Як уже повідомлялося, римо-католицький храм святого Апостола Петра в Одесі отримав титул Basilica minor і став, таким чином, третьою Малою базилікою в Україні, разом із катедрою у Львові та базилікою Воздвиження Хреста у Чернівцях.
Чим же заслужив цей храм такий високий титул, які тепер у нього з’явилися «права та обов’язки»? Про це ми розмовляли з настоятелем парафії Святого апостола Петра отцем Цезарієм Червінським SDB. Але спочатку – трохи про історію храму.
Один-єдиний…
Так склалося, що я можу сказати про нього — «мій храм». Задовго до того, як стала парафіянкою, я приходила сюди… Храм святого Петра розташований у самому центрі Одеси, поруч із Дерибасівською, по вулиці Гаванній. Її назва ніяк не пов’язана зі столицею Куби, хоч одесити і ставлять наголос на другий склад. А треба було б — на перший, тому що вулиця «плавно переходить» у Воєнний узвіз і веде до гавані — порту. І це дуже вдале розташування, тому що храм було зручно відвідувати іноземним морякам: у ті далекі часи в одеський порт заходили кораблі з різних країн.
Храм святого Петра був побудований з ініціативи та на кошти нащадка французьких емігрантів Олександра Вассала. Історія зберегла його заповіт: «Як віруючий католик, я не міг не звернути увагу на те, що римо-католицький храм в Одесі, по Катерининській вулиці, нині за розмірами своїми вже не задовольняє потреб численних віруючих центральної частини міста… З огляду на це, я вирішив виділити з дворового місця мого в м.Одесі, по Гаванній вулиці, №3, невелику ділянку мірою сто п’ятдесят три квадратні сажні й понад те — двадцять тисяч рублів заповідати для спорудження на цій ділянці каплиці з приміщенням для проживання священика».
Храм, побудований за проектом Артура Льюїкса та Карла Меснера, в ім’я апостола Петра освятив 22 вересня 1913 року єпископ Тираспольської дієцезії Йозеф Кесслер. Першим настоятелем став отець Огюст Манільє. На відміну від інших одеських храмів, цей не тільки не був зруйнований, але зберіг свій статус у найтемніші часи гонінь на Церкву.
Особлива сторінка історії храму — період окупації Одеси та перший рік після звільнення. У 1943-1945 роках настоятелем був отець П’єтро Леоні, вікарієм — отець Жан Ніколя. Обидва навесні 1945-го були заарештовані як «шпигуни Ватикану» й отримали кілька років таборів. Обидва, на щастя, вижили. Завдяки спогадам П’єтро Леоні можна дізнатися з перших вуст про ставлення радянської влади до Католицької Церкви, її служителів та віруючих… З 1949 року храм святого Петра був єдиним діючим католицьким храмом Одеси.
У 1958 році настоятелем храму став салезіянець отець Тадеуш Хоппе, який користувався повагою і католиків Одеси, й інших містян. Багато в чому завдяки отцю Тадеушу католицька громада в місті не тільки збереглася, а й розвивалася. Невеликий храм в Одесі став точкою тяжіння і для католиків з інших міст півдня України.
«Знак Божої присутності»
Розповідає отець Цезарій Червінський:
— Коли я став настоятелем парафії, підготовка до отримання титулу Basilica minor уже тривала: попередній настоятель, отець Михайло Нуцковський, збирав документи. Наш єпископ Броніслав Бернацький попросив мене швидше це зробити. Він дуже хотів цього, жив цим і дуже радів, коли це здійснилося.
З Ватикану прислали квестіонарій, який я заповнив, історію храму написала пані Ірина Шепельська — це була одна з вимог, а в курії додали інші папери. Отець Андрій Борковський зробив фотографії. Наскільки знаю, Апостольський нунцій Клаудіо Ґуджеротті особисто завіз ці документи до Рима.
Колись титул «Мала базиліка» надавався згідно з самою будівлею храму, яка повинна мати спеціальні форми та розміри. Але пізніше титул стали надавати символічно — за особливі заслуги. З одного боку, це нагорода за попередню працю, з іншого — аванс на майбутнє, тому нам є над чим працювати. Що стосується заслуг, то про це влучно сказано в одному з одержаних нами привітань: «Піднесення храму святого Петра до рангу Малої базиліки є плодом невтомної та наполегливої праці отців-салезіян в Одесі ще з далеких часів переслідування Церкви в ХХ столітті. Нехай ця радість стане для всієї католицької спільноти в Одесі новим подихом вітерцю, в якому бачимо знак Божої присутності, Його любові, довіри, та натхненням до подальшого вірного й ревного служіння…» Отже, це підсумування праці багатьох поколінь: тих, що будували цей храм, приходили сюди у важкі часи, молилися.
Отець Тадеуш Хоппе вмів балансувати на межі дозволеного, був мудрим, уміло використовував можливості спілкування з людьми, наскільки це дозволяла держава. У храмі відбувалися Меси, уділялися таїнства, в неділю та на свята він був переповнений. Люди приїжджали з сусідніх областей України. У книзі записів видно, скільки було вінчань та хрещень. У людей, які приходили до храму, було щодо цього нездоланне внутрішнє бажання, велика внутрішня сила. Там, де є переслідування, там Господь Бог дає і більшу благодать. Хто жив у ті часи, може зрозуміти це бажання — всупереч усім труднощам служити Богу.
Звісно, із наданням титулу змін відразу не сталося, але Церква очікує від нас багато. Титул дає нам привілеї та завдання. Привілеї такі: додаткові відпусти в річницю отримання титулу — 16 березня, у дні, призначені єпископом, а також на день свята Апостола Петра. Також кожна людина раз на рік, у будь-який день, самостійно вибраний, може отримати відпуст за звичайних умов. Ми маємо право використовувати символи Папи Римського на печатках, на меблях. Але важливіше, щоб відбувалися зміни духовного характеру. Маємо краще, наскільки це можливо, робити те, що досі робилося, — в літургії, душпастирстві. Бажано, щоб під час літургії були елементи латинської мови як загальноцерковної. І наш хор на святі проголошення титулу вже заспівав латинською «Отче наш», «Агнче Божий» та кілька пісень. Церква радить у документах для Малої базиліки створення певних груп, які служать під час літургії, під час процесій. Тож будемо працювати і над цим.
Є велика спокуса зайнятися ремонтом — зовнішнім, внутрішнім, адже храму більше ста років. Але головне завдання — духовне. На щастя, всі це розуміють. На парафіяльній раді сестри-салезіянки запропонували проводити молодіжну адорацію, і вона вже відбувається. Робота з сім’ями завжди актуальна, але цього року вона набуває особливого значення. Повинна обов’язково бути молитва в сім’ях. Головне — будувати храм не «для спільноти», а разом із нею. І починати треба з молитви, а не з плану. І тоді Бог дає все необхідне…
Він любив людей…
У храмі святого Петра є меморіальна кімната — музей пам’яті легендарного настоятеля Тадеуша Хоппе, який прослужив тут сорок п’ять років. Ініціаторами його створення були отець Андрій Бачинський та отець Михайло Воцал. Тут усе залишилося так, як було за життя багатолітнього настоятеля парафії. Збереглися його одяг та священицьке вбрання, особисті речі, книжки, подарунки, фотографії, унікальні рукописні книги молитов.
Багато хто пам’ятає отця Тадеуша… Розповідає сакристиянин Віктор Пєньонджик:
— Коли Тадеуш Хоппе став настоятелем цього храму, люди спершу були незадоволені, бо він був дуже вимогливим. Але з часом зрозуміли, що він справжній настоятель, а не «просто так». Спочатку всі від нього плакали, але потім були щасливі. Він казав мені: «Ти мій брат. Я тебе лаю, але люблю. Якби я тебе не любив, то не звертав би на тебе уваги». Він питав мене: «Що ти будеш робити, коли я помру?», а я відповідав: «Буду молитися за вас на землі, а ви на небі — за мене». І тепер щодня молюся…
Якось я підмітав подвір’я, а він прочинив кватирку і питає: «Хто наказав тобі робити це?» — «Ніхто». І він вирішив дати мені трохи грошей та шоколадку… Він був дуже хорошим настоятелем. Бачив людей «наскрізь», відчував їх. Один парафіянин перестав ходити до храму. Отець Тадеуш мені каже: «Піди, запроси його, нехай ходить».
Він любив людей і люди любили його. Треба, щоб любов була, — без любові нічого не буде…
Фото з fb-сторінки Малої базиліки святого Петра
фінансово.
Щиро дякуємо!
