14 березня 2019 року Берлін передав Києву коштовний історичний документ — багато оздоблену грамоту початку XVIII ст.
Про це вже написали чимало інформаційних джерел, підкреслюючи головне: ця грамота містить московську заборону українським патріархам звертатися безпосередньо до Константинополя. Відтак уже тоді, понад 300 років тому, Москва мала сильні побоювання, що Київ повернеться у підпорядкування Константинопольського патріархату.
В справі повернення Україні цього важливого документа виявилася задіяною пані Наталія Сінкевич — подолянка, дослідниця XVII століття. Зокрема, у співпраці з домініканським видавництвом «Кайрос» (у рамках видань журналу «Колегія», який виходив друком в Інституті св.Томи Аквінського) п.Наталія 2009 року видала книжку про домініканський орден на Волині, від XVI до початку ХІХ століття. На прохання CREDO п.Наталія (на фото — ліворуч) погодилася розповісти історію з віднайденням і поверненням Петрової грамоти.
Упродовж десятиліть відвідувачі бібліотеки Інституту історії та регіональних студій Східної Європи при Університеті ім.Ебергарда Карла у м.Тюбінґені (земля Баден-Вюртемберґ, Німеччина) могли бачити на стіні багато оздоблений та ілюстрований оригінал кириличної грамоти початку XVIII ст. Це пергаментний документ великого формату (80х58), яскраво обрамлений зображеннями гербів, віньєтками і рослинним орнаментом. Грамота містить підпис Петра І, скріплений підвісною восковою печаткою у срібному позолоченому футлярі. До нижнього її краю прикріплена шовкова тканина, колись яскраво жовтого кольору.
Адресатом грамоти був Київський митрополит Іоасаф Кроковський (1650-1718 рр.) — останній вільнообраний митрополит Київської митрополії, що була поглинута Московським патріархатом у 1686 році. Біографія Кроковського та історія появи документу сповнена цікавих деталей і дають нам важливу інформацію про взаємостосунки Києва та Москви наприкінці XVII – на початку XVIII ст.
Іоасаф (в миру Олександр) Кроковський народився близько 1650 р. Навчався спершу в Київській академії (до 1670 р.), а потім продовжував освіту в Римі в колегії св.Афанасія. Тут перейшов в Унію, однак згодом повернувся до православ’я і прийняв монашество в Києво-Печерській лаврі. З 1683 р. він викладав риторику і філософію у Києво-Могилянській колегії, а в 1693 р. став її ректором. Паралельно був ігуменом київських Братського (1693-97 рр.) і Пустинно-Микільського (1689-97 рр.) монастирів. В 1697 р. був обраний Києво-Печерським архімандритом.
Кроковський користувався особливим покровительством гетьмана Івана Мазепи (1639-1709). Після смерті митрополита Варлаама Ясинського 19 жовтня 1707 р. вільним голосуванням духовенства Київської митрополії він був обраний митрополитом Київським і за поданням гетьмана затверджений царем Петром І. Висвячений собором російських ієрархів в Московському Успенському соборі 15 серпня 1708 р. Після повернення до Гетьманату, у жовтні 1708 р. Кроковський був ознайомлений із планами Мазепи вступити у коаліцію зі шведським королем Карлом ХІІ і виступити проти Петра І. Після розкриття цих планів Москвою, 12 листопада 1708 р. у Глухові Іоасаф Кроковський був примушений взяти участь у процедурі проголошення церковної анафеми своєму колишньому покровителю. Проте це не позбавило його царської немилості. В 1718 р. було виявлено факт таємного листування митрополита Кроковського з царевичем Олексієм (1690-1718), підозрюваним у підготовці державного перевороту. Окрім того, Кроковського було звинувачено у скликанні опозиційного щодо Петра І собору українських ієрархів. Київський митрополит був викликаний на допит до Санкт-Петербурга, однак по дорозі помер у Твері 1 липня 1718 р.
Видана Кроковському царська грамота продовжувала обмежувати і без того урізані права Київського митрополита. Серед іншого, вона вкотре підкреслювала підпорядкування Київського митрополита владі Московського патріарха і містила заборону українським ієрархам безпосередньо звертатися до Вселенських патріархів. Ця заборона свідчить про те, що у Москві доволі сильними були побоювання щодо повернення Київської митрополії під владу Константинополя.
1825 р. описувана грамота була опублікована Київським митрополитом та істориком Євгенієм Болховітіновим (1767–1837). Щоправда, Болховітінов чомусь помилково датував Грамоту 1709 р., тоді як оригінал містить датування 1708 р., що цілком логічно вписується у загальний хід подій. У 1709 р. І. Кроковський все ще підозрювався в участі у змові Івана Мазепи, тому навряд чи він отримав би грамоту на митрополію. Окрім того, Болховітінов помилково або ж свідомо (Болховітінов був прямим і вірним ставлеником Москви) пропустив ту частину тексту, де йдеться про присягу Кроковського не звертатися до Вселенських патріархів. Очевидно, для промосковського історика початку ХІХ ст. сама згадка про Константинополь у документах, адресованих Київським митрополитам, була неприпустимою і непотрібною.
Таким чином, віднайдення у Тюбінгені оригіналу грамоти Іоасафу Кроковському має дуже вагоме значення для української науки, адже відкриває нові можливості для дослідженні важливого в історії Київської митрополії етапу переходу від Константинополя і Москви.
Яким же чином та коли грамота потрапила до далекого німецького Тюбінгена? Тривалий час цей документ зберігався разом з іншими грамотами Київських митрополитів у митрополичій ризниці Софійського собору у Києві, де востаннє згадується в документах під 1825 р. Наступна згадка про неї з’являється у зв’язку з передачею у грудні 1922 р. бібліотеки Софійського собору Всеукраїнській академії наук (тепер Національна бібліотека України ім.В.Вернадського). Відомо також, що у 1941 р. грамота все ще зберігалася у відділі рукописів бібліотеки (тоді Академії наук УРСР у будинку по вул.Короленка (нині Володимирська), 58а.
22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський союз. З численних досліджень відомо, що якраз у перші дні та тижні захоплення гітлерівськими військами того чи іншого населеного пункту відбувалося стихійне пограбування культурних цінностей. Поряд із солдатами Вермахту, які в пошуках сувенірів привласнювали найрізноманітніші речі, міняли їх на продукти харчування або здійснювали різні комерційні операції з награбованими речами, культурні цінності також конфісковували органи окупаційної влади, які в цьому змагалися між собою.
1 березня 1943 р. керівництво Центральною бібліотекою райхскомісара України перебрало на себе Крайове управління архівів, бібліотек і музеїв (КУАБМ). Вона стала називатися Крайовою бібліотекою Києва. За кілька місяців до закінчення німецької окупації Києва в ході евакуаційних заходів керівництво КУАБМ отримало від вищих інстанцій — Штадткомісаріату та Райхскомісаріату — розпорядження готувати до вивезення цінні архівні, музейні та бібліотечні збірки з Києва. Вивезені матеріали розподілялися між різними німецькими культурними інститутами. У 1944 р. географ Вільфрід Краллєрт, котрий очолював так звану Імперську фундацію українознавства (Reichsstiftung für Länderkunde), переніс своє відомство разом з усіма збірками до Санкт-Ламбрехта (Штаєрмарк, Австрія). Там вони потрапили до британських союзників, після чого їхній слід загубився.
Поява грамоти у Тюбінґені пов’язана з ім’ям засновника інституту — професора Вернера Маркерта (1905–1965), чиї наукові інтереси були міцно пов’язані зі Східною Європою. У 1951 р. Вернер Маркерт заснував і очолив у Ґьоттінґені Товариство з вивчення історії Східної Європи (Arbeitsgemeinschaft für Osteuropaforschung). 1953 року він перевів його до Тюбінґена, перетворивши на офіційну установу — Інститут Східноєвропейських студій. Як справжній ентузіаст і знавець старовини, Маркерт зібрав значну наукову базу для свого «дітища»: десятки тисяч географічних карт та колекцію вирізок із міжвоєнних газет, що стосувалися Радянського Союзу тощо. 1958 року Вернру Маркерту запропонували придбати грамоту Петра І від 1708 р. Ця пропозиція надійшла, очевидно, від колишніх співробітників Маркерта — документи свідчать, що під час війни він служив при Верховному командуванні Вермахту (ОКВ) у другому відділі (Абвер). У січні 1942 р. Маркерт брав участь у робочій конференції Абверу, де, між іншим, виступав і Ганс Кох — німецький релігієзнавець і знаний діяч німецького окупаційного режиму в Україні. Можливо, саме Г.Кох, який наприкінці життя теж активно займався східноєвропейськими студіями, і висунув таку щедру пропозицію Маркерту. У будь-якому разі, відомо, що останній з радістю її прийняв — із допомогою багато ілюстрованого кириличного документу початку XVIII cт. історик прагнув створити в Інституті відповідну навчальну атмосферу.
В цей час інститут якраз переїжджав у нове приміщення і йому було виділено державні кошти на облаштування нового приміщення. За розпорядженням Маркерта, на стінах були розвішані географічні карти та фотографії в спеціально виготовлених на кошти інституту рамках. Тоді ж, вочевидь, на стіні бібліотеки з’явилась і Петрова грамоту 1708 р., яка продовжувала там висіти до 2016 р.
Інтерес до багато оздобленого та декорованого документу визрівав серед співробітників Інституту Східноєвропейських студій уже давно. Однак наукове дослідження провенієнції (походження ) грамоти стало можливим тільки у 2016 р. у зв’язку з фундаментальним упорядкуванням документального фонду Інституту.
Восени 2016 р. у Тюбінґені розпочали роботу дві пов’язані між собою дослідницькі групи. Німецько-українська група досліджувала походження грамоти, інша зайнялася історією заснування, становлення Інституту історії та регіональних студій Східної Європи у 1950-х — на початку 1960-х рр. З українського боку в проекті взяли участь канд. іст. наук, старш. наук. Співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім.Грушевського НАН України Тетяна Себта та канд. іст. наук, наук. співробітник проекту «Релігійне знання у ранньомодерній Європі (800–1800)» (м.Тюбінґен, Німеччина) Наталія Сінкевич, з німецького — д-р філософії, наук. співробітник, заступник директора Інституту історії та регіональних студій Східної Європи при Університеті ім.Ебергарда Карла у м.Тюбінґені Катаріна Кухер та д-р філософії, наук. співробітник проекту «Радянські музеї у Другій світовій війні» та фундації з дослідження культури федеральних земель (м.Берлін, Німеччина), куратор Військово-історичного музею Бундесверу у Дрездені Корінна Кур-Корольов.
Значну допомогу в реалізації проекту також надали Вольфґанґ Айхведе, Катрін Ваґнер, Дітріх Байрау, Торстен Захарі, Інґрід Ширлє, Люмініт Ґатайєль, Ліна Ло, Кароліна Беліна, Вольфґанґ Кесслер і, особливо, директор інституту Східноєвропейських студій Клаус Ґества. Реалізація проекту була б також неможливою без сприяння з боку співробітників Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.І.Вернадського Олени Гальченко, Світлани Сохань, Ольги Степченко, Марини Филипович, а також його директора Любові Дубровіної.
фінансово.
Щиро дякуємо!
