Блог Ігоря Богомолова

Хресна Дорога українських католиків

23 Січня 2019, 15:51 2576 Ігор Богомолов

23 січня Українська Греко-Католицька Церква згадує Пратулинських мучеників.

Коли йде мова про шлях мучеництва, що його пройшла Українська Греко-Католицька Церква, перше, що спадає на думку, — це приклад тих греко-католиків, духовенства і мирян, які стражданнями, а нерідко й життям засвідчили відданість своїй Церкві під час переслідувань у радянські часи. Однак шлях мучеництва українських греко-католиків розпочався ще задовго до встановлення безбожного режиму на українських землях. Втім — це й не дивно. Адже ті, хто протягом віків хотів поневолити український народ — а таких в історії не бракувало, — завжди, намагаючись позбавити українців їхньої національної ідентичності, прагнули відібрати в них успадковану предківську віру. І в цьому «червоні богоборці» не вигадали нічого нового, порівняно з тим, що робили їхні попередники. Одним із яскравих підтверджень цього може служити подвиг за віру Пратулинських мучеників, яких УГКЦ згадує сьогодні.

Парафія у селі Пратулині, недалеко від польського міста Хелм (Холм), належала до Холмської єпархії, заснованої ще в часи короля Данила Галицького. У 1596 році Холмська єпархія підтримала відновлення єдності Київської митрополії з Римом. У цій єдності єпархія існувала доти, доки її не було ліквідовано у 1875 році. На той момент це була остання греко-католицька єпархія на теренах Російської імперії. А до захоплення влади безбожними більшовиками ще залишалося 42 роки.

Але переслідування українських католиків Московською імперією розпочалися набагато раніше. Досить згадати, що ще у 1656 році, через два роки після Переяслава, делегація від московського царя, що прибула до України, висунула вимогу: «Унія повинна бути скрізь і якнайшвидше винищена без ніякого покликання на дипломи і привілеї, які давали уніатам королі» (Цит. за: о.Атанасій Великий ЧССВ. Світла і тіні української історії. Львів, «Місіонер», 2007. с.23). Впровадження в життя цієї вимоги, що супроводжувалось пролиттям крові, розпочалось під час російсько-шведської війни 1700-1721 років (російська історіографія називає її Північною війною), коли московські війська увійшли на терени західної України та західної Білорусі. 11-го липня 1705 року Петро І, який ішов на чолі свого війська, в кафедральному соборі Полоцька, де працювали ченці-василіяни, власними руками вбив о.Теофана Колбечинського, а о.Костянтина Заячківського наказав повісити. В той же день за його наказом були вбиті священики Климент Рожнятовський і Яків Книшевич, диякони Михайло Ковалевський і Мілетій Кондратович та чернець-професор Гавриїл Коленда. Намагаючись дізнатися, де знаходяться церковні коштовності, о.Якова Кізиковського протягом ночі піддавали нелюдським тортурам. Черниць-василіянок із Полоцька вигнали. Невдовзі було спаплюжено уніатську церкву в Вітебську. І знову за участі самого «государя-імператора», який погрожував вимордувати всіх уніатів.

Щоб заспокоїти суспільну думку Європи, яку сколихнула звістка про цей злочин, Петро І пояснював, що зробив це «по п’яному» (промовиста автохарактеристика, як для голови «великої держави»), що його до цього спровокували. Але це були тільки виправдання — насильницьке нищення східного католицизму стало невід’ємною частиною політики Російської імперії. Вже в грудні 1709 року в Луцьку було схоплено єпископа Діонісія Жабокрицького. 60-річного владику спершу відправили до Києва, де його катував московський губернатор Дмитро Голіцин, потім до Москви, де його за допомогою кулака намагався «навернути на православ’я» сам Петро. Закованого в кайдани, його відправили на Соловки (ці острови у Білому морі стали, як бачимо, місцем страждань за віру ще задовго до Сталіна), де владика через шість років помер.

Ще більшого розмаху процес нищення східного католицизму набув після того, як внаслідок розділів Польщі за часів царювання Катерини ІІ землі, де проживала значна частина греко-католиків, також і Правобережна Україна, Волинь і Холмщина, були загарбані Російською імперією. Втручання у внутрішні справи Польщі, що й призвело до втрати незалежності цією країною, Катерина пояснювала необхідністю захистити «покривджених» православних. У тогочасній Польщі вони становили настільки малу частину населення, що нікому не було жодної вигоди завдавати їм які-небудь кривди. Як бачимо, виправдання агресії захистом чиїхось прав — чи то «православних», чи то «російськомовних», — не Путін вигадав.

Акція «навернення уніатів» розпочалась у 1772 році, коли російські війська окупували Правобережну Україну. До тих, хто не зрікався своєї віри, в першу чергу — до священиків, застосовували побої та ув’язнення. З вересня 1772 по жовтень 1773 року в одній тільки Бердичівській в’язниці перебувало 68 уніатських священиків. Як свідчать спогади тих часів, їх утримували в жахливих умовах: закутих у кайдани, в холодних приміщеннях, в одязі, що не змінювався місяцями. Зусиллями Апостольського нунція Джузеппе Ґарампі до кінця 1773 року їх було звільнено, але їхні парафії вже були «переведені» у православ’я: повертатись їм було нікуди.

Само по собі нищення української католицької Церкви не було обумовлено суто релігійними причинами. Це був один із засобів нищення українства взагалі. Так, ще у 1764 році було скасовано гетьманат, через десять років — ліквідовано Запорізьку Січ, у 1781 році — ліквідовано автономний адміністративний поділ, у 1785 — на українських теренах було запроваджено кріпацтво, внаслідок чого українське селянство втратило особисту свободу. Набір засобів, що застосовувались для «повернення» українців до «істинної віри», був стандартним: батіг і пряник. Зазвичай до католицького села входив військовий підрозділ, людей скликали до церкви і зачитували наказ «матінки-імператриці». Тим, хто погодиться перейти, обіцяли грошову допомогу, непокірних — били різками або киями. Коли це не допомагало — церкву закривали, а священика вивозили. Був ще один засіб: фальсифікація. Коли хто-небудь піддавався, навіть якщо таких було один-два, їм давали на підпис заяву, ніби від усього села, і тоді село формально переставало бути католицьким. Такими методами протягом семи років усі структури східної католицької Церкви на Правобережжі України були повністю ліквідовані.

Певне полегшення настало під час царювання Павла І — деяким греко-католицьким громадам повернули відібрані храми, а священикам дозволили повернутися з сибірського заслання в Україну чи Білорусь. Не було значних гонінь і за наступного імператора, Олександра І. Втім, деякі дослідники, зокрема цитований вище отець Атанасій Великий ЧССВ, вважають, що це було тактичним ходом — напрямок на цілковите усунення українського католицизму залишався незмінним. Демонструючи нібито терпимість до католиків східного обряду, царська влада знаходила в їхньому середовищі тих, хто згодом, за часів царювання Миколи І, став слухняним знаряддям здійснення її намірів. Саме ці відступники у 1839 році в Полоцьку скликали «собор», який прийняв постанову про «возз’єднання» греко-католиків Литви, Білорусі, Волині, Полісся, Поділля та Київщини з Російською Церквою. «Соборовий акт» із відповідним проханням було надіслано до царя (до Львівського псевдособору залишалось сто сім років, але методи і термінологія вже тоді були ті ж самі). На священиків і ченців, які не поставили свої підписи під «документом», чекали в’язниці та Сибір. А простих вірних ніхто й не питав. На їхні протести і прохання влада не реагувала. Та чи варто було чогось чекати від неї, якщо царський уряд не звернув уваги навіть на протест папи Григорія ХVІ? Тих же, хто намагався чинити опір, як, наприклад, мешканців села Дудоковичі, приводили до послуху випробуваними методами. 4-го квітня  1841 року в парафіяльний храм цього села увійшли 50 поліцейських і брутально вигнали з неї вірних, які завзято чинили опір. Наступного дня церкву оточив батальйон царського війська. За непокору на парафіян наклали кару — по 300 ударів києм. Трьох чоловік було забито на смерть.

Завдяки виданій у Римі 1842 року Білій книзі переслідувань греко-католиків під російською окупацією, цей факт та багато йому подібних стали відомим на Заході. Але ліберальне західноєвропейське суспільство здебільшого відмовчувалось, лише зрідка висловлюючи «занепокоєння».

Після «возз’єднання любов’ю» 1839-1842 років на теренах, що під час розділів Польщі були загарбані Російською імперією, залишилась, як було згадано, тільки одна греко-католицька єпархія на Холмщині. Але марно було сподіватися, що влада залишить її у спокої. Адже існування на теренах імперії іншої східної Церкви суперечило імперському гаслу «Православие. Самодержавие. Народность» — тодішньому аналогу сучасного «русского міра». Підготовка до «приєднання» «отторгнутих насілієм» її вірних тривала ще приблизно тридцять років. У 60-х роках ХІХ століття хвиля «возз’єднання любов’ю» докотилась і сюди. У 1864 році на Холмщині ліквідовано Василіянську провінцію та всі монастирі, єпископу-номінанту Іванові-Миколаю Калинському влада весь час перешкоджала отримати свячення. Врешті, владику Калинського заарештували і вислали в Сибір, де він і завершив своє земне паломництво 19 жовтня 1866 року. Єдиною його провиною перед владою було бажання залишитись вірним своїй Церкві. У 1871 році був змушений зректися престолу наступний єпископ, галичанин Михайло Куземський. За відмову служити в «новому» обряді були заарештовані й деякі священики, інші виїхали до Галичини, що була під владою Австро-Угорщини. Але там, де не було священиків, на захист своєї віри ставали миряни. Їхній опір влада ламала воєнною силою.

За дев’ять днів до пратулинської трагедії , 17 січня 1874 року, за відмову пустити до церкви священика, який мав правити Службу за православними літургійними зразками, було побито нагайками усіх мешканців села Дрельова, включаючи жінок і дітей. За різними даними, внаслідок цієї звірячої розправи загинуло від п’яти до десяти людей, кілька десятків було заарештовано і вивезено з села. Інші джерела вказують, що по беззбройних людях у Дрельові дали рушничний залп і п’ятеро людей були вбиті на місці.

На початку 1874 року залишилась без священика Святотроїцька церква в Пратулині. Її настоятеля о.Йосифа Курмановича було ув’язнено (згідно з українською Вікіпедією, він через небезпеку арешту виїхав до Австро-Угорщини). На його місце було призначено галицького москвофіла о.Леонтія Урбана, якому парафіяни відмовились дати ключі від храму. Тоді, на його скаргу, до села прибув царський поліційний пристав, але пратулінці відмовили і йому. Через кілька днів до села увійшов військовий підрозділ. Біля храму зібралось близько п’ятисот вірних. Один з них, Фелікс Осип’юк, заявив представникам влади, що вони готові «готові загинути за Бога і віру й ніхто не відступить перед смертю ні кроку». Солдати отримали наказ розчистити дорогу до храму прикладами і багнетами. Між ними та селянами виникла сутичка, кілька чоловік з обох сторін зазнали травм. Тоді підполковник Штейн, що керував «операцією», наказав солдатам відійти і зарядити зброю.  Голова парафіяльної громади Данило Кармаш підніс хрест і закликав односельців кинути палиці й каміння, яким вони відбивались від солдатів, вигукнувши: «Це не бійка за церкву, а війна за Христа і віру». Коли було віддано наказ відкрити вогонь, селяни стали навколішки і молилися під кулями. Одним із перших впав Данило Кармаш. Хрест, якій він тримав (цей хрест зберігся до наших днів і нині знаходиться у греко-католицькому храмі польського містечка Костомлоти), підхопив Ігнатій Франчук, але куля влучила і в нього. Дев’ятеро чоловік загинули на місці, ще четверо померли від смертельних поранень. Їх імена: Данило Кармаш, Вінкентій Левонюк, Іван Андреюк, Констянтин Лукашук, Максим Гаврилюк, Михайло Ваврищук, Лука Бойко, Ігнатій Франчук, Микита Грицюк, Констянтин Бойко, Пилип Герилюк, Онуфрій Василюк, Вартоломій Осип’юк. 184 особи дістали поранення. Жертв могло бути більше, але після того, як через необережність куля випадково влучила в одного з солдат, стрілянину припинили. Багато мешканців села були заарештовані і провели у в’язниці близько року, 580 відправили в Сибір.

Про подвиг Пратулинських мучеників згадували папа Пій ІХ в енцикліці Omnem sollicitudinem та папа Пій ХІІ в енцикліці Orientales omnes Ecclesias. 6-го жовтня 1996 року св.Йоан Павло ІІ проголосив 13 Пратулинських мучеників блаженними. Під час беатифікаційної церемонії Святіший Отець сказав: «Вони дали свідчення незламної вірності Господареві виноградника. Вони Його не підвели, а, зберігаючи єдність із Христом, немов гілки з виноградиною, принесли очікувані плоди покаяння і святості. Вони зуміли витривати навіть ціною найбільшої жертви. Як вірні “слуги” Господні, сповнені уповання на силу Його благодаті, вони засвідчили свою приналежність до Католицької Церкви у вірності своїй східній традиції. Не жаліючи себе, Пратулинські мученики захищали не лише храм, перед яким загинули, але також Церкву, яку Христос доручив апостолу Петрові. Ту Церкву, частиною, живим камінням якої вони себе відчували».

Пратулин не був першим і не став останнім стоянням Хресної Дороги Української Греко-Католицької Церкви. Адже після офіційного приєднання до РПЦ Холмської єпархії греко-католицька Церква залишалась на українських теренах Австро-Угорщини. До спроби «возз’єднати її любов’ю» Російська імперія вдалась під час Першої світової війни, коли Галичина була окупована російськими військами. Чимало греко-католицького духовенства, серед них — митрополита Андрея Шептицького, депортували вглиб Росії. Але проти більш радикальних кроків було російське військове командування, яке не хотіло в умовах бойових дій налаштовувати проти себе і без того неприхильне до них місцеве населення. «Остаточне вирішення» довелось відкласти і, як виявилось, дуже надовго: внаслідок контрнаступу австрійської армії, в складі якої воювали і українські січові стрільці, влітку 1917 року Галичина була звільнена. Ще раніше, в лютому, впав царський режим. Його справу у 1930-1940 рр. продовжили більшовики.


У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит січень-травень 2021
Зібрано Залишилося зібрати
11651грн
126762грн
Потрібно зібрати
138413грн
Залишилося
14днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: