Ми живемо у світі, який потребує батьківства як категорії: чоловіка, який може стати опорою; чоловіка, який є виразним знаком. Для цього потрібна внутрішня сила — не так сила м’язів, як сила моральна. На жаль, буденність нас до цього радше не заохочує, — каже Пшемислав Бабяж, — читець аудіокниги для батьків, чиї діти — підлітки.
— Аудіокнига, яку Ви записали на прохання «Ініціативи Tato.Net», адресована батькам, що переживають період статевого дозрівання своїх дітей. Цей час зазвичай асоціюється у нас із досить складними переживаннями, як для дитини, так і для батьків. У той же час, книжка називається «Прекрасний час змін». Чи цей етап життя може бути насправді прекрасним?
— Ми звикли до того, що найкращий спосіб представити якусь тезу — це парадокс. Парадокс змушує нас думати, масажуючи наші сірі клітини. Люди часто дуже бояться змін. Тому поява твердження «добра зміна або благословенна зміна» є чимось на кшталт парадоксу, який лякає нас, і ми нашорошуємо вуха.
— Чи ключове слово для книжки це «зміна»?
— Зміна, розвиток. Не буде ніякого розвитку без змін. Ми повинні якимось чином на ці зміни погодитися, хоча вони приходять незалежно від того, чи хочемо ми цього, чи не хочемо, тому що наші діти ростуть, подобається нам це чи ні; але їхнє фізичне зростання не завжди може бути пов’язане з розвитком, чи то психічним, чи соціальним, чи емоційним. Це означає, що всі види помилок, які ми робимо, можуть призвести до того, що дитина виросте нівроку, а емоційно залишиться дитиною, не зуміє відірватися від нас; коротше кажучи — не зможе почати своє власне, незалежне, доросле життя. Не розквітне. А, мабуть, немає нічого сумнішого для батьків, ніж дивитися на власну дитину, яка не розквітає.
— Це, мабуть, страх кожного з батьків. Звідси постає питання: як ставитися до змін у підлітковому віці? Чи стримувати їх, чи, може, скеровувати, чи залишити їх напризволяще?
— Ці зміни — потік, який тече, так чи інакше. Тому ми можемо їх тільки скеровувати. Зупинити їх неможливо, навіть не має сенсу, це по‑людськи неможливо. Натомість скерувати можна. Однак це може зробити тільки той, хто знає мету.
— Чи саме для цього призначена книжка й аудіокнига?
— Абсолютно правильно. Автор — Кен Кенфілд — запрошує нас до кількох речей. Наприклад, до того, щоби слухати, бути терплячими, не реагувати бурхливо й емоційно; а з іншого боку, щоби виказувати свої емоції спонтанно та щиро, наприклад, щоб не стримувати і виявляти любов до дітей. Як її виявляти? Ось над цим уже треба думати. Щодо слухання. До цього потрібно підійти серйозно, тому що в житті до нас доходять різні звуки, різні висловлювання. Насправді, весь світ намагається увійти через вуха до нашого мозку, а ми повинні на мить увесь цей світ зупинити і слухати тільки цю одну людину, тобто, якраз нашу дитину‑підлітка.
Нам потрібно вимкнути телевізор і створити місце для того, щоб дитина могла нам щось сказати, і щоби ми могли щось сказати дитині, щоб виник діалог. Цей діалог, своєю чергою, виникне тільки тоді, коли з’явиться певна спільна площина. Ми не можемо зайняти лише позицію монолога і того, хто знає краще. І хоча дуже часто ми знаємо краще і більше, проте саме тому ми повинні дозволити дитині самій дійти до певних істин.
Тут важливо вміти розрізняти. Коли ми маємо справу з чимось, що явно ставить під загрозу життя або здоров’я дитини, або, наприклад, дитина починає вживати наркотики, то ми маємо не тільки право, але також обов’язок рішучо відреагувати. З іншого боку, коли ми маємо справу з чимось, що можемо розтягнути в часі, коли не обов’язково висловлювати нашу опозицію зараз, або можемо дозволити діяти цьому розвитку в серці та розумі своєї дитини, то тоді ми повинні бути якнайбільш терплячими і дозволити цьому статися, тому що все, що дитина осягне своєю власною працею і рефлексіями, буде набагато ціннішим, ніж те, що ми їй вкладемо і розтлумачимо.
— З Ваших слів випливає, що зміни підліткового віку стосуються не тільки підлітка, але, в принципі, повинні також стосуватися батька. Батько також повинен змінити деякі звички, хоча б у способі мислення про дитину, у способі спілкування чи вирішення проблем. Чи саме так слід розуміти наміри автора?
— Звісно. В сучасному світі ми звикли до досить небезпечного культу молодості, тобто такого підходу, який вважає кульмінацією життя час наших повних фізичних можливостей, коли ми найгарніші й найсильніші. У той же час, наше життя збувається на всій його відстані — від народження до природної смерті. Таким чином, у нас є шанс розвиватися аж до смерті! Тому, коли ми батьки вже навіть дорослих дітей, то можемо постійно розвиватися в нашому батьківстві. Навіть у 87 років також можемо дізнатися щось нове, розширити нашу чутливість.
Людина в кожен момент свого життя має шанс жити змістовно, і це стосується також і батька. Батько буде зростати як батько, коли реагуватиме на те, що відбувається. Тут потрібен певний вид смирення. Батько повинен визнати, що дитина є самостійною особою — особою, яка в деяких питаннях може мати зовсім іншу думку, що відрізняється від думки батька. Тому я повторюю: якщо це не загрожує її життю, ми повинні дозволити виявитися цим відмінностям, а потім можемо увійти з цим у діалог і подивитися, до чого це веде нашу дитину і до чого це веде нас.
Тут необхідна правильно зрозуміла відкритість. Відкритість, яка походить із почуття безпеки, сильного вкорінення. Якщо людина не вкорінена у власній системі цінностей — вона ніколи такого почуття безпеки (і водночас відкритості) не отримає. Така безпека буде гаданою, тому що, на мій погляд, не є відкритістю така відкритість, згідно з якою будь‑яка зміна є доброю — чи то на краще, чи на гірше.
«Син зробив татуювання? Добре». «Дочка носить сорок штук сережок? Прекрасно». Це не відкритість. Це зречення. Натомість, ідеться про таку відкритість, в якій ми знаємо, що найголовніше, в чому сенс і мета людського життя; погоджуємося з тим, щоб дитина йшла до цієї мети власним шляхом настільки самостійно, наскільки він їй не загрожуватиме, а вестиме до цієї мети.
— Це проблема багатьох батьків: як донести до дітей цінності, в які вони вірять, коли бачать, що підлітки не тільки не зацікавлені ними, а навіть цінності батьків для них спірні.
— Найкраще переказувати цінності власним прикладом, бо навіть найкраща лекція найкрасномовнішої людини не вплине так, як приклад життя того, хто поруч. Але, звісно, буває по‑різному. Ми як батьки теж робимо помилки. Тому важливо, щоб ми розвивалися, бо ми теж можемо в багатьох відношеннях змінитися, стати кращими. Скажімо, нам бракує терпеливості, щоби терпеливо зносити певні труднощі чи незручності. Ми можемо практикуватися в терпеливості, чи не так? І коли дитина бачить наші зусилля, цей різновид розвитку — навіть якщо вона більше відчує це інтуїтивно, ніж розумом, — то, безумовно, це оцінить.
— Так само, можна подивитися на підлітковий період як на шанс, можливість для того, щоби в нас відбулися прекрасні зміни, зміни на краще.
— Звісно.
— Ви говорили про цю можливість розвитку протягом всього життя. Кен Кенфілд порівнює батьківство з марафоном, бігом на довгу дистанцію, який триває від народження дитини аж до смерті самого батька. Ви не тільки коментуєте марафони, але й самі також біжите їх, і ви також батько. Якою мірою аналогія, яку пропонує автор книжки, збігається з Вашим досвідом.
— Це узгоджується в тому сенсі, що марафон це велике випробування. Це перегони такої тривалості, що неможливо бути готовим до них на всі сто відсотків. Це означає, що неможливо приготуватися так, щоби пробігти марафон у повному фізичному комфорті. На коротших відстанях, наприклад, 10 або навіть 20 кілометрів, це можливо, й за відповідної попередньої підготовки ми можемо не почуватися виснаженими після завершення змагань. Натомість, марафон — це відстань у 42 км і 195 м. Тому ми знаходимося на цій трасі довго, чотири години або більше. За такий довгий час відбуваються певні фізіологічні процеси, які, незважаючи на підготовку й тренування, ми неспроможні контролювати. Це означає, що криза і втома неминуче приходять, і їх потрібно подолати. І все ж таки, ми йдемо в цю невідомість, у цю подорож, саме для того, щоби помірятися з цим силами, перевірити себе, пережити цю боротьбу з самим собою, бо марафон для аматора — це переважно боротьба з самим собою.
Батьківство також, у певному сенсі, є битвою з самим собою. Наприклад, виявляється, що ми повинні бути терплячими, менш жорстокими; маємо погодитися з тим, що наша дитина стає дедалі більш самостійною; що іноді вона нас критикуватиме — та дитина, для якої раніше ми були авторитетом, — це те, що, ймовірно, найбільше нас жалить. Наприклад, у стосунках: батько-дочка, де ще й різниця статі викликає додаткове напруження. Батько, коли дивиться в очі своєї дочки, ще маленької дівчинки, бачить в них безмежне захоплення і сам зміцнюється в цій самооцінці. І коли ця дівчина років у десять починає його критикувати, то для нього це набагато болючіше, ніж коли теж саме робить син. Це прекрасний тест для перевірки, як далеко заходить наша любов і як смиренно ми можемо дивитися на справу. Бо, якщо ми починаємо ображатися на дочку, або на світ, що він так влаштований, — не дійдемо згоди ані зі своєю дитиною, ані з самим собою, і втратимо можливість для власного розвитку. Тоді ми починаємо бігти не до мети марафону, а в протилежному напрямку.
Беручи участь у марафоні, ми повинні погодитися з тим, що буде боляче. І так само ми маємо погодитися з тим, що батьківство на якомусь етапі теж може завдавати болю, ба навіть обов’язково буде боляче.
— Ви переважно були батьком на відстані. Це проблема багатьох батьків. Як у такій ситуації можна бути хорошим батьком? Як Ви справляєтеся з цим? Наскільки це вплинуло на ваші стосунки? Як Вам вдавалося подолати відстань?
— Звісно, найкраще, бути на місці. У цьому немає жодних сумнівів. Натомість, коли з різних причин це неможливо, то я, принаймні, прийняв принцип постійного контакту. Просто я щодня дзвонив до сина, бо це з ним у мене був такий контакт на відстані; з дочкою маю контакт на щодень. І парадокс полягає в тому, що через це я, мабуть, більше в своєму житті говорив зі своїм сином, ніж із дочкою. Вона знаходиться поруч, а з сином контакт був можливий тільки через телефонні розмови. Звісно, ця розмова є прикладом бажання бути поруч, але вона залишається єдиним каналом порозуміння.
Треба використати це, наскільки можливо. Проте я не знаю, чи це можливо взагалі. Потім я ще старався виїжджати зі своїм сином на прогулянки, в подорожі. Будь то катання на лижах чи похід у гори, і там уже, можливо, ми менше розмовляли, а більше щось разом робили. А таке загальне прагнення до мети страшенно зближує. Я усвідомлюю, однак, що деяких речей у його розвитку я більше не побачу, або, вірніше, не бачив, тому що він уже дорослий, йому 24 роки.
Але я думаю, що те, що я робив, мало сенс, тому що я зробив усе можливе. У мене взагалі в житті таке правило, що варто зробити все можливе, навіть коли ми не можемо підготуватися до чогось, коли ми неспроможні до кінця передбачити, що нас спіткає. Скажімо, коли я готуюся до якоїсь спортивної передачі, то читаю шерег матеріалів і часто дуже докладно їх опрацьовую. Пізніше, однак, реальність цієї спортивної події відходить від мого матеріалу і я не використовую тих знань, які підготував. І все ж таки, десь вони в мені є, дають мені відчуття впевненості в собі і відкритість на те, що насправді відбувається. Якби я не підготувався, то був би знервований і невпевнений в собі. Як це проявляється в контакті з дитиною? Ну, власне, так, що коли ми знаємо, що зробили все можливе на той момент, то навіть якщо це було недосконало, то все одно воно творить якусь площину, базу, на якій можна будувати.
Повертаючись до мого сина. Ми зустрічалися надовше, тобто на тиждень або два, якісь один‑два рази на рік. Але тоді у мене було відчуття, що зустрічаються не ті люди, які не бачили одне одного два‑три місяці й нічого один про одного не знають, бо за цей квартал відбулося багато чого. Ні. Зустрічалися люди, які точно знали, що в той час у них відбувалося. Ця нитка ніколи не була розірвана, і можна нанизувати її далі.
— Отже, підлітковий період сина Ви також переживали на відстані. Як у зв’язку з цим виглядають ваші стосунки сьогодні, коли син уже дорослий? Чи вони Вас задовольняють?
— Звісно, так. Насправді ми бачимося постійно, при нагоді якихось поїздок. Я нещодавно був на дні народженні сина. Він живе і вчиться в Гданську. Цей контакт дуже важливий. Більше того, він завжди буде дуже важливим. Я можу так сказати на підставі взаємин зі моїм батьком.
Я, безумовно, мав більше щастя, ніж мій син, бо мій батько був завжди на місці. Коли він повертався з роботи, то йшов зі мною кататися на велосипеді або грати в футбол. І хоча мій тато помер дванадцять років тому, я це досі пам’ятаю і дуже йому за це вдячний. Говорю про це тому, що Кенфілд у своїй книжці пише: навіть коли наші діти будуть дорослими й незалежними, створять власні сім’ї, то цей зв’язок синівсько‑батьківський або зв’язок між батьком і дочкою, як і раніше, існуватиме. А я би сказав більше: цей зв’язок триватиме навіть після смерті батька. Я маю на увазі духовні питання, як той вид зв’язку, що постає з людської пам’яті. Мій батько, хоча й помер, але не перестав бути моїм батьком, і не тільки тому, що, коли запитують ім’я батька, то записую: Збігнєв. Ідеться про те, що я прекрасно пам’ятаю його, пам’ятаю, як він поводився в різних ситуаціях, що він мені говорив, від чого мене застерігав, які мав звички, як жартував, що розповідав про свого батька.
Я свого діда, по суті, не знав, бо він помер, коли мені був один рік і три місяці; але мій батько дуже любив свого батька (як я любив і люблю свого батька), і тому я дуже багато знаю про свого дідуся, про його переживання в дитинстві, коли він був маленьким хлопчиком. Звідти я також знаю, що батько мого діда помер внаслідок нещасного випадку, коли йому виповнився лише рік. Тому мій дід не міг пам’ятати свого батька.
Але навіть цей батько, якого він не пам’ятав, — все одно батько, він впливає на свою дитину. Буває так, що син через пам’ять про свого батька, який передчасно помер, бо, наприклад, загинув на війні, дуже мобілізується і намагається його якоюсь мірою замінити у стосунках із матір’ю та сестрами. Народжується свого роду мужність. Так ця естафета батьків продовжується, і кінець нашого земного життя нічого тут не закінчує. Це батьківство приходить десь із минулого, походження якого ми не бачимо, і зникає десь у майбутньому, за горизонтом, що постійно віддаляється.
Кенфілд порівнює батьківство з марафоном. Я швидше порівняв би його з марафонським плаванням, у якому ми пливемо до горизонту, а горизонт постійно віддаляється. Іноді ми натрапляємо на якийсь острів, або можемо трохи відпочити на буйку, але постійно пливемо.
— Кенфілд у своїй книжці також порушує проблему батьківського авторитету. Він каже, що це необхідно для підлітків, хоча в цей період іноді ставиться під сумнів. Ви до сьогодні дуже тепло згадуєте свого батька. Чи ця людина була для Вас авторитетом?
— Так, мій батько був великим авторитетом. Коли я був малим, то засипав його десятками запитань, на які він терпляче відповідав. Він познайомив мене з цілим світом. Я порівнював розміри об’єктів, держав, зазначав такі географічні рекорди, а він, маючи чималі знання, допомагав мені в цьому. Мій батько закінчив середню школу ще до війни, а 1941 року, на радянському боці Перемишля, де функціонували школи, отримав атестат зрілості. Тому він мав дуже великі знання в різних галузях. Мій батько за освітою був хіміком, тобто фахівцем із точних наук, і водночас дуже добре знав і розумів літературу. Завдяки цьому батько мав такий авторитет.
Скажімо відверто, знання саме по собі не надає авторитету. Знання імпонує, знання вводить у різні види таємниць; але навіть найпростіша людина може бути великим батьком, набагато кращим, ніж освічені, повні знань, із високим соціальним статусом — якщо його слова не розходяться з ділом. Тому що це народжує авторитет. Коли людина робить те, що говорить, і говорить те, що робить. Коли не бреше. Брехня є злочином, який найбільше руйнує авторитет.
— На мою думку, підлітки особливо вразливі до непослідовності в поведінці батька, і те, що вони дозволяють собі оспорювати татові рекомендації, доводить не те, що вони його ігнорують або ним легковажать, а лише те, що підліток не знайшов у ньому авторитету.
— Ми повинні розуміти, що як батьки ми постійно перебуваємо під наглядом. Батьки маленьких дітей до якогось моменту думають, що це тільки вони спостерігають за дітьми. Насправді ж обидві сторони є особами, обидва спостерігають одне за одним. Просто, може, діти більше наслідують дорослих, ніж навпаки. Хоча ми живемо в такому закутку історії цивілізації та культури, що цей вектор розвитку — бажання бути дорослим і, отже, відповідальним, — якось дивовижно слабшає. Подивіться, ми живемо у світі, де говориться, що добре бути молодим, продовжувати молодість, що добре бути божевільним і непередбачуваним. Це стало свого роду чеснотою. Дуже часто люди уособлюють її з якоюсь творчою душею, тому що люди творчі мають у наших культурних колах якийсь надзвичайний статус. Якщо хтось художник чи артист, то треба йому багато пробачити.
«Бог любить людей творчих» — говоримо ми, і люди починають наслідувати такий спосіб життя. Це призводить до того, що у багатьох молодих людей, крім бажання визволитися від будь‑якого контролю, немає жодного іншої вектора, який штовхав би їх до дорослого життя, до справжньої дорослості, тобто відповідальності.
А потім маємо такого сімдесятирічного посивілого юнака, який доходить висновку, що майже нічому не був вірним, нічому в житті себе не присвятив, нічого не любив. Ми розвиваємося, коли в нас менше дитини й більше дорослого. Дитина природним чином егоцентрична і, культивуючи в собі дитину, ми перестаємо зростати і стаємо зосередженими на собі егоцентристами.
Рафал Янус, Deon
Фото з інстаграму Сари Райт Олсен
фінансово.
Щиро дякуємо!
