Довбиш: освячення санктуарію Фатімської Божої Матері

Урочиста консекрація санктуарію Фатімської Божої Матері в Довбиші відбулася 17 червня.

Урочистість очолив львівський митрополит РКЦ архиєпископ Мечислав Мокшицький. Саме він здійснив освячення.

Приїхали також єпископи з різних куточків України: Віталій Скомаровський, ординарій Луцької дієцезії, Станіслав Широкардюк, ординарій Харківсько-Запорізький, єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітрович, єпископ-емерит Мар'ян Бучек та єпископ-емерит Ян Пурвінський. В урочистості взяли участь паллотини з усього світу, адже саме вони опікуються санктуарієм. Зокрема з Рима приїхав генарал отець Юзеф Ласак SAC, з Польщі провінціал Зенон Ганас SAC та о.Лєшек Крижа TChr, з Франції Олександер Пєтшик SAC та делегат в Україні о. Ярослав Ольшевський SAC.

В урочистості взяли участь численні священики з усієї України та вірні, представники українського політикуму, португальські та польські дипломати.

Проповідь виголосив єпископ Станіслав Широкорадюк:

— Слава Ісусу Христу!

Вельмишановні брати-єпископи, брати-священики, сестри, дорогі брати і сестри у Христі!

У молитві консекрації є такі дуже чудові, натхненні слова, які ми почуємо, коли буде звершуватися акт консекрації: «Боже, Ти освячуєш твою Церкву і нею керуєш; урочисто прославляємо Твоє ім’я, оскільки вірний люд хоче сьогодні назавжди присвятити Тобі цей дім молитви, в якому побожно віддає Тобі честь; а Ти освятиш його Твоїм словом і наповниш його благодаттю Твоїх таїнств. Ця святиня є знаком таємниці Церкви, яку Христос освятив своєю кров’ю, щоб стала сповнена Його слави, Дівою, що сяє чистотою віри, і Матір’ю, що дає життя силою Святого Духа».

Ці чудові слова дуже гарно пояснюють нам, що таке святиня. Святиня, яка збудована людськими руками, справді становить знак великої таємниці — глибокої таємниці. Це навіть якась надзвичайна таємниця співпраці Бога з людьми. Вірний люд присвячує цей храм Богу; Бог приймає те, що є жертвою Йому; і наповнює це своєю благодаттю — благодаттю своїх таїнств, через які дає життя, силу і Святого Духа. Дає на багато років, на багато поколінь. Уявіть собі, скільки поколінь зможуть отримати тут це життя через таїнства.

Людина жертвує свою працю, а Бог освячує і приймає це. Чудова співпраця! Під час будівництва храму діється щось неповторне. Бог дає людині можливість мати частку в своїй роботі, видимим знаком чого є храм. Відбувається таємнича дія Божої благодаті. Під час будови кожного храму Бог приймає нашу працю, приймає нашу жертву, навіть удовину лепту — Бог приймає це з любов’ю. Будівництво кожної церкви — це неповторна історія, вони не подібні одна до одної. Скільки будується храмів — і кожний храм має свою історію. Щось надзвичайне.

Це ж стосується й особистостей людей, які стояли при початках створення парафії та побудови храму. І ці особистості теж неповторні. Кожна парафія має таких людей, які стали історичними особистостями!

Отець Олександр Мілевський, якого я хотів би особливо згадати: саме він був ініціатором побудови цього храму. Розпочинав так, як спочатку всі ми: спершу мав «шалаш». Простий дерев’яний намет, оббитий толем. І став формувати парафію. А потім уже присвятив свої старання святині.

Коли він розпочинав будівництво цього храму — я дуже добре пам’ятаю, коли це було, — в розмові зі мною щиро сказав: «Я хочу, щоби тут не просто був мурований храм, але хочу, щоб це був санктуарій Матері Божої Фатімської». Він був дуже великим шанувальником Богородиці з Фатіми.

І те, що ми сьогодні бачимо, те, що сюди приходять паломники, — це насправді предивно; він про це мріяв.

Я тоді жартома йому сказав: якщо ти хочеш збудувати санктуарій, і щоб він по-справжньому діяв, то мусиш зробити якесь чудо. Тоді насправді буде багато людей. А він так серйозно мені відповів: «Ось збудується цей храм — це і буде першим чудом».

Дорогі брати і сестри, подивіться на цей храм. Хіба це не чудо?

Справді, при будівництві храму чудеса — це реальність. Самі згадайте ті часи, коли розпочиналося будівництво. Це були неблизькі часи. Непевність, людська бідність, не знали, що де взяти. І часто чулося: а чи на часі розпочинати будівництво храму? А чи ми взагалі можемо його збудувати? Дискутували над цим дуже багато. Але о. Олександр не любив дискутувати. Він приймав рішення, мав свою цілеспрямованість і робив дуже впевнено. І Бог йому благословив.

Він, як і ми всі, розумів, що не можна чекати на кращі часи. Не треба чекати, коли наші люди стануть багатими. Треба будувати. Інакше ніколи нічого не буде.

Ми завжди були бідні. За кожної влади, за будь-якого державного устрою кому діставалося найбільше? — нашим простим людям. Але правда така, що якраз найбільше жертвували на храм не багаті люди, а бідні. Ті наші святі бабусі й дідусі, які працювали своїми руками, не шкодували ні часу, ані здоров’я, а свої пенсії несли як жертву на побудову храму.

І сьогодні, святкуючи урочистість консекрації цього храму, ми маємо щиро подякувати за це перше чудо — Господу і тим нашим дорогим жертовним парафіянам. Також не можна не подякувати Товариству отців-паллотинів: це сила єдності, це те, що найбільше об’єднало. Сьогодні хотів би сказати представнику Товариства: хай Бог віддячить, за те, що стільки років — уже 30 років — отці роблять ці чудеса на українській землі.

Це день подяки всім. Навіть якби кого забули, то нехай Господь кожному уділить своєї благодаті.

Інші чудеса, які відбуватимуться вже тут, у цьому храмі, без будь-яких обмежень у часі чи поколіннях, — то чудеса, які буде творити Боже Слово. Бо навернення грішника — це теж предивна справа. Не так просто навернути грішника. Це теж диво, а ми на це не звертаємо уваги. А скільки тут відбувається цих навернень!

Кожний храм є видимим знаком Божого спасіння. Дивлячись на цей храм, грішник задумується: чому до храму іде так багато людей, а він сам обходить цей храм стороною? Не раз проходить повз цей храм і не задумується, чому цей храм, для кого? А для багатьох це — спасіння. [Людина може] Увійти в цей храм і відчути реальну дію Божої благодаті. Та треба увійти в цей храм із вірою, щоб відчути реальну дію Божої благодаті. Часто хтось зовсім сторонній іде повз храм і каже: «Тут у вас якась особлива енергетика».

«Енергетика»! Яка вона? Божа благодать! Намолене місце! Боже благословення! От і вся «енергетика». Божа, свята енергетика!

Буває, звичайно, що люди і в храмі можуть сидіти роками і теж не розуміти, що від них насправді вимагається, що храм може змінити у їхньому житті.

Що храм хоче нам дати? Що ми в цьому храмі ми хочемо отримати? З чим ми входимо в цей храм і з чим хочемо вийти?

Не можна виходити з цього храму «з порожніми руками» — тобто з порожнім серцем. Ми маємо скористатися Божою благодаттю!

Один великий проповідник любив провадити діалог, ділитися своїм досвідом. Якось, розказуючи про Царство Боже, він запитав своїх вірних: «Хто хоче увійти в це Царство Боже? Прошу встати!» Цілий храм дружно встав. Крім одного чоловіка. «Добре, — каже проповідник, — тепер сідайте. А хто не хоче в Царство Боже? Прошу встати». Ніхто не підвівся. Усі думають: що ж то за чоловік? Перший раз не встав, і другий. Звертаючись до нього, проповідник каже: «То я не розумію, ти хочеш до Царства Божого чи не хочеш? Може, ти мене погано зрозумів, або не чуєш?» А той відповідає: «Ні, я добре чую і добре зрозумів. Але я хочу залишитися тут, на землі, бо мені тут дуже добре. Я гарно влаштувався, я маю все. Я тут розбудувався, я маю собі рай на землі — чого мені ще хотіти? Я хочу тут залишитися назавжди!» Здивований проповідник каже: але як це можна мати таку нереальну мрію? Не можна на землі мати те, що неможливо: хто залишився на цій землі вічно? І чоловік зітхає і каже: «Та я знаю. Але я сказав те, чого найбільше хочу сьогодні».

Дорогі брати і сестри, скільки сьогодні таких людей живе на землі, що їм тут «дуже добре»! Вони непогано влаштувалися. Вони мають усе. Часом здається, що вони насправді збудували собі рай на землі. Але наївне це намагання збудувати собі рай на землі… Живуть зовсім нереальною мрією.

Натомість наша віра — не фантазія, а реальна надія на щасливу вічність. І це не мрія, а обітниця, яку дав нам не хто інший, а сам Ісус Христос. Ми Йому віримо. Він наш найбільший авторитет. Спаситель виступає як гарант нашої щасливої вічності. Він засвідчує це своїм життям, смертю і воскресінням.

Він також навчив нас молитися і мати впевненість: усе, чого ми просимо в Бога Отця, ми отримаємо — якщо просимо в Його Ім’я.

Храм — це школа молитви. Тут можна навчитись такої молитви. Можна навчитися науки про вічність, про Небесне Царство. Що таке Царство Боже, як його розуміти? І де воно насправді є?

Коли апостоли під час Преображення побачили тільки відблиск Царства Божого — іншого Ісуса, зовсім інше світло, пророка Мойсея, пророка Іллю з ним, — тоді святий Петро апостол у захваті сказав: «Господи, нам добре тут бути! Збудуймо три намети, залишімось тут назавжди!» Він хотів залишитися в наметі, там, на землі.

Істинне вчення про Царство Боже — це вчення, яке пояснює нам, що людині добре там, де Бог. І навіть у наметі людина щаслива, коли вона з Богом. Якщо нема Бога — то не поможуть палаци ані хороми, ані ще щось інше, збудоване власними руками. Людина відчуває справжнє Царство Боже, якщо вона з Богом. У храмі можна навчитися вірно молитися і все просити в ім’я Ісуса Христа. Все можна зрозуміти. І треба насправді знати, чого ти хочеш. Треба просити те, що тобі найбільше принесе користь — для твоєї душі, на вічність, не на сьогоднішній день! Не на це коротке життя — на вічність: яка тобі найбільше потрібна користь? Для цього і цей храм: аби людина відчула, ЩО вона має просити в Бога, що їй найбільше потрібне.

Треба вміти покірно молитися. Не можна сумніватися, що покірна молитва доходить до Неба. Але не входь до храму з фарисейською молитвою! Не осуджуй іншого! Навчить молитися як митар. Покірно сказати: Господи, будь мені милостивий. Якраз така молитва подобається Богові; такої молитви хоче храм. Навчись прагнути Божого Царства, а не воліти залишитись тут, на землі, на добре влаштованому місці. Не будуй собі раю на цій землі, як багачі. Їм здається, що вони збудували рай, а насправді то залишилися ні з чим, у тюрмі, збудованій власними руками, з усіма ознаками тюрми: колючий дріт, камери спостереження, охорона, постійний страх. І в цьому страхові живуть самі, в цьому страхові виховують своїх дітей. Дитина без охорони не йде до школи і назад… Усі ознаки строгого режиму, який людина будує своїми руками і думає, ніби знайшла вихід! А це — власноруч збудована в’язниця. Постійний страх, що це все заберуть.

Дорогі брати і сестри, храм — це справжня школа, як навчитися жити вільно, як будувати це справжнє Царство Боже на землі. Усе, що ми залишаємо, навіть найбільші речі на землі, — вони ніщо у порівнянні з тим, що Бог нам хоче дати. Бог нам хоче дати набагато більше, ніж ми просимо в Нього. Він хоче нам дати самого себе, хоче нам дати ВСЕ.

У храмі насправді постійно перебуває Ісус Христос. Він перебуває у Пресвятому Таїнстві. Він чекає на кожного, щоб його вислухати і допомогти. Допомогти їм також відчути те, що відчув святий Петро на горі Фавор: «Господи, нам тут добре бути!»

Нехай же цей храм приносить вам благодать. Нехай тут кожний почувається добре, бо тут є Бог. А Боже благословення нехай завжди спочиває тут, на всі майбутні покоління.

Хранитель санктуарію о. Вальдемар Павелець SAC наприкінці Меси подякував усім присутнім за участь у такій важливій для Товариства Католицького Апостольства події.

​