Сестри-уршулянки, які служать у парафії святого Йосипа в Дніпрі, розповідають про свій шлях розпізнання покликання до богопосвяченого життя.
Сестра Анна Соцька USJK
Народилася у с.Мушкутинцях Дунаєвецького району Хмельницької області. До уршулянок вступила 2002 року. Довічні обіти склала 2009-го.
Моє покликання почало зароджуватися, як я мала ще тільки 10 років. У цьому допоміг наш настоятель, о.Марек Бдзінковський, який возив нас до різних сестер, на оази та в паломництва.
Під час летичівського паломництва я вперше побачила уршулянок. Зокрема, с.Хелену, яка мені дуже сподобалася: її одяг і те, як вона поводилася. Сестра була дуже веселою і я так собі подумала, що теж хочу такою бути!
Бог тихо кликав мене роками. Я не мала якогось об’явлення чи снів, щоб Господь мені якось так конкретно сказав. Він говорив тихо в моєму серці, що Він мене любить, хоче, щоб я віддавала Йому своє серце, особливо для бідних і вбогих. Хоча я тоді ще не знала св.Урсули і якою є місія згромадження сестер-уршулянок, але дуже хотіла бути на місіях.
Приблизно у 16 років я розгорнула Святе Письмо і Господь мені сказав: «Іди за Мною». Я зрозуміла, що маю покликання, — але не знала, до якого згромадження. Хотіла йти до вербісток, мала вже їхати до них і порозмовляти, однак мій настоятель порадив спершу взяти участь у реколекціях у сестер-уршулянок, а як там не сподобається — їхати до вербісток. Я поїхала на реколекції і там залишилася. Коли я переступила поріг монастиря сестер-уршулянок, то зрозуміла, що це мій дім, це моє місце.
— Чи Ви відчували страх, адже по-людськи це важко — залишити все і піти за Христом?
— Уже пізніше, коли я була в монастирі, то мала різні страхи. На початку ж була так захоплена богопосвяченим життям, захоплена Божою Любов’ю, аж до кінця й не усвідомлювала, що я залишаю. Мені було 17-18 років. Так Бог дав, що такого страху — я залишаю світ, щось втрачаю, — я не мала.
— Як батьки та близькі поставилися до Вашого вибору?
— Батьки — негативно, особливо мама, хоч вона віруюча людина і католичка. Вона була дуже проти, сварилася зі мною. Але, на щастя, я таки вперта. Мені було 17 років, коли я сказала батькам, що хочу йти у монастир. Я чекала рік, поки виповниться 18, зробила паспорт і тоді пішла. Батьки хотіли — не хотіли, а мусили погодитися.
— Що у покликанні дається Вам найважче?
— Якщо говорити про те, що ненайлегше виходить, чого я прагну… У св.Урсули мене найбільше вразили слова: «Чиніть звичайні речі з надзвичайною любов’ю». Для мене це дуже важливо, тому що Господь кожного дня дає мені робити прості речі. Виконувати їх із надзвичайною любов’ю щодня для мене важко; але це моя мета.
Читайте також: Як розпізнати своє покликання? Історії дніпровських капуцинів
Сестра Еліна Бабій USJK
Народилася у м .Гомель (Білорусь). До уршулянок вступила 1994 року. Довічні обіти склала у 2002.
Я народилася в невіруючій сім’ї формально православних батьків. До 21 року я не була хрещена. І почалося все з того, що в мене в серці з’явилося дуже велике бажання охреститися. Таке велике, що це не давало мені спокою. Ми знайшли з мамою невеличкий храм у Вінницькій області, в селі, туди поїхали, і я охрестилася.
До цього моменту я нічого не знала про Бога, про Христа, Євангелія ніколи не читала. Для мене все, що відбувалося в Церкві, було магією, знаки для мене були зовсім незрозумілими. Але Бог трохи приготував моє серце перед хрещенням. Я не знала, що це Таїнство змиває всі особисті гріхи, але в ніч перед хрещенням мені наснився сон, що я стою під водоспадом чистої води і світла, маю відчуття блаженства. Я міцно запам’ятала цей сон, він справив на мене дуже велике враження. Але він не пов’язаний із жодними знаннями, тому вже потім я зрозуміла, що мені була дана така благодать. Коли в Катехизмі Католицької Церкви я читаю, що початок кожного покликання — у хрещенні, то для мене це не просто якась теоретична правда: я це пережила на собі.
Коли працювала концертмейстером у Вінницькому педагогічному інституті, одна зі студенток запросила мене на Літургію до римо-католицького храму. Бог послужився нею і я почала відвідувати богослужіння, приготувалася до Сповіді й Причастя. За якийсь час у мене почали виникати думки, щоб піти у монастир. Це було також під впливом книги про покликання святих, яку я прочитала. Я гнала від себе цю думку, тому що дуже хотіла мати сім’ю, дітей і зовсім не хотіла йти у монастир. У мене був дуже великий страх і я нікому про це не розповідала. Але в той час, коли я була на роботі і грала студентам, Бог приходив до мене зі своєю любов’ю, і тоді страх перед цими думками зникав. Тоді я поставила Богові таку умову: якщо Він забере в мене страх— я відважуся порозмовляти з кимось із духовних осіб на цю тему.
Одного разу, коли ми поїхали до Польщі й були в монастирі, ідучи сходами, я відчула, що в мене немає жодного страху. Тоді я відважилася підійти до бр.Блажея Суски OFM Cap і розповіла про свої наміри. Ми десь близько двох років розпізнавали. Він вів мене духовно, розповідав про монастир і різні духовні речі, яких я не знала, допоміг зрозуміти себе і свої емоції, свої бажання і джерело цих бажань.
Після двох років розпізнання я почала обирати монастир. На зустрічі з молоддю в Кам’янці-Подільському побачила с. Анну Фалькевич USJK. Вона до мене всміхалася. Відчувши приязнь до неї, я зрозуміла, що можу з нею порозмовляти про покликання. В розмові ми вирішили, коли я приїду і вступлю до монастиря.
— Які стереотипи про богопосвячене життя зруйнувалися після того, як Ви переступили поріг монастиря?
— Стереотипи були суто радянські: що в монастир ідуть люди, які незадоволені життям, або ті, які мали якісь трагічні випадки в житті, або нещасливу любов і т.д. Потім я побачила, що це — покликання. Колипроходила формацію, то усвідомила і побачила, що це життя не таке страшне, як то розписувала радянська пропаганда у книжках і фільмах, що це зовсім по-іншому виглядає.
— Що приносить найбільшу радість у Вашому покликанні?
— Багато чого. Наприклад, праця з дітьми, моє музичне покликання і те, як Бог мене в ньому веде. Можу сказати, що всі дари, навіть найменші, які мені дав Бог, Він використав у моєму покликанні. Якщо я щось робила чи чогось навчилася — все це було примножено. Це приносить мені велику радість.
Сестра Тетяна Собчинська USJK
Народилася у м .Кам’янці-Подільському. До уршулянок вступила 1995 року. Довічні обіти склала у 2002 році.
Для мене прикладом живої віри був дідусь. Коли влітку я була в нього на канікулах, він кожен ранок розпочинав і кожен вечір закінчував молитвою. Тоді Бога я майже не знала. Пам’ятаю, стояла перед іконами в кімнаті — і кажу: «Діво Маріє, я знаю, що ти Мати Божа, а оце… Оце, напевно твій чоловік… Про нього я нічого не знаю». У нас був культ Діви Марії, а про Ісуса я майже нічого не чула в ті часи.
Вперше я побачила сестер у 13 років, коли в Кам’янці-Подільському відкривали катедру. Тоді приїхало багато священиків, щоб служити. Отець Ярослав Гіжицький підійшов до мене і сказав: «О, ця дитина буде монашкою». Я зробилася червона, як помідор, і кажу: «Ніколи в житті. Я хочу вийти заміж, мати дітей. Я люблю хлопця. Ні, я не монашка». Проте Бог мав свої плани.
Коли я почала ходити на катехези і пізнавати Бога, я все вбирала як губка. В мене було таке велике прагнення Бога, що це стало центром мого життя. За всіх нагод я старалася їздити на реколекції, ходити в паломництва. Я була спрагла релігійного життя.
Сестра Анна Фалькевич з дівчатками перед процесією у Кам’янці-Подільському на початку 1990-х років
У цей час сестри-уршулянки вже працювали в Кам’янці-Подільському, але вийшло так, що с. Анна Фалькевич залишилася сама і на додаток ще зламала руку. Найближчий, хто жив біля неї, була я. Мені довелося опікуватися сестрою. Це була зима і я проводжала її додому, до храму, часто бувала в неї, прибирала, готувала їсти. При тому всьому ми спілкувалися. Тоді я побачила, що монаше життя не таке страшне і воно мені подобається, приваблює мене, і я хочу бути такою сестрою. Хоча, коли я уявляла себе монахинею, в мене «коси диба ставали».
Настав такий період, коли я почала досить серйозно себе запитувати, що маю робити в житті: йти за цим покликанням до богопосвяченого життя чи мати сім’ю? Я мала в собі обидва прагнення. Я не знала, що обрати і яка воля Божа. Тоді мені прийшла така думка: протягом року щоранку йти до катедри. Я водила меншого брата до школи і мала ще час перед навчанням дійти до храму й помолитися. Цілий рік у намірі розпізнання волі Божої я жертвувала ці зусилля. І отримала на реколекціях відповідь — Бог хоче, щоб я посвятила своє серце Йому. На той момент я вже не мала опору, була відкрита на волю Божу, хотіла її виконати, це було найважливіше. І коли отримала відповідь, то зраділа, що нарешті не треба розпізнавати.
В Кам’янці-Подільському було на той час три жіночі монаші ордени і я дружила зі всіма сестрами. Але, коли треба було обирати, куди йти, в мене не було жодних питань: тільки уршулянки. Сама постать святої Урсули була мені близька від самого початку. В ній мене захоплювала простота, радість і відкритість на бідних людей.
— Чи можна втекти від свого покликання?
Думаю, що можна. Можна Богові сказати «Ні». Бог дає свободу і нікого не змушує. Інше питання, як потім будеш із цим почуватися.
— Чи Вам буває нудно?
— Ісус не дає нудьгувати. А взагалі наші правила і закони не раз кажуть, що як ти думаєш, ніби тобі немає чим зайнятися, — вилізь на горище і помий там всі вікна і лампи. Працьовитість — одна з характерних рис нашого згромадження. Якщо хтось хоче насправді служити Богові, він ніколи не залишиться без роботи.
— Що б Ви побажали людині, яка хоче обрати шлях богопосвяченого життя?
— Не ідеалізувати монаше життя. Воно має свої плюси, свої мінуси, як і кожне покликання. Є певні труднощі. Якщо шукаєш тільки себе і своєї вигоди, то зашпортаєшся на першому ж кроці; але якщо насправді шукаєш Бога, то через все можна пройти.
фінансово.
Щиро дякуємо!
