Промова Папи Франциска до чилійських властей, дипломатичного корпусу і представників суспільства у палаці Каза Ла Монеда. Сантьяґо, 16 січня 2018 року.
Пані президент,
члени ради республіки та дипломатичного корпусу,
представники громадянського суспільства,
пані і панове.
Мені приносить велику радість можливість знову стати на латиноамериканській землі та розпочати цей візит від улюбленої землі чилійської, яка мене гостила і формувала за часів моєї молодості. Я б хотів, аби цей час із вами був також часом вдячності за безмір отриманого добра. Спадають мені на думку слова з вашого національного гімну: «Яке ж чисте, Чилі, твоє небо блакитне,/ Так як чисті вітри, що тобою пролітають,/ А твої заквітчані луки/ Це щаслива подоба Раю». Це справжня пісня прославлення землі, яку ви заселили, [землі] сповненої обітниць і викликів, однак особливим чином вагітної майбутнім.
Дякую Пані Президент за скеровані до мене слова привітання. У Вашій особі я прагну привітати і обняти весь чилійський народ, від розташованого найдалі на північ регіону Арікі та Парінакота аж по південний архіпелаг і «його безмір півостровів і каналів» [цитата з Ґабріели Містраль, «Похвала землі чилійській» — ред.]. Ваша різнорідність і географічне багатство дозволяють нам здогадуватися про багатство культурної поліфонії, що вас позначає.
Дякую за присутність членам ради, головам Сенату, Палати депутатів і Верховного суду, а також іншим представникам властей країни на їхнім співпрацівникам. Вітаю присутнього тут президента-електа, пана Себастьяна Піньєру Еченіке, який недавно отримав мандат чилійського народу керувати долею країни протягом найближчих чотирьох років.
За останні десятиліття Чилі відзначалася розвитком демократії, що надало країні змогу врівноваженого розвитку. Останні політичні вибори були проявом сили і громадянської зрілості, яких ви досягли, що вимагає особливого підкреслення у цей рік, коли відзначається 200-річчя Декларації про незалежність. Це момент особливо важливий, оскільки він позначив долю народу, що постав на фундаменті свободи і закону, та змушеного пройти через різні періоди, повні потрясінь, і який, однак, зумів — не без болю — перемогти. Виходячи з цієї форми, ви зуміли консолідуватися і зміцнити мрії своїх отців-засновників.
Тут мені згадуються знаменні слова кардинала Сільви Енрікеса, який під час урочистого «Te Deum» сказав: «Ми всі — будівничі найпрекраснішого діла: батьківщини. Земної вітчизни, яка заповідає і готує вітчизну безмежну. Ця батьківщина не починається сьогодні від нас, однак вона не може зростати і проносити плоди без нас. Тому ми приймаємо її з повагою, вдячністю, як завдання, розпочате багато років тому, як заповіт, який сповнює нас гордості і водночас зобов’язує» (проповідь 1970 року).
Кожне покоління має ототожнитися з боротьбою і досягненнями попередніх поколінь та прямувати до ще вищих цілей. Добро, так само як любов, справедливість і солідарність, не осягається раз і назавжди; його треба здобувати щодня. Не можна задовольнятися тим, що вже досягнуто в минулому, спочити на лаврах і користуватися ним, бо це може провадити до ігнорування факту, що ще чимало наших братів зазнають ситуацій несправедливості, які вимагають дій від нас усіх.
Тому майте перед собою великий і захопливий виклик: надалі працювати над тим, аби демократія, що була мрією ваших отців, виходячи поза свої формальні аспекти, була воістину місцем зустрічі для всіх. Аби вона була місцем, у якому всі без винятку почуваються покликаними будувати дім, родини і народ — місце, дім і родину, що зветься Чилі: щедру, гостинну, повну любові до своєї історії, яка трудиться над своєю нинішньою реальністю співіснування і з надією споглядає у майбуття. Тут добре буде згадати слова святого Альберто Уртадо: «Народ — більше ніж заради своїх кордонів, більше ніж заради своєї землі, своїх гірських пасм, своїх морів, більше ніж заради своєї мови або своїх традицій, є місією, яку треба виконати» (1948 рік). Він є майбутнім. А це майбутнє значною мірою розігрується у здатності слухати те, що мають сказати його люд і його влада.
Ця здатність слухати набирає великого значення у цьому народі, в якому належить берегти його етнічний, культурний та історичний плюралізм, від усіляких підступів необ’єктивності або домінування, що, своєю чергою, пов’язане з нашою здатністю полишити догматизм виключення у здоровій відкритості на спільне благо — яке, якщо не має спільнотного характеру, ніколи не буде благом. Треба слухати: слухати безробітних, які не можуть утримати свої сім’ї зараз і тим більше у майбутньому; автохтонне населення, часто забуте, а його правам належить присвячувати увагу і оберігати їхню культуру, аби не втратити свою автентичність і багатство цього народу. Слухати мігрантів, які стукають до брам цієї країни у пошуках кращого життя і, зі свого боку, із міццю й надією прагнуть будувати краще майбутнє для всіх. Слухати молодих у їхньому гарячому прагненні мати більші можливості, особливо у царині освіти, і почуватися таким чином співгосподарями Чилі, про яку мріють, активно оберігаючи їх від нещастя наркотиків, які в них відбирають те, що найкраще у їхньому житті. Слухати людей старших, з їхньою мудрістю, такою потрібною, і з їхньою слабкістю, якою вони обтяжені; ми не можемо їх полишати. Слухати дітей, які приходить на світ із поглядом, повним подиву й невинності, очікуючи від нас реальних перспектив на гідне майбуття. І я не можу тут не висловити болю й сорому, які відчуваю перед лицем непоправної шкоди, завданої дітям з боку слуг Церкви. Прагну долучитися до моїх братів у єпископстві, бо слушним є просити пробачення і з усіх сил підтримувати жертв, а водночас ми маємо зобов’язатися до того, аби це ніколи не повторилося.
Із цією здатністю слухати ми покликані — і сьогодні в особливий спосіб — звернути спеціальну увагу на наш спільний дім: підтримувати таку культуру, яка спроможна піклуватися про землю і з цією метою не погоджуватися тільки на те, щоби пропонувати специфічні відповіді на серйозні сучасні проблеми стосовно екології та довкілля. З цього погляду нам потрібна відвага запропонувати «інший погляд, думки, політику, освітні програми, стиль життя і духовності, які би формували спротив експансії технократичної парадигми» (Laudato si’, 111), яка сприяє небажаному вторгненню економічної влади, суперечної природним екосистемам і тим самим — спільному благу наших народів. Мудрість тубільних народів може зробити великий внесок. Ми можемо від них вчитися, що немає справжнього розвитку в народі, який відвертається від землі та всього того і всіх тих, хто її оточує. Чилі має при своїх коренях мудрість, здатну допомагати у тому, щоб вийти поза суто споживацьку концепцію існування, аби набути поставу мудрості щодо майбутнього.
Душа чилійськості — це покликання до буття, оте «вперте бажання бути» [Ґабріела Містраль]. Покликання, до якого ми всі покликані і від якого ніхто не може почуватися виключеним або йому непотрібним. Це покликання, яке вимагає радикальної постави по стороні життя, зокрема в усіх тих формах, де воно виглядає під загрозою.
Ще раз дякую за запрошення прибути сюди, аби зустрітися з вами, з душею цього люду; і молюся, аби Пресвята Діва з гори Кармель, Мати і Цариця Чилі, надалі вас супроводжувала і сповнювала мрії цього благословенного народу.
Переклад CREDO за: Wiara
Фото: Antonio Spadaro SJ
фінансово.
Щиро дякуємо!
