в розвитку кінематографу, 2000 року прийняв Оскара за свою творчість загалом. Його творчий доробок також нагороджений Золотим левом і Золотим ведмедем, Золотою пальмою, європейською кінонагородою Felix і японською — Kyoto.
Анджей Вайда зняв кілька десятків фільмів. До найвідоміших належать «Попіл і діамант» (1958), «Обіцяна земля» (номінація на Оскар 1975 року), «Людина з мармуру» (1977), «Панни з Вілька» (номінація-79), «Людина з заліза» (номінація-81), «Пан Тадеуш», «Катинь» (номінація 2007 року), а також «Валенса. Людина надії». Він був почесним доктором Ягеллонського, Варшавського, Гданського та Лодзького університетів, а також Педагогічного університету в Кракові та Державної вищої кінематографічної, театральної і телевізійної школи ім. Леона Шіллера в Лодзі. Від 1994 року був почесним членом Французької академії мистецтв. Йому надали титули почесного громадянина Варшава, Гданськ, Гдиня, Вроцлав, Лодзь, Ополє, Радом і Сувалк. Мав також багато державних відзнак, серед них і найважливішу для поляків — орден Білого орла. Втім, закордонні уряди його також відзначали нагородами: Бельгія, Франція, Італія, Угорщина, Японія.
Останній фільм Вайди, прем’єра якого відбулася щойно у вересні на 41‑му кіноестивалі у Гдині (і який наступного року представлятиме польське кіно на Оскар) — це «Післяобрази». Його герой — реальна людина, художник ВладиславСтшеміньскі (1893-1952), піонер авангардизму в Польщі у 1920-1930 роках, теоретик мистецтва, педагог у Вищій державній школі мистецтв у Лодзі (нині вона носить його ім’я). Це митець, який противився доктрині соцреалізму. Він не дозволяв, щоби політика втручалася в його творчість, і не збирався витрачати сили свого таланту на «описання історичних зусиль народу під керівництвом партії та суть соціалістичних перемін». Головну роль у фільмі зіграв Богуслав Лінда.
«Існують різні погляди на те, як має розвиватися мистецтво, наскільки воно має служити тому чи тому політичному угрупованню. Я цим фільмом хотів застерегти від будь-якого втручання держави у справи мистецтва. Мистецтво, як казав Стшеміньскі, має оцінюватися не за корисність, а за творчість, за те, що відкриває нам нові можливості, новий світ, нові погляди. Це цінність мистецтва, і на мою думку, це залишається зобов’язувальним. Чи постав цей фільм із гніву? Ні. Радше з мого довгого досвіду. З того, що я бачив такі часи і знаю, до чого вони провадять (…). Ми стоїмо перед спробою втручання влади в мистецтво. Говориться про те, як має виглядати народне мистецтво, що ним є, а що ним не є. Я зробив фільм про події з минулого, який каже, що втручання в мистецтво то не справа властей. Для того, щоб займатися мистецтвом, існують митці, а не влада. Якщо ситуація така, що в ній голос митців враховується, то суспільство цей голос приймає і розуміє таке мистецтво, яке митці творять. Немає підстав, аби його штучно політизувати», — казав режисер.
На запитання щодо планів на майбутнє Вайда відповів: «Я би дуже хотів зробити наступний фільм. Але щоб робити фільм, треба мати сили. Замало його вигадати, сидячи за столом. Режисура вимагає доброї фізичної форми. Режисер має бути всередині зйомки, має дарувати свою енергію акторам, команді, яка працює. Так довго, як довго я відчуватиму в собі цю енергію, я буду готовий робити фільми. В цю мить мені тяжко сказати, про що б він був. Згадую свої минулі нереалізовані проекти фільмів; може, там знайду щось, що сьогодні могло би мати своє відлуння. Роззираюся також і по сучасній літературі. Коротше кажучи, я ще нічого не вирішив, але хотів би незабаром узятися до нового фільму. Доки я настільки здоровий, що здатен до такої праці, якої вимагає ігровий фільм».
Інформацію про смерть великого режисера подали на своїх сторінках різні кіноустанови та люди кіно у Польщі. «Насамперед він був одним із найвеличніших польських митців, найбільше знаних у світі. Польща була його пристрастю, і він, як жоден інший режисер, умів художньо використати цю тему», — сказав Яцек Бромскі.
«Дуже, дуже сумна новина. Це один із тих кінців світу у фільмі, яких тяжко уникнути, і неможливо пережити без сліз», — написав у своєму фейсбуку кінокритик Томаш Рачек. «Не було видатнішого поета кіно в історії польського фільму, ніж Анджей Вайда. Це добре, що три тижні тому на фестивалі у Гдині він ще встиг переконатися, як глядачі його шанують і люблять. Вони вітали його стоячи!»
Не тільки поляки люблять і цінують творчість свого кінорежисера. Також і Папа Франциск, приймаючи польських єпископів із візитом ad limina, згадав у розмові з ними сцену з фільму Вайди, розпочинаючи від неї свої роздуми про Церкву. І нічого, що той більм був знятий де 1959 року — Папа його знає. Це «Лотна», фільм, безпосередньо не присвячений Церкві, але він розпочав у польському суспільстві дискусію щодо польської традиції, а відповідно, щодо польського католицизму. Вайді дорікали за цей фільм, за «нападки» на польськість, тоді як це була вказівка на прощання з романтичною історичністю. Старий священик верхи на коні, ескадрон вершників — це романтично, але це вже минуле.
Коли режисерові переказали, що Папа Франциск згадував його фільм, він довго не міг повірити, а потім зрештою відповів: «Ну то, видно, варто було так довго жити!»
За матеріалами: Gość Niedzielny, DEON
фінансово.
Щиро дякуємо!
