Роздуми над Першим читанням на четвер XXVI Звичайного тижня, рік ІІ
Іов мовив: «Змилуйтеся, змилуйтеся надо мною, мої друзі, бо рука Божа мене доторкнулась! Чому, як Бог, женетеся за мною, не насичуєтеся моїм тілом? О, якби мої слова були записані, якби вони були вириті на міді! Різцем залізним і олив’яним видовбані у скелі повіки! Я знаю – Захисник мій живе, і останнім він устане над порохом. Позбавлений навіть шкіри, я встану; і в моїм тілі побачу Бога. Я сам Його узрю, очі мої побачать, а не хтось інший; серце у мене в грудях ниє!»
Іов 19,21-27
Друзі Іова продовжують старатися якось пояснити те, що його спіткало. По-різному бажають надати якесь значення стражданню приятеля. Вони — представники традиційних пояснень, загальноприйнятих поглядів. Іов добре знає все те, що вони йому говорять. Але ніщо не приносить йому полегшення і не може дати зрозуміння причин. Тому в сьогоднішньому читанні чуємо, як Іов виражає бажання, щоб його слова були записані надовго: його питання мають пережити його самого. Його криза, його оскарження, його дилеми справді продовжують існувати.
Одночасно Іов виражає нову думку, щось нечуване: говорить про свою надію на Захисника та на своє воскресіння в тілі. Дочасне життя не завжди дає відповіді на такі проблеми людей, що живуть сьогодні. Погляд і надія Іова перемагає час та проникає у вічність. Бо не завжди справедливість реалізується на землі. А якщо нема останньої та остаточної справедливості, то існування втрачає сенс. Особливо — страждання.
Боже, дякую Тобі за мого Захисника-Відкупителя, Ісуса Христа, який переміг смерть і став гарантом Божої справедливості.