Інтерв’ю

Людям у «сірій зоні» потрібно знати, що про них не забули, — капелан

Czytać po polsku

05 Грудня 2018, 18:57 2825 Віта Якубовська

Війна в Україні  триває вже чотири роки. Дехто встиг вже «втомитися» і воліє робити вигляд, що нічого не відбувається, але не люди, які живуть на лінії розмежування і не волонтери Християнської Служби Порятунку, і не капелани, які через своє служіння несуть людям Боже світло.

Сьогодні CREDO спілкується із головним військовим капеланом Львівської архідієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. Отець Іван Заяць днями повернувся з «сірої зони» і ділиться своїми враженнями від перебування у безпосередній близькості до війни.

 

 

— Отче, де саме і з якою місією ви були?

— Наприкінці листопада я мав нагоду, на запрошення Християнської Служби Порятунку та з благословення архієпископа Мечислава Мокшицького, служити цивільному населенню у прифронтовій зоні. Це для мене був певною мірою новий досвід. Хоча я військовий капелан від початку конфлікту на Сході України, проте раніше співпрацював переважно з військовими на ротації, з іноземним контингентом на полігоні під час спільних навчань, а також із родинами загиблих воїнів. У сірій зоні я побував уперше, більше того – я навіть у тій частині України опинився вперше. Майже дві доби у потязі до Маріуполя – це вже виклик.  Крім того, ми тут, у Львові, не переживаємо того, що вони там. Це важко зрозуміти, що дитина від тримісячного віку живе у війні і знає, що таке обстріли, дні і ночі у підвалі і неможливість бавитися на відкритому повітрі. А я познайомився з родиною, що так живе. І вони там такі не одні. Але одночасно вони звикли до війни настільки, що перестали її до певної міри помічати. І запровадження воєнного стану спричинило нову хвилю паніки, бо люди вирішили, що буде нова війна, хоча це постійно та сама війна триває.

— Як вас зустріли місцеві?

— Там люди дуже потребують священика. Пам’ятають кожного, котрий до них приїжджав, і дуже тішаться. Потребують розмови, сповіді, Причастя, приходять на Месу, користають з кожної нагоди, бо не знають, коли наступного разу приїде до них священик, Вони вдячні за кожну можливість.

 

 

— Люди, про яких ви розповідаєте, завжди були такими активно практикуючими католиками чи стали ними через війну?

— Звісно, я прямо не питав, але з розмов якось це можна було зрозуміти, що саме війна стала причиною того, що вони почали шукати Бога: Живого, Справжнього. До війни вони їздили до церкви хіба на Великдень, ну може ще на Різдво. Там навіть храм не у кожному селі є. У розмовах часто проскакувало, що раніше вони не знали Бога і нічого про Нього не знали. А зараз я бачив їхню віру і велику також довіру до Бога. Їм більше немає на кого покладатися. І ті, що можуть прийти на Месу, використовують для цього кожну нагоду, а ті що не можуть прийти – чекають священика вдома з великим нетерпінням. Люди спраглі Бога.

— Що на вас найбільше справило враження?

— Ми якось звикли, що допомоги потребують військові. Я сам особисто теж так вважав, тому що здебільшого власне з ними мав контакт. Моя думка змінилася. Цивільне населення у сірій зоні потребує особливої уваги. Їм потрібно знати, що про них не забули. Там живуть діти і їм потрібна особлива увага. Це діти війни. Їм потрібні нормальні дитячі емоції – ігри, розваги, увага. Військові їздять додому, мають ротації, а ці люди постійно там – це їхній дім і вони не мають іншого. І ось усвідомлення їхньої ситуації було моїм найсильнішим враженням, якщо можна так сказати.

— Що допомагає мешканцям прифронтових територій якось там виживати?

Акція «Папа для України» дуже допомогла цим людям власне зрозуміти, що вони не самі. Волонтери Християнської Служби Порятунку також багато для них роблять і їхня присутність дуже позитивно впливає. Волонтери не лише розподіляють та розвозять гуманітарну допомогу по селах вздовж лінії фронту, але також приходять, щоб спілкуватися, читати разом Святе Письмо і роздумувати над прочитаним, займаються з дітьми у садочках та школах – різні майстер-класи, спільні ігри. Я протягом часу перебування з волонтерами ХСП мав можливість включитися у це їхнє служіння і побачити, як усе це виглядає на щодень. Два тижні – від ранку і до пізнього вечора — я їздив від хати до хати, щоб сповідати, причащати і молитися разом, спілкуватися. Відвідував хворих у лікарні, дітей у створеному ХСП осередку і щодня служив для них Святі Меси. Це був дуже насичений час і дякую Богові за нього.  

 

 

— Ви були у безпосередній близькості до лінії розмежування. Не страшно було?

— Я про це не думав. Траплялося чути постріли, але я не мав відчуття загрози чи небезпеки. Якось взагалі дуже спокійно себе почував. Я приїхав, усвідомлюючи собі умови, і передовсім хотів послужити людям у потребі, бути корисним. Думати про інше часу не було.

— Хотіли би поїхати ще раз?

— Там є велика потреба у присутності священика. Якщо буде така можливість, то звісно що поїду. Це непросто, адже я маю і тут свої обов’язки на парафії, тому не можу надто часто відлучатися, але хотів би ще послужити там людям, бо бачу їхню спрагу Бога.

Фото надані о. Іваном 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: