Раджіб Томас, або «Татусь Раджіб», запевняє, що не робить нічого надзвичайного. Він просто виконує життєве покликання, даючи трохи щастя покинутим дітям.
Раджіб Томас провадив звичайне життя. Мешкав у Бомбеї, мав люблячу дружину і двох діток. Одного дня він зустрів біля лікарні дівчинку, яка попросила купити їй макаронів. Індус тоді не міг виконати її прохання, але обіцяв, що повернуться і провідає її.
«Наступного дня, коли я туди прийшов, виявилося, що ця дівчинка померла. Я був у відчаї. І саме тоді подумав, що треба щось зробити для таких дітей, як вона».
Раджіб пішов до керівництва лікарні й попросив, аби контактували з ним, якщо такі випадки (покинутих ВІЛ-інфікованих дітей) повторяться. Також він зустрівся з жінкою-фахівцем зі справ ВІЛ/СНІД, яка знайшла йому двох покинутих немовлят. Раджіб не вагався ані хвилини. Проте він розумів, що йому треба буде мати більший дім.
«Спершу нам було тяжко гріш до гроша стулити, але зрештою ми подолали труднощі, відмовляючись від комфорту й несучи допомогу дітям. Коли люди побачили, як ми для них трудимося, то стали нам допомагати: приносили матраци, їжу, гроші».
Час ішов; лікарні передавали Раджібові та його дружині Міні наступних хворих дітей. За 10 років їхня сім’я зросла до 24 осіб.
Хворі діти під опікою Раджіба й Міні почуваються як у справжньому рідному домі. Вони мають гарячу їжу, граються на дитячому майданчику, святкують дні народження, роблять домашні завдання. Також вони регулярно проходять лікарські обстеження.
— Я можу з гордістю сказати, що моя 24-особова сім’я переповнена любов’ю, — каже Раджіб. — Бути носієм вірусу ВІЛ не означає, що доведеться швидко прощатися з життям. Діти можуть жити так довго, як кожна нормальна людина, і для цього я тут і є — аби їх оберігати й давати їм довге життя. З любов’ю і турботою можливе все! Діти називають мене Тато Реджі, а обов’язок батька — захищати дітей. Я не роблю нічого надзвичайного. Я просто батько, який піклується про своїх дітей.
фінансово.
Щиро дякуємо!
