Як повідомлялося, Вища духовна семінарія Святого Духа Кам’янець-Подільської дієцезії у Городку цьогоріч святкує 25‑річчя відновлення. Про становлення навчального закладу, перші роки, а навіть дні, нової семінарії CREDO розповів її перший ректор, о. Ян Слєповронський, сьогодні — ректор Вищої духовної семінарії у Ворзелі.
— Отче, знаємо, що відновлення семінарії було великим прагненням єпископа Яна Ольшанського. Як «розпочалася» семінарія для Вас особисто, як Ви стали ректором?
— Саме так: семінарія завжди була особливим прагненням та мрією єпископа Яна. Знаю, що священики з Польщі, зокрема о. Збіґнєв Тонкєль та о. Збіґнєв Залєвскі, які за комуністичних часів допомагали ще тоді отцю Яну літературою та літургійними книгами, «намовляли» його створювати семінарію. Так склалося, що вони були викладачами у семінарії в Сєдльцах, де я навчався. Пам’ятаю, як ми, будучи ще кліриками, домовлялися з нашими знайомими, що працювали у друкарнях, про друк катехизмів для України. Це був 1984 або 1985 рік… Отже, Україна була близька мені ще з тих часів…
З єпископом Яном натомість я вперше зустрівся у Варшаві 1991 року під час Апостольської подорожі Йоана Павла ІІ до Польщі. Він прибув туди на зустріч із Папою. У Польщі отець‑єпископ поважно захворів та мав операцію на серці, йому робили коронарне шунтування. Я відвідав єп. Яна у лікарні; на той момент я уже прийняв рішення їхати працювати в Україну.
«Ксєнжульку, — сказав мені тоді він, — куди захочете, туди й підете [працювати]…». Пам’ятаю, він назвав тоді кілька парафій нашої дієцезії… Я приїхав спочатку до Вінниці, там допомагав о. Владиславу Халуп’яку. Ми знали, що єпископ думає про відновлення семінарії; знали також, що о. Владислав Ванаґс у Городку будує приміщення для семінарії, та ми гадали, що це буде семінарія отців‑мар’янів. Після тижня чи двох у Вінниці єпископ вирішив, що я маю їхати до Городка, та допомагати отцю Владиславу. Там уже були перші хлопці, дуже юні, їх зібрав також отець Ванаґс. Вони дуже, справді, дуже старалися, багато молилися, одному із них [о. Міхал Хоптинець] було 30. Доки я не приїхав, ректором був він (сміється, – авт.). Я молився із тими хлопцями, готував якісь заняття, увесь час маючи свідомість, що допомагаю отцям‑мар’янам. Одного разу, я запитав о. Владислава: «А коли ж приїдуть настоятелі, ректор…». На що він мені відповів: «Та ти ж і є ректор! Запитай єпископа Яна, це ж його семінарія!». Виявилося, що він мав рацію (сміється). Він також сказав мені, що займатися цим більше нікому, тому якщо я відмовлюся, хлопців відправлять до дому. Я не мав жодних ступенів та титулів: щоправда я закінчив курс теології духовного життя у Варшаві, це дуже допомагало. Зазначу також, що до 1995 року єпископ Ян Пурвінський надсилав кандидатів із Києво‑Житомирської дієцезії до нашої семінарії.
— Отже, якими були Ваші перші кроки на посаді ректора?
— Я купив «вісімку» [автомобіль ВАЗ 2108. — Ред.] і вирушив до Польщі на пошуки викладачів. Найближче до кордону був Перемишль, я мав листа від єп. Яна, з яким прибув до ординарія дієцезії, єпископа Токарчука. Він радо прийняв мене, та сказав, що нікого не змусить їхати в Україну, однак підповів мені до кого зі священиків можна звернутися із такою пропозицією. Тоді я зустрівся із о. Станіславом Козьолом, отцем‑єпископом Яном Нємцем та о. Адамом Ґардіяшем. Від січня 1991 року своє служіння у Городку розпочав о. Ришард Федерчик.
— Попервах було дуже важко, чи не так? Що додавало Вам сили та снаги?
— Так, треба було подбати про все: від кухні до бібліотеки. Протягом першого року ми харчувалися у парафії, завдячуючи щедрості городоцьких парафіян і отця Владислава Ванаґса. Далі нас ставало дедалі більше, і ми мали уже власну кухню.
Усі працювали з великим ентузіазмом. Усім нам дуже допомагала присутність єпископа Яна. Слід сказати передусім, що йому ніхто зі священиків не міг відмовити, коли він просив прийти до праці. По-друге, він сприймав усі події з великим спокоєм, дуже мудро та розважливо. Єпископ дуже багато молився: він приїжджав до нас щотижня, усі знали, якщо єпископ не на заняттях, значить він молиться. Він просто любив семінарію, любив розмовляти із кліриками… Нас захоплювали його спокій, віра та теплота. Ще раз кажу: ми не мали відваги відмовити такому єпископу!
— Чи хтось із тих перших хлопців став священиком?
— Так, о. Міхал Хоптинець, о. Павло Федірчук, наприклад, також уже покійний о. Петро Лічняровський, о. Юрій Блазина, о. Станіслав Завальський, о. Віктор Щавінський — були одними із перших кліриків нашої семінарії.
— Отож, відновлення семінарії можна сміливо назвати чудом? Єпископ Ян називав Городоцьку семінарію «жартом Святого Духа», чи не так?
— Так, «милим жартом Святого Духа»! Я переконаний: це чудо! Взагалі чудес великих і малих «по дорозі» було дуже багато. Для мене чудом було те, що жоден зі священиків, до яких я звертався із проханням приїхати до нас із лекціями, не відмовився; знаходилися теж добродії, які нас підтримували фінансово. Отець Ришард Федерчик, наприклад, приїхав до Городка уже поважно хворим. Лікарі забороняли йому їхати в Україну; його лікарка згодом сказала: те, що він зараз ходить, справжнє чудо. Чудо також те, що семінарія у такому маленькому Городку — сьогодні найбільша в Україні. Також Городоцькій семінарії вдалося підготувати викладачів та вихователів, які сьогодні виховують нове покоління священиків.
— Отче, якщо ми розмовляємо про отця Владислава Ванаґса, напевно не обходилася без якихось курйозів…
— Звісно! Розповідають, наприклад, як він «роздавав покликання». У нього усе було чітко та ясно: кажуть, він вишикував міністрантів і сказав: «Ти, ти і ти — до семінарії!».
— Розкажіть, будь ласка, про перших викладачів. Деякі з них стали справжніми «легендами» семінарії…
— Я вже згадував отця Ришарда Федерчика… Отець Єжи Курцек також був від початку; о. Роман Тваруґ був духовним отцем. Отець Марек Лукомський та отець Анджей Мацьонґ відіграли дуже важливу роль у становленні семінарії. Отець Павел Мосінґ, священик часів переслідування, викладав у семінарії грецьку мову. Пам’ятаю, що йому було важко вже ходити і клірики допомагали йому підніматися сходами…
Важливою постаттю був також отець Станіслав Сівєц. Він приїхав до Городка після місіонерського служіння в Африці уже в поважному віці. Це дуже покірна, терпелива та освічена людина: він викладав латину, грецьку та арамейську мови; володів англійською, французькою, італійською, російською та українською; викладав також біблеїстику. Клірики називали його «добрий Сівєц».
До нас приїжджав із лекціями отець‑доктор Мєчислав Альберт Кромпєц, дуже видатна постать, визначний науковець, колишній ректор Католицького університету у Любліні, а також отець‑професор Болеслав Кумор; отець Збіґнєв Залєвскі, отець Константи Кусек, отець Прочек, мар’янин.
— Ви пам’ятаєте перші свячення?
— Першим висвятили отця Станіслава Завальського. Його почав готувати до священства ще єпископ Ян, три роки він навчався у нашій семінарії. Урочистість відбулася на храмі св. Анни на Гречанах. Потім висвятили на священиків уже тих, які розпочинали навчання від початку у нашій семінарії, я уже їх згадував.
Дуже добре пам’ятаю також перші облучини. Єпископ Ян звершував Євхаристію у парафіяльному храмі в Городку, він сказав дуже змістовну проповідь; святиня, звичайно, була переповнена. Після проповіді клірики вийшли до сакристії, уже там ми їх одягнули у сутани. Коли вони повернулися в духовному одязі, люди плакали. Пам’ятаю теж, як клірики шпорталися у своїх нових сутанах (сміється).
— Отче, сьогодні Ви виховуєте майбутніх священиків уже у Києво‑Житомирській дієцезії. Що б Ви назвали найважливішим завданням семінарії?
— Найважливіша справа — це віра: щира, проста та водночас глибока. Така віра допоможе відповісти на покликання та не змарнувати цього дорогоцінного дару. Завдання семінарії — дбаючи про духовну та інтелектуальну формацію кандидатів, сприяти розвиткові такої віри, аби із її стін виходили покірні слуги Христа, Найвищого Пастиря, справжні провідники для Божого люду. Важливо формувати свідків віри, священиків із серцями, «подібними до Ісусового Серця». Це часто повторював єпископ Ян Ольшанський.
— Що ж, отче, сподіваємося, Святий Дух й на далі продовжуватиме так жартувати, і Городоцька семінарія виховуватиме дійсно святих священиків! А Вам щиро дякуємо за розмову!
Фото: Роман Канонішен
фінансово.
Щиро дякуємо!
