Як повідомлялося, 11 лютого 2017 р., у Гвардійському відбувся Всеукраїнський день спільноти з нагоди святкування 25‑річчя руху «Світло‑Життя. Домашня Церква» в Україні. У розмові з CREDO о. Віктор Ткач МІС, який у 1991 р. був настоятелем у Гвардійському, розповів про зустріч першого кола «Домашньої Церкви», перші реколекції та «школу святості», якою є родина.
— Отче, Ви були із «Домашньою Церквою» від самого початку. Розкажіть, будь ласка, з чого усе почалося?
— Єпископ Ян Ольшанський попросив мене та о. Миколу Гуцала організувати паломництво до Польщі на зустріч із Йоаном Павлом ІІ, який 1991 року був тут неподалік наших кордонів. Ми відправили два ешелони на зустріч із Папою в Жешові: о. Микола з Вінницької області організував із 20 вагонів людей, а я стільки ж із Хмельницької [області]. Наші паломники зупинились у родин, які належали до «Домашньої Церкви».
Тоді ще був Радянський Союз, однак то були уже часи «перестройки», часи змін, ми починали організовувати перші зустрічі для молоді, перші реколекції. Коли діти виїжджали на них, батьки вчиняли їм скандал: «Куди це ви їдете? Вас чотири дні удома нема!» І діти кажуть мені: «Отець, а зробіть ре колекції для наших батьків. Нехай вони побачать, що це таке».
Нам тоді щойно повернули храм у Гвардійському; тут були руїни, бо раніше це був заводський склад. Але восени ми зробили реколекції також і для батьків. Самі… Тоді до мене підійшло подружжя Андрущишиних, Ян та Вероніка, і розповіли, що вони були у Польщі, й там реколекції виглядають інакше. Я їм відповів: «А звідки мені знати, як у Польщі реколекції виглядають, як я там не був. Я роблю, як знаю…» Тоді вони розповіли, що дістали запрошення поїхати на реколекції до Польщі. А в нас у парафії на той час був власний автобус, ну от зібралося близько 20 осіб, і вони тим автобусом поїхали. Мене тоді з ними не було. Усі дуже гарно пережили реколекції, повернулися, і вже 2 лютого 1992 року тут, у сакристії, відбулася перша зустріч пар, де вони вирішили заснувати коло.
«Отець, треба, щоб ви запалили свічку…» — кажуть вони. А це ж свято Стрітення Господнього, дуже багато людей чекало до сповіді… Я їм кажу, що в мене нема часу… «Ні, треба, щоб свічку запалили ви», — почув у відповідь. Я запалив свічку, трохи з ними побув, перепросив, адже на мене чекали люди. А от уже в березні ми зібрались у домі однієї сім’ї. Коли я послухав, побачив, що люди дуже гарно говорять, мені сподобалося… Тоді у травні ми вже запросили пари з Польщі. Приїхали також о. Станіслав Ченчик та с. Ядвіґа Скудро. Була визначена родина з Польщі, Зиґмунд та Ірена Деци, які відповідали за Україну. Все розпочалося тут. Згодом поставали кола у Городку, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському; також ми пішли й до Вінницької області. Того часу постало загалом понад 100 кіл.
До 1995 року завжди приїжджали пари з Польщі на реколекції, а потім ми вирішили самі провести. Перші реколекції відбулись у Баранівці (Житомирська обл.); 1996 року відбулися літні 10‑денні реколекції у Рахнах (Вінницька обл.), а з 1997 р. ми розпочали робити 15‑денні реколекції. Тоді єпископ Станіслав Широкорадюк, який був на той час директором «Карітас‑Спес» в Україні, запросив нас до осередку в Яблуниці узимку. Отож на Новий рік ми поїхали у Карпати. Так ця традиція підтримується й до сьогодні.
— Чи те перше коло існує й досі?
— Перше коло «не втрималося»; щоправда, ті родини у «Домашній Церкві» й надалі, можливо, просто перейшли до інших кіл. Але є кола, що збираються протягом 25 років: у Хмельницькому знаю таке коло, до якого належать сім пар. Один чоловік помер, однак ніхто не відійшов. Сьогодні я працюю у Харкові. Там зараз є два кола, там лише усе починається.
— Після цих 25 років служіння родинам — що Ви можете сказати про сам рух, а також про апостольство родин у Церкві загалом?
— Приналежність до спільноти — це покликання в покликанні. Я відкрив для себе, що з усіх видів душпастирства, які є в Католицькій Церкві, на перше місце потрібно ставити опіку над сім’ями. Адже якщо буде сім’я — будуть і діти, і старші. Інші види душпастирства також потрібні й важливі. Однак слід пам’ятати, що сім’я — це основа будь‑якого суспільства, а тим більше Церкви. Ми говоримо, що Бог є любов, а кожне подружжя народжується з цієї любові. Подружжя може бути дорогою до святості; «Домашня Церква» — це дорога до святості через подружжя. Родина — це відносини чоловіка та жінки, які мають бути в любові Божій, не у закоханості; діти мають бути зачаті й народжені у цій любові. «Домашня Церква» — це рух передусім подружніх пар, але діти з цього черпають і виносять користь.
Ми знаємо різні школи духовності, францисканську чи домініканську. Подружжя — це також конкретна школа; це покликання. Бог скеровує людину на цей шлях, і якщо вона реалізує своє покликання, то крокує найкращою дорогою до святості, до вічного життя. Зауважте, що диявол та усі системи, що борються із Церквою, у першу чергу намагаються знищити сім’ю. Якщо вдасться знищити родину — все інше їм піде легше. Поки сім’я міцна, ніякі сили нічного не зможуть вчинити.
— Дякуємо за розмову!
Фото: Фейсбук о. Віктора Ткача
фінансово.
Щиро дякуємо!
