«Мамо, Бог помер!» — сумно прошепотів хлопчик.
— Никодиме, заспівай з усіма «Отче наш». Ісус зрадіє.
— Не зрадіє.
— Зрадіє!
— Він не може зрадіти, Він помер!
Такий діалог я почув біля Господнього Гробу під час освячення великодніх кошиків. Логіка чотирирічної дитини.
Інша картина. Маленький Михась (дитина з синдром Дауна) побачив гробницю Ісуса. Розчулений і засмучений, сказав: «Мамо, Бог помер». «Не хвилюйся. Він воскрес, він живий», — втішала його мама. А Михась голосно (так, що люди, які стояли поруч, обернулися) вигукнув: «Ух. Це добре!»
Якщо ми не перемінимося і не станемо, як діти, то не ввійдемо в Царство. Для багатьох із нас Ісус ніби помер, але не помер. Він помер трохи не по‑справжньому, бо ми знаємо, що на третій день воскрес.
Знайомі клірики пішли на Великдень до черниць. Вони постукали у двері й з вогнем в очах вигукнули: «Христос воскрес!» А сестри покивали головами: «Ми знаємо, ми знаємо». І все…
Чи можемо ми перейнятися Його смертю, як діти? Поставитися до неї смертельно серйозно? А потім кричати від захвату: «Він живий? Ух, як добре!»
Переклад CREDO за матеріалами: Марцін Якимович, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
