Кардинал Паролін про роль ватиканської дипломатії у міжвоєнний період

Кардинал П’єтро Паролін, Державний секретар Святого Престолу, виступав на симпозіумі, присвяченому 100-річчю завершення І Світової війни. У своїй доповіді він окреслив дипломатичні стосунки Святого Престолу в період викликів нового світу, народженого у світових конфліктах.

Цими днями у Римі при Папському Латеранському університеті відбувався симпозіум, присвячений століттю від закінчення Першої світової війни, що був організований Папською комісією історичних наук. Серед доповідачів був Державний секретар Святого Престолу кардинал П’єтро Паролін, який виголосив доповідь на тему «Свята Столиця та католики у повоєнному світі (1918-1922)». Він представив, зокрема, виклики ватиканської дипломатії того періоду, повідомляє Vatican News.

Праця задля пошанування людської особи

Найближчий співробітник Святішого Отця звернув увагу на те, що збулось пророцтво Папи Бенедикта ХV. Він назвав ту війну «самогубством Європи», адже Перша світова зруйнувала чотири тогочасні великі імперії: прусську, австро-угорську, російську та османську. Як зазначив доповідач, у більшості європейських держав можна було спостерегти «мовчазний антикатолицький рух та намагання вигнати Бога і Його Церкву з суспільного простору та з життя людей».

У такій ситуації Церква мала лише одне єдине бажання: зберегти пошану до гідності людської особи та до прав християнського сумління. Папа Бенедикт ХV відчував, що народи, нації та великі соціальні спільноти стануть великими дійовими особами історії.

Церква та новий світ

Повоєнний період був відповідним часом, щоб почути крик нового світу, який народжувався та волав про свободу і фундаментальні права мільйонів чоловіків, які повернулися з війни, жінок, які були змушені взяти на себе обов’язки відсутніх чоловіків, та всіх тих людей, що належали до різних соціальних прошарків, які страждали від наслідків воєнних дій.

Кардинал Паролін вказав на важливу місію, яку в той час виконувала Церква — зокрема, за допомогою ватиканської дипломатичної служби, включаючись у процеси посередництва та відновлення миру. Також не можна оминути увагою постійну, навіть і після перемир’я, щедру гуманітарну діяльність Католицької Церкви, яка призвела до спустошення папської казни. Апостольська Столиця відігравала на міжнародній арені роль «моральної, примирювальної влади» для всіх людей.

Перше завдання — відновлення миру

Перед лицем імовірної свободи, але також і можливої тиранії, Папа створив густу мережу дипломатів, покликаних увійти в нові сценарії тогочасного світу. Всі зусилля були скеровані на мир, у старанні підвищити чутливість великих світових сил до пошанування справедливості та правди у стосунках між державами й народами, природного принципу національної приналежності та законних прагнень народів, як, наприклад, справедливого доступу до матеріальних благ.

Ватиканська дипломатична служба

Часто Церква була перевантажена критикою, вираженням недовіри, втратою матеріальних благ та реформаторськими течіями, які призвели до народження національної Церкви на території Богемії та Моравії. Для Святішого Отця було необхідним оборонятись перед наступом лаїцизму та прийняти нові виклики як нові душпастирські потреби, призначати єпископів тієї національності, що й їхні вірні, провести реформу виховання та формування кліру в справді католицькому дусі.

Ватиканські дипломати навіть не боялись увійти в контакт із революціонерами-більшовиками та розпочати дипломатичні переговори, щоби в Радянському Союзі міг існувати католицизм. Переговори зазнали поразки, але дозволено на харитативну діяльність Церкви, чим вдалося врятувати життя мільйонам людей.

У вересні 1914 року Святий Престол мав стосунки лише з 17-ма державами, а в січні 1922 року число дипломатичних партнерів зросло до 27, серед яких такі світові лідери, як Франція та Велика Британія. Отож, можна зауважити, що, попри всі перешкоди, Господь ніколи не переставав підтримувати свою Церкву.