Про 40-річну працю з подружжями та проблеми, з якими воно бореться, з кореспондентом Католицької інформаційної аґенції Пауліною Ґожлевською розмовляють Ірена і Єжи Ґжибовські — засновники асоціації «Подружні зустрічі».
— «Подружнім зустрічам» уже 40 років. Що вони таке?
Єжи Ґжибовський: — Подружні зустрічі — це реколекційний рух, який у певний момент, коли почали реалізуватися його духовність, харизма й місія, перетворився на асоціацію. Це рух, який підтримує діалог як шлях до порозуміння між людьми узагалі. Ми розпочали від діалогу в подружжі, але потім наша діяльність поширилася ще й на тих, які готувалися до Таїнства Подружжя, а також на інші рівні суспільних стосунків. На мою думку, завдяки діалогу, так як ми його визначаємо, ми присутні у різних країнах, зокрема Східної Європи, з якими в багатьох моментах Польща має складну історію.
— Як постав цей рух?
— 1976 року Станіслав Богушевський привіз із Канади одну з тодішніх програм руху «Marriage Encounter». Перший експериментальний «подружній вікенд» відбувся 1977 року в Лясках біля Варшави. Отже, Подружні зустрічі нараховують загалом уже більше ніж 40 років. Ми дуже швидко побачили, що ту початкову програму потрібно змінити. Почали її розвивати заново в межах психологічних занять, а також зі сторони досвіду діалогу з Богом. До Варшави з’їжджалися подружжя з різних міст Польщі, потім вони запрагнули мати Подружні зустрічі у себе. Так постали наступні осередки. Зараз їх у самій тільки Польщі 28.
Відтак почали надходити запрошення з інших країн. Спочатку з Росії, де перші Подружні зустрічі відбулися для подружжів, зосереджених довкола о.Олександра Мєня. Це було незадовго до його смерті. Потім ми стали натхненням для виникнення осередків по інших країнах. 2000 року, під час ювілейного паломництва до Рима, ми зустрілися з тодішнім секретарем Папської ради з питань мирян, єпископом Станіславом Рилком, нині кардиналом. Він заохотив нас опрацювати Статут і подати документи до очолюваної ним Ради. 2004 року Рада затвердила Подружні зустрічі як міжнародне приватне об’єднання вірних, ad experimentum, на п’ять років, а 2009 року ми вже мали постійне затвердження.
Ірена Ґжибовська: Вже у 1970-х роках перед кожними реколекціями ми зустрічалися в групі ведучих. Ми знали, що маємо добре приготуватися до того, щоб ділитися своїм досвідом діалогу. Пізніше ми побачили, що частина людей, які брали участь у реколекціях, також хочуть зустрічатися і провадити діалог у подружжі. Й так, з одного боку, почалася формаційна праця з керівниками реколекцій, а з другого — пореколекційна праця з учасниками.
— Які подружжя зголошуються на реколекції?
Єжи: Ми чітко бачимо, що останнім часом приїздить багато молодих подружжів. Це знак, що ми змінюємо мову і стаємо «читабельні» для них. Приїздять також подружжя у тяжкій кризі, для яких такі реколекції — «остання надія»; як і пари безпосередньо по шлюбі, які кажуть, що не мають проблем, але зв’язки їхніх батьків розпалися й вони бояться за своє подружжя. На цих реколекціях вони бачать подружжя різного віку з різним стажем, які розповідають про свої кризи та про те, як вони з цього вийшли, — що дає велику надію.
Мені пригадується свідчення молодого подружжя, яке за кілька років участі в зустрічах сказало: коли вони були на реколекціях — їм здавалося, що порушувані проблеми їх не стосуються, але якби не ці реколекції, вони не пройшли б кризу, яка сталася з ними двома роками пізніше. Реколекції також є приготуванням до того, щоб навчитися виходити зі скрутних ситуацій та прийняти, що кризи — справа нормальна і можуть бути шансом для будування зв’язку. Зголошуються до нас також і несакраментальні подружжя.
— З якими проблемами стикаються подружжя, які беруть участь у реколекціях?
Єжи: Насамперед, вони не вміють одне з одним розмовляти і мають клопоти з порозумінням. Дрібні непорозуміння, що випливають, зокрема, з різниць в особистостях, часто переростають у серйозні конфлікти. Ми вочевидь знаємо не про всі проблеми, але дуже частою проблемою є вже скоєна зрада. Це питання розуміння, що сторона, яка зрадила, не завжди в усьому винна, хоча крок був її. Провина розкладається на обидві сторони, бо їхні стосунки у певний момент були такі, що одне з них не витримало і знайшло когось, хто їх більше розумів і був для них замінником, яка задовольнила потребу близькості. На наших реколекціях часто стається таке розуміння, що відкриває шлях до прощення.
Ірена: Але ми не входимо у зміст їхнього діалогу. Ми насамперед власним свідченням надихаємо діалог. Нині подружжя піддаються схильності шукати легких розв’язань і споживацького стилю життя. Він полягає в тому, що коли купую якусь річ, яка мені не пасує, то або повертаю її до магазину, або викидаю. Так само чимало хто робить і в стосунках з іншою людиною. Зараз ми бачимо повсюдну поширеність такої позиції. Вочевидь раніше вона теж проявлялася, просто не аж на таку міру.
— Подружні зустрічі це інколи «рятувальне коло» для взаємин. Скільки таких пар вдається врятувати?
Єжи: Ми цього повністю не знаємо. Принцип такий, що пари не мусять ділитися з нами плодами реколекцій. Є люди, які це роблять, але є й такі, у яких результат реколекцій стає видним набагато пізніше. Але відкликані з судів заяви про розлучення це цілком виразне свідчення.
— Ви згадували, що на реколекції приїздять також несакраментальні подружжя.
Єжи: Після одних реколекцій, ще у 1990-ті, до нас підійшла пара і сказала, що вони тільки цивільний шлюб. Вони зізналися, що реколекції стали для них потрясінням: вони відкрили, що це також і для них, що вони теж у Церкві й можуть наново відкрити свій зв’язок із Господом Богом. Такі свідчення повторювалися, отож ми вирішили, що для таких пар треба мати окрему програму. В ній ми порушуємо теми прощення в попередньому зв’язку, проблему стосунків із дітьми від попереднього зв’язку, проблему можливості повернутися й шукати примирення з сакраментальним співподругом.
Ці люди дуже часто бояться брати участь у різних реколекціях, оскільки передбачають, що ведучі схилятимуть їх припинити статеве співжиття або до термінового полишення несакраментального співмешканця, що в їхніх ситуаціях зазвичай неможливе, бо, наприклад, вони вже мають четверо дітей. Це люди нечувано зранені, які пережили величезні драми у своєму житті. Ми заохочуємо їх побачити милосердя Бога, побачити, що Господь Бог їх любить у кожній ситуації, також і в тій, у якій вони зараз перебувають. Те, як далі розвиватимуться їхні історії, це їхнє рішення. Ми ні до чого не будемо їх змушувати, бо то вони самі мають розпізнати у своєму діалозі в їхньому зв’язку і в діалозі з Господом Богом.
Ірена: Немає численних охочих на такі реколекції. Якщо хтось уже вирішив розірвати подружжя, то, загалом беручи, він усвідомлює, що це суперечить ученню Церкви. Але така людина має хотіти бути ближче до Бога. До нас зголошуються люди, яким важко в новому зв’язку. Їм перешкоджає їхня власна недосконалість. Ми їх заохочуємо, щоб навчалися діалогу, бо це завжди крок на християнську дорогу. Досвід діалогу означає, що не я говорю, але я насамперед тебе слухаю. Я спробую тебе зрозуміти.
— Ви працюєте не лише з подружжями, але ще провадите «Вечори для закоханих». У чому вони полягають?
Єжи: Це шерег підготовчих зустрічей до Таїнства Подружжя. Власна праця учасників під натхненням свідчень та вступу, який роблять священик і подружжя. Найважливіше те, що все відбувається між ними у свободі. Ми нічого їм не нав’язуємо, не моралізуємо. Вони самі, удвох, мають проробити певні теми. Ми даємо їм «домашнє завдання», якого вочевидь не перевіряємо, але знаємо, що це їх надихає, і загалом то вони виконують запропоноване їм до праці протягом тижня. Наші свідоцтва Церква приймає як «зараховані» дошлюбні катехези.
Ірена: Емоційна активність, яка між ними є, надихає їх порушувати на наших заняттях складні теми. Пари не обговорюють багато тем, бо не мають усвідомлення, що про це треба порозмовляти, або ж не знають, як. Деякі теми примушують людей ніяковіти. На «Вечорах для закоханих» ми створюємо умови для таких розмов.
— А про що молодь не розмовляє?
Єжи: Це переважно такі теми, як молитва, зв’язок із Господом Богом, тема дітей — чи вони їх хочуть мати, скількох. Це також тема незалежності від батьків. Більша чи менша залежність від батьків становить величезну частину причин для розлучень і конфліктів у сім’ї. Щоразу частіше ми також звертаємо увагу на тему узалежнення від комп’ютера чи від енергетиків. Часто вони не розмовляють про мотиви укладення шлюбу.
Ірена: Також вони не усвідомлюють впливу сімейного виховання на свою поведінку, на здатність будувати зв’язок. Це стосується зокрема синдрому ДДА(дорослі діти алкоголіків). Вони часто кажуть: мої батьки випивали, але в нас удома так не буде. Але обтяження, винесені з рідного дому, загалом переносяться на дітей у способі реагування, низькому почутті власної гідності, невміння будувати стосунки, у підсвідомих страхах. Люди повинні усвідомлювати, що проблемаа ДДА матиме вплив на їхні стосунки і що вони муситимуть із цим розбиратися. Тоді ми часто заохочуємо, щоб вони пройшли терапію, бо це перевищує наші компетенції.
— А про що ви розмовляєте з закоханими?
Єжи: То радше вони одне з одним розмовляють. Ведучий тільки скеровує їхні розмови. У програмі ми починаємо від зустрічі з самим собою: придивитися до того, як я сприймаю те, що я чоловік, як я сприймаю те, що я жінка. Відтак ми розмовляємо про емоції, почуття. Звертаємо увагу на те, щоб молоді пари усвідомили: будувати стосунки треба не виключно на почуттях захвату, закоханості чи прагнення. Це все прекрасно і додає колориту, але треба поставити собі запитання: яка наша ієрархія цінностей? Які мотиви укладення нашого подружжя? Хто для мене Господь Бог? Хто для мене батьки, мої, моєї половинки? Чи ми зможемо будувати зв’язок незалежно від них? Ми скеровуємо їх до розмов на тему ієрархії цінностей. Інколи виявляється, що вони такі різні, аж нездатні домовитися, і пари розходяться. Більшість, однак, знаходить консенсус, утверджується в тому, що їх єднає.
Ірена: Ми також порушуємо питання сексу і природного ритму плідності, тему виховання дітей, відходу від батьківського дому, кризи зв’язку. Ми б хотіли, щоб подружжя сприймали кризу як шанс для розвитку свого союзу.
Єжи: Життя, згідне з природним ритмом плідності, це не «церковний метод контрацепції», як все ще вважають чимало молодих людей, а допасування життя до фізіологічного ритму жінки. Йдеться про те, щоб ми у діалозі доходили розуміння того, що відмінність жіночих реакцій у різних фазах циклу — нормальна, а не випливає з того, що «ти психічно хвора чи язва». Це — вчитися любові також і тоді, коли не час співжити тілесно.
— Скільки пар після таких зустрічей розуміють, що їм, однак, не варто брати шлюб?
Єжи: У Варшаві в кожному циклі «Вечорів для закоханих» беруть участь від 20 до 30 пар. Щонайменше одна, інколи дві-три, зникають після другої чи третьої зустрічі. Інколи просто не приходять, а інколи кажуть, що вирішили розійтися. Також я знаю хлопця, який вирішив розстатися з дівчиною, а через два роки прийшов на «Вечори» з іншою. Донині вони — щасливе подружжя.
— Подружні зустрічі — це метод комунікації чи духовний шлях?
Єжи: Святий Йоан пише: «Любімося взаємно, бо любов від Бога». На Подружніх зустрічах ми піклуємося про таку любов у подружжі, яка є «від Бога». Ця любов втілюється у щоденному діалозі та рішеннях, які випливають із цього діалогу. Тому діалог, який є методом комунікації, є стилем життя, духовним шляхом і дорогою до святості.
— Дякую за розмову!
фінансово.
Щиро дякуємо!
