Подію, сто перша річниця якої виповнюється сьогодні, радянська історична наука оцінювала однозначно: найважливіша подія ХХ століття (ніби не було у ХХ столітті ні двох світових воєн, ні інших подій світового значення), що відкрила нову епоху історії людства.
Після падіння режиму, який прийшов до влади внаслідок «найважливішої події» і розвалу держави, створенню якої «найважливіша подія» поклало початок, думки розділилися. Хтось наполегливо намагався (і зараз намагається), попри те, що з падінням стали відомі істинні масштаби жахливих трагедій, які стали прямим наслідком більшовицького перевороту, відстоювати те, що говорила радянська історіографія (точніше — пропаганда), хтось — і хочеться вірити, що таких більшість — оцінюють його однозначно негативно. Хтось воліє багато про це не говорити, в той самий час називаючи розвал СРСР (як Путін) «геополітичною катастрофою ХХ століття».
Розділились думки не тільки щодо наслідків, але й щодо причин. І серед багатьох пояснень, які можна почути, є й таке: прихід до влади більшовиків став можливим завдяки дії якихось зовнішніх сил — масонів або ще хтозна якої світової мафії — яким було вороже «все російське», і тому вони, не маючи змоги перемогти «Святую Матушку-Русь» прагнули знищити її зсередини. І як доказ — прізвища членів першого більшовицького уряду, з явним натяком на їхню національність. А також те, що ядро більшовицької Червоної Армії становили «неросійські» легіонери: латиські стрілки, китайські, угорські, сербські і ще хтозна які добровольці. А ще — винищення більшовиками російської інтелігенції, гоніння на Православну Церкву, нарешті — вбивство царя Миколи ІІ та його родини. А головне — керувались більшовики чужим російській душі марксистським лжевченням. Здається, переконливим. Скажу відразу: з темою масонства чи якихось інших «глобальних змов» я мало обізнаний. І тому можу припустити, що без втручання якихось таємничих зовнішніх сил не обійшлось. Але разом з тим, якщо уважно прослідкувати історичний шлях держави, яка після багаторазової зміни назв нині називає себе Російською Федерацією, можна легко дійти висновку: те, що відбулось 7 листопада (25 жовтня) 1917 року було підготовлене всім ходом історії цієї держави, починаючи з ХIII-XIV століття.
Період, коли після навали монголо-татар на території Володимиро-Суздальського князівства утворився Московський улус, пізніше перейменований в князівство, а потім в Велике князівство, яке з століттями розрослося до величезної імперії, в історичній науці прийнято називати пізнім Середньовіччям . В ту епоху найбільшою цінністю вважалася земля. Але справжньою цінністю вона стає тоді, коли на ній хтось працює, коли вона з’єднана з працівником. Тому для Середньовіччя було характерним прикріплення селян (тому вони і називалися кріпаками) до землі, яка перебувала у власності феодала-землевласника. Поява кріпосного права була викликано необхідністю з’єднання працівника з землею, закріплення його за нею. Деякі дослідники, як, наприклад, італійський журналіст Вітторіо Мессорі, стверджують, що це навіть не суперечило інтересам селян: вони хотіли спокійно жити і заради цього готові були годувати тих, хто їм забезпечить спокійне життя — лицарів, військовий стан. Самі ж селяни за отриманий від землевласника наділ землі, достатній щоб прогодувати себе і свою родину, віддавали йому частину того, що виробляли або виконували якісь роботи. Ніякими іншими обов’язками ні перед ним, ні перед державою селянин не був обтяжений. Це тільки після французької революції селян почали масово призивати до війська — в Середньовіччі такого не було. А раз земля перебувала в приватній власності, то могла бути предметом купівлі-продажу. І якщо власник продавав землю, то вона переходила до нового власника разом із селянами. Феодал, таким чином, був власником землі, але не власником людей. Селянин був залежний від феодала, але феодалу не належав. Єдине обмеження — він не міг залишити землю, яку отримав від землевласника. Але тут була й інша сторона: цю землю в нього не можна було відібрати. Сучасний західноєвропейський фермер, як пише французька дослідниця середньовіччя Режін Перну, «завдячує своїм добробутом своїм предкам», котрі були залежними від феодала селянами. Так було в Європі, так було на Русі: селяни, залежні від власників землі — князів, бояр — годували своєю працею їх і княжі дружини, але при цьому залишалися особистостями. Особистостями, а не власністю князів і бояр.
Монгольська ж навала поставила руських князів перед цивілізаційним вибором. З одного боку — європейська, тоді ще християнська, цивілізація, де людина, як вінець Божого творіння, цінна сама по собі, а можновладці відповідальні насамперед перед Богом, за те, як використовують Богом дану їм владу. З іншого — принесена з далеких забайкальських степів азіатська деспотія, заснована на язичницькому обожненні, винесенні до рангу божества государя і держави, де людина цінна рівно настільки, наскільки задовольняє потреби обожествленного ідола. Руські князі, які вибрали перше, пішли на зближення з Великим князівством Литовським, яке недарма в історії називається Литовсько-Руським. Як пише сучасний російський історик Андрій Буровский, саме воно, а не Московія, стало центром об’єднання руських земель: в його складі були території, на яких проживало 85% населення Русі, з Києвом включно. Володимиро-Суздальські князі починаючи з Олександра Невського, а за ними Московські починаючи з Івана Калити, мабуть, дбаючи перш за все про свою одноосібну владу, вибрали друге.
Першим наслідком цього вибору стало те, що московські князі успадкували від своїх монгольських «отців» (пригадаємо, що Олександр Невський був названим сином Батия), і їх загарбницьку зовнішню політику, виправданню якої служили ідеологічні підкладки на кшталт «Москви-Третього Риму» з його «богообраністю» і «месіанством».
Далі, в Європі пізнього Середньовіччя в надрах феодалізму почав визрівати новий економічний лад, заснований на товарно-грошових відносинах. Розвиток цих відносин потребував вільної робочої сили і тому супроводжувався поступовим розкріпачення селян, до повного усунення їх особистої залежності від феодалів у ХV ст. В Московії ж відбувся зворотній процес — посилення їх особистої залежності. Хто вчив історію в школі, пам’ятає про «три етапи закріпачення селянства». Спочатку було обмежено право селян переходити від одного поміщика до іншого (право «Юр’єва дня»), потім за царювання Бориса Годунова перехід було заборонено повністю, далі у 1649 р. — закріплення селян за маєтком власника було проголошено вічним і спадковим. Вважається, що цим завершилося юридичне оформлення кріпацтва. І можна додати: почався процес перетворення селян на рабів. Уже в 1675 р. був прийнятий закон, що дозволяв продавати кріпаків без землі. В 1704 році була встановлена смертна кара за приховування втікачів. Через двадцять років селянам було заборонено без згоди «господаря» залишати його маєток навіть тимчасово. В 1730 р кріпакам було заборонено володіти нерухомістю. Вони самі стали на той час «майном», що належить їхнім панам, яким вони могли розпоряджатися на свій розсуд. Як рабами в античності: продавати, міняти, дарувати. При цьому нерідко назавжди розлучалися сім’ї. У Нижньому Новгороді і в Кременчуці були «всеросійські невільницькі ринки, де можна було купувати кріпаків оптом і вроздріб, дітей окремо від батьків» (Тарле Е. В. Наполеон. М .: Наука, 1991. с. 281). Свого апогею кріпосне рабство досягло в «золотий вік» Катерини II. У 1765 р. поміщики вже могли своєю владою висилати селян на каторгу, а через два роки селянам було заборонено подавати будь-які скарги на своїх панів. Можна, звичайно, заперечити — поміщик не міг, як рабовласник, вбити кріпосного. Так, не мав права. Як не мав права застосовувати до нього деякі найбільш жорстокі види тілесних покарань. Та тільки це часто-густо порушувалося, і майже завжди — безкарно. Вищезгаданий історик Андрій Буровский в своїй книзі «Золотий вік Катерини» наводить яскраві приклади панського свавілля. В кого слабкі нерви і хто занадто вразливий — читати не рекомендую. Додамо до цього і грубе втручання в особисте життя кріпаків, і гареми в поміщицьких садибах. І зможемо зробити висновок: до кінця ХVIII — початку XIX століття кріпаки в Російській імперії були рабами, а Російська імперія — рабовласницькою державою. У той час, як країни Європи розвивалась від феодалізму до капіталізму, Росія пройшла зворотній шлях: від феодалізму до рабовласництва. Це, мабуть, і є той самий «особливий шлях розвитку» Росії, який вона нав’язувала іншим народам. У різні часи загарбаним колишнім Московське князівство, територія якого спочатку була менше сучасної Московської області і яке до початку ХІХ ст. розрослось до гігантської імперії від Балтики до Тихого океану. Але загарбницьку, колоніальну політику проводила не одна тільки Росія — в середині ХІХ ст. її інтереси зіткнулись з інтересами могутніх колоніальних імперій, передусім — Британською. Поразка в Кримській війні показала, що з економікою, побудованою на невільницькій праці, тягатися з іншими претендентами на світову гегемонію «Третій Рим» не зможе. Це і стало головним приводом для скасування кріпацтва царем Олександром ІІ у 1861 р.
В статті «Росія, що вбила свого царя», я писав, що тих, хто з покоління в покоління звик жити в неволі, свобода лякає. Як злякала вона ізраїльтян, коли вони після виходу з Єгипту опинились в пустели. Скільки разів вони не тільки виносили мозок Мойсеєві, але й намагались його вбити. Але вони тільки намагалися — російське суспільство на отриману «воленьку» відреагувало більш радикально, убивши «государя-визволителя» руками терористів з «Народної волі».
Скасування кріпацтва хоч і дало поштовх бурхливому економічному зростанню Росії, зовнішньополітичних її проблем не вирішило: нищівна поразка у російсько-японській війні, а потім – і Перша світова це довели. В той самий час в країні виникли і все активнішими ставали, висловлюючись по-сучасному, олігархічні кола, котрі домагались реалізації власних інтересів за рахунок обмеження самодержавного абсолютизму. До всього цього активізувались національно-визвольні рухи неросійських народів. А в 1916 р. в Тургайській області Казахстану вибухнуло повстання, для придушення якого довелось знімати війська з фронту. Все вказувало на те, що царський режим струхлявів і вже не міг не тільки просувати загарбницькі інтереси «Третього Риму» на зовнішньополітичній арені, але й контролювати ситуацію всередині імперії, яка з кожним днем війни ставала все більш і більш напруженою. До розвалу імперії було близько, і врятувати її могла тільки сила більш жорстока і деспотична, ніж струхлявілий царизм. Цією силою і стали більшовики.
Я не можу погодитись з твердженням, що внаслідок Першої світової війни розпались чотири імперії. Розпались три — врятована більшовиками Російська імперія тільки змінила назву, герб, колір прапору й ідеологічні гасла. Більшовики її не тільки врятували: вони пішли далі своїх коронованих попередників. Тепер кінцевою метою більшовицької імперії стало всесвітнє панування, майстерно приховане за гаслами «світової революції» і «визволення трудящих всіх країн з капіталістичного ярма».
Але, щоб визволити з цього ярма «трудящих всіх країн», більшовики повернули трудящих власної країни до того Єгипту, з якого вивів їх Олександр ІІ: до неокріпацтва, яке виявилось куди важчим та безвихіднішим за попереднє. І витонченішим. Тепер рабовласником виступала сама держава і це створювало ілюзію свободи: всі однакові і ніхто не залежить від іншого. А невільник тільки тоді починає прагнути свободи, коли усвідомлює, що він невільник. Загнаних в колгоспи селян позбавили паспортів (як було до 1861 р.). Мільйони засуджених без вини, а то і висланих без суду людей стали рабами ГУЛАГу. Промислових робітників і службовців прикріпили до підприємств сталінським указом від 26 червня 1940 р.: тепер без згоди адміністрації ніхто не міг звільнитись і піти працювати в інше місце, а хто б намагався — міг бути ув’язнений на термін від 2 до 4 місяців. А постанова від 19 жовтня 1940 р. давала право керівництву переводити працівників в іншу місцевість (читай — в інший кінець Союзу), не питаючи їхньої згоди. Укази ж, спрямовані на «підвищення трудової дисципліни», зокрема від 15 грудня 1932 р., згідно з яким робітникам і службовцям було передбачене покарання у вигляді позбавлення волі за невихід на роботу (а до невиходу прирівнювалося запізнення), робили умови праці по-справжньому рабськими. Мені не вдалось з’ясувати, коли перестали діяти ці укази і чи були вони формально скасовані. Але колгоспники залишались без паспортів (а відтак навіть формально не були громадянами своєї держави) десь до середини 1960-х рр. Та й для міських мешканців були інші форми закріпачення: черги на житло (а житло в містах не могло бути власністю тих, хто в ньому жив) надійніше залізних ланцюгів приковували працівників до підприємств і установ.
Утиски і переслідування Церкви і духовенства мали місце і в царській імперії, передусім – стосовно неправославних віросповідань. Більшовики набагато далі, оголосивши будь-яку релігію «опіумом для народу» і поставивши перед собою мету побудувати повністю атеїстичне, або, як вони самі висловлювались – «безбожне» суспільство. Адже розуміли, що віра в Єдиного Істинного Бога – перешкода для насадження віри в їхніх ідолів. Атеїзація суспільства коштувала життя сотень тисяч мучеників ХХ століття усіх віровизнань, які не зреклись своєї віри і відмовились вклонятись червоним ідолам.
І не треба говорити, що більшовизм був нав’язаний Росії звідкись зовні, що це був наслідок якоїсь «всесвітньої змови», у якої Росія завжди стояла на шляху. Російське суспільство саме прийняло його, хоча його носії в більшості своїй і не були етнічними росіянами. Але що могла б зробити купка «неросійських» більшовиків, нехай навіть підтриманих іноземними «легіонерами» — китайцями, корейцями, угорцями, латишами тощо, якби Росія, всі її стани, виступили проти? Росія всіх станів в більшості своїй виступила «за». І не тільки ошукані селяни, яким більшовики обіцяли землю. І не тільки робітники, яким обіцяли зробити їх господарями своїх підприємств. Досить згадати, що, багато офіцерів царської армії після 1917 р. пішли служити в Червону. Пішли служити тим, хто вбив царя, на вірність котрому вони складали присягу. Чи зрадили вони цій присязі? Мені здається — ні. Адже вони присягали цареві, а не особисто Миколі ІІ. А що «імператор і самодержець всєя Русі» став називатись «генеральним секретарем ЦК», «Святая Русь» — «батьківщиною світового пролетаріату», а «Третій Рим» — «Третім Інтернаціоналом» — так хіба у назві сутність?
Щодо чужого російській душі марксизму — ґрунт для його прийняття як «єдиноправильного» вчення почали готувати ще Олександр Невський з Іваном Калитою. Якщо уважно почитати основоположний документ комуністичного руху — «Маніфест комуністичної партії» — то можна побачити, що кінцевою мета якраз і полягала у створенні такого суспільства, де кожна людина була б позбавлена не тільки приватної власності, але й приватного життя. І тут ми маємо відповідь на запитання, чому це лжевчення змогло пустити коріння тільки в Азії. Адже перші спроби експортувати його з радянської Росії в Європу, в тому числі — і на батьківщину Карла Маркса — провалились. І тільки наприкінці Другої світової війни комунізм вдалось завезти в Східну Європу на радянських танках. Європейській цивілізації, в основу якої, як сказано вище, були покладені християнські цінності, комуністичне лжевчення було чужим. Натомість в азійській ментальності, корені якої походять з конфуціанства, вищою вартістю є держава, а той хто нею править — мало не рівним Богу. І чи не тому і після розвалу Радянського Союзу, комуністичні режими в азійських країнах ще існують. Китай, хоч і йде шляхом розвитку ринкової економіки, але править ним єдина комуністична партія, а нинішній тоталітарний режим в Північній Кореї від сталінського не відрізняється, якщо не перевищує. А режим Пол Пота і Йєнг Сарі в Камбоджі настільки розкрив обличчя комунізму, що самі комуністи були змушені його знищити.
З марксистської тези про неможливість існування комунізму в одній або кількох окремо взятих країнах витікала необхідність боротьби за «перемогу комунізму в світовому вимірі» проти «ворожого буржуазного оточення» — кращого виправдання завойовницької зовнішньої політики, небувалої мілітаризації життя країни, втручання у внутрішні справи інших країн з метою насадження там угодних собі режимів годі і придумати. А заразом звалити на вороже оточення «тимчасові труднощі» — вкрай низький рівень життя людей, незабезпеченість житлом, тотальний дефіцит найнеобхідніших товарів та багато чого іншого. Та й не керувались радянські комуністи марксизмом у чистому вигляді — їх теоретичною базою був так званий марксизм-ленінізм: нове лжевчення, викладене в 50 томах, не рахуючи документів з’їздів компартії Радянського Союзу. З тим, що писали Маркс і Енгельс, у них було небагато спільного.
Експеримент, що його розпочали більшовики в 1917 р., в світовому вимірі не вдався. Трудящі всіх країни не виявили бажання потрапити в «комуністичний рай» зі свого «капіталістичного пекла». Наприкінці 1980-х років один за одним почали падати комуністичні режими в країнах Східної Європи, в серпні 1991 р. настала черга радянської імперії. Деяким із незалежних країн вдалось швидко позбутись спадщини минулого, в інших цей процес затягнувся. А що ж Росія, країна яка оголосила себе правонаступником Радянського Союзу? Російський журналіст Сергій Чапнін в книзі «Церковне відродження. Підсумки» (Чапнин С.В. Церковное возрождение. Итоги. ООО «Издательство «Эксмо», 2018) пише: «Після розвалу Радянського Союзу Росія увійшла в затяжну кризу ідентичності. Два шляхи були у Росії – або європейська демократія, або євразійська автократія». Який шлях обрала Росія? Події останніх десятиліть дають багато матеріалу, щоб зробити висновок.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
