Війна в Україні триває вже чотири роки. Дехто встиг вже «втомитися» і воліє робити вигляд, що нічого не відбувається, але не люди, які живуть на лінії розмежування і не волонтери Християнської Служби Порятунку, і не капелани, які через своє служіння несуть людям Боже світло.
Сьогодні CREDO спілкується із головним військовим капеланом Львівської архідієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. Отець Іван Заяць днями повернувся з «сірої зони» і ділиться своїми враженнями від перебування у безпосередній близькості до війни.
— Отче, де саме і з якою місією ви були?
— Наприкінці листопада я мав нагоду, на запрошення Християнської Служби Порятунку та з благословення архієпископа Мечислава Мокшицького, служити цивільному населенню у прифронтовій зоні. Це для мене був певною мірою новий досвід. Хоча я військовий капелан від початку конфлікту на Сході України, проте раніше співпрацював переважно з військовими на ротації, з іноземним контингентом на полігоні під час спільних навчань, а також із родинами загиблих воїнів. У сірій зоні я побував уперше, більше того – я навіть у тій частині України опинився вперше. Майже дві доби у потязі до Маріуполя – це вже виклик. Крім того, ми тут, у Львові, не переживаємо того, що вони там. Це важко зрозуміти, що дитина від тримісячного віку живе у війні і знає, що таке обстріли, дні і ночі у підвалі і неможливість бавитися на відкритому повітрі. А я познайомився з родиною, що так живе. І вони там такі не одні. Але одночасно вони звикли до війни настільки, що перестали її до певної міри помічати. І запровадження воєнного стану спричинило нову хвилю паніки, бо люди вирішили, що буде нова війна, хоча це постійно та сама війна триває.
— Як вас зустріли місцеві?
— Там люди дуже потребують священика. Пам’ятають кожного, котрий до них приїжджав, і дуже тішаться. Потребують розмови, сповіді, Причастя, приходять на Месу, користають з кожної нагоди, бо не знають, коли наступного разу приїде до них священик, Вони вдячні за кожну можливість.
— Люди, про яких ви розповідаєте, завжди були такими активно практикуючими католиками чи стали ними через війну?
— Звісно, я прямо не питав, але з розмов якось це можна було зрозуміти, що саме війна стала причиною того, що вони почали шукати Бога: Живого, Справжнього. До війни вони їздили до церкви хіба на Великдень, ну може ще на Різдво. Там навіть храм не у кожному селі є. У розмовах часто проскакувало, що раніше вони не знали Бога і нічого про Нього не знали. А зараз я бачив їхню віру і велику також довіру до Бога. Їм більше немає на кого покладатися. І ті, що можуть прийти на Месу, використовують для цього кожну нагоду, а ті що не можуть прийти – чекають священика вдома з великим нетерпінням. Люди спраглі Бога.
— Що на вас найбільше справило враження?
— Ми якось звикли, що допомоги потребують військові. Я сам особисто теж так вважав, тому що здебільшого власне з ними мав контакт. Моя думка змінилася. Цивільне населення у сірій зоні потребує особливої уваги. Їм потрібно знати, що про них не забули. Там живуть діти і їм потрібна особлива увага. Це діти війни. Їм потрібні нормальні дитячі емоції – ігри, розваги, увага. Військові їздять додому, мають ротації, а ці люди постійно там – це їхній дім і вони не мають іншого. І ось усвідомлення їхньої ситуації було моїм найсильнішим враженням, якщо можна так сказати.
— Що допомагає мешканцям прифронтових територій якось там виживати?
Акція «Папа для України» дуже допомогла цим людям власне зрозуміти, що вони не самі. Волонтери Християнської Служби Порятунку також багато для них роблять і їхня присутність дуже позитивно впливає. Волонтери не лише розподіляють та розвозять гуманітарну допомогу по селах вздовж лінії фронту, але також приходять, щоб спілкуватися, читати разом Святе Письмо і роздумувати над прочитаним, займаються з дітьми у садочках та школах – різні майстер-класи, спільні ігри. Я протягом часу перебування з волонтерами ХСП мав можливість включитися у це їхнє служіння і побачити, як усе це виглядає на щодень. Два тижні – від ранку і до пізнього вечора — я їздив від хати до хати, щоб сповідати, причащати і молитися разом, спілкуватися. Відвідував хворих у лікарні, дітей у створеному ХСП осередку і щодня служив для них Святі Меси. Це був дуже насичений час і дякую Богові за нього.
— Ви були у безпосередній близькості до лінії розмежування. Не страшно було?
— Я про це не думав. Траплялося чути постріли, але я не мав відчуття загрози чи небезпеки. Якось взагалі дуже спокійно себе почував. Я приїхав, усвідомлюючи собі умови, і передовсім хотів послужити людям у потребі, бути корисним. Думати про інше часу не було.
— Хотіли би поїхати ще раз?
— Там є велика потреба у присутності священика. Якщо буде така можливість, то звісно що поїду. Це непросто, адже я маю і тут свої обов’язки на парафії, тому не можу надто часто відлучатися, але хотів би ще послужити там людям, бо бачу їхню спрагу Бога.
Фото надані о. Іваном
фінансово.
Щиро дякуємо!
