Це аж ніяк не новина. Насправді всі це давно знають. А хто вчив історію Церкви, патристику і патрологію, то назовуть імена і наведуть цитати.
Тільки я зараз не про якесь велике-величне розуміння святкувань, а якраз зовсім навпаки. Десь на рівні хюґґе, яке прославили на весь світ. «Затишне щастя» родом із Данії. Світ (стає нав’язливим писати, який він зараз швидкий і як усіх поганяє) відкрив для себе оооотаку новину: щоб бути щасливим, треба загальмувати і чимось трошки понасолоджуватися!
Упс. Їхали, їхали, і от маємо. Від прагнення щобільших швидкостей і щодальших досягнень приїхали до того, що людині для щастя потрібно затишне кріселко, чашечку чаю чи какао, приємну книжку і щоб ніхто не чіпав)))) Втім, це аж ніяк не дивно. Маятник розхитується, але він сам від себе нікуди не втече. Серединка залишається в центрі.
А ще у цьому центрі залишається те, повз що багато людей так чи інакше «проскакують», то в польоті в один бік — робота-дім-турботи-кар’єра-заробіток-діти-робота-дім, — то в другий: я зараз ляжу і хай мене не чіпають, бо мені треба (від вас усіх) відпочити. В тій серединці залишається те, заради чого варто як трудитися, так і відпочивати. Я маю на увазі ту благу гармонію, яка наповнює і охоплює душу, серце, думки і навіть тіло, коли ми насправді «спиняємося перед Богом».
Я так думаю, що хюґґе це добре, але йому бракує усвідомленого медитативного рівня. Не просто понасолоджуватися видом з вікна, а подякувати за нього Богові. Можна навіть без слів, і не обов’язково аж тричі співаючи пасхальний тропар, а просто подякувати — серцем, душею, собою. Тоді «данське щастя» набере повноти свого сенсу.
В тому, що приходить у моє розуміння християнського життя, є багато «кінців», як ниточок із клубочка, а якщо говорити високим стилем, то як дверей у Дім Отця. Колись мій духівник радив по змозі гальмувати, перш ніж щось робити, бо ми найчастіше реагуємо на автопілоті, і в цьому полягає підступність князя світу цього: він підганяє нас швидко вирішувати, щоб тільки не замислюватися, чи нам узагалі потрібно «якесь оце» робити. А варто зупинитися й подумати. Дати собі час. А також дати Богові шанс сказати, як це робити, ну і чи робити взагалі.
А робити щось повільно і роздумуючи — це не тільки крок у стилі хюґґе, це ще й крок у напрямку святкування. Це неточне слово, бо точного я поки що не знаю. Польською це називається celebracja, й оскільки корінь латинський розійшовся по різних мовах, то так і пишуть: целебрувати, хоча виглядає це слово неприродно для нас. Але коли в нашій солов’їній знайдеться своє «хюґґе», тоді будемо ним користуватися. Бо жити треба і якомога повільніше, і якомога більше осмислено, і якомога більше в подяці Богові; і це (мені, принаймні) мало пов’язане з нашим поняттям «святкувати» — ні пишних бенкетів, ні радісних танців, бо якраз тихо і вдумливо; також це не пов’язане з російським «праздновать», залишатися бездіяльним, пасивним, просто валятися пузом догори, і нічого більше. Це все не ті слова. Целебрувати — це служити, урочисто служити і урочисто святкувати. Тому ще один кінчик ниточки до цього клубка — це не менше за хюґґе поширені поради дієтологів: їсти потрібно повільно, смакуючи кожний шматочок, «святкуючи» його. Також і їжа повинна мати гарний вигляд, щоб тішити око, і посуд має бути гарний, щоб їсти було приємно…
Ну от скажіть, хіба всі ці суто світські рекомендації не зводяться до одного «целебрувати»?
Господь прийшов у світ, щоб ми мали життя, і мали його у повноті. Тлумачити це можна по-різному, зокрема й так: хто живе у правильному ритмі й на правильному рівні усвідомленості і подяки, той своє життя СВЯТКУЄ в Бозі. Кожний його шматочок. Кожний ковточок. З урочистістю цього святкування, бо — приймаючи життя від Бога і усвідомлюючи, що й від Кого приймаємо. І щоб отак бути щасливим, зовсім не потрібно спершу заробити стопіцот мільйонів. І навіть не потрібно бути стовідсотково молодим, здоровим і успішним, у якому завгодно розумінні успіху.
Також у цей смисловий рівень легко і просто вкладається молитва, якою християнин освячує свій день, як про це говориться, наприклад, у вступі до Літургії годин. Тобто і робить святим, і святкує, саме в цьому розумінні. А також усі літанії, весь Розарій і, безсумнівно, всі адорації, особливо тихі…
Святкування нам усім не раз асоціюється з напруженням: ми, як Марта, гарячково плануємо, що зварити, як накрити, як приймати гостей і скільки потім буде брудного посуду, а це наперед втомлює, дратує і знеохочує… Так, підказка напрошується сама собою, бо всі читали Євангеліє. Святкувати треба як Марія: сів і занурився у сенс і радість того, що відбувається. Тобто проблема існує таки у нас у голові. У сприйнятті. Саме тому багато людей сприймають молитву як ще один обов’язок (замість того, щоб вона була відпочинком), а обов’язковий прихід на недільну літургію — обтяженням у єдиний вихідний день. А все насправді просто. Розслабтеся — і святкуйте. Чи на Службі Божій ви повинні гарувати, як запряжений віл? Або давати звіт начальству? Чи там вимагається акробатика, або швидкий підрахунок цифр без калькулятора, чи це участь у нервовій колективній грі «хто не забув слова богослужіння»?
Так, є свої нюанси, наприклад, у тому, чи посидіти на лавці годину, чи відстояти на ногах три години. Тут починається інша тема, традиції, форми літургії, це буває складно. Як складно буває і з дітьми, це інший рівень щастя, дуже далекий від будь-якого хюґґе. Але я не кажу, що один рецепт годиться для всіх! Кожен може знайти свій спосіб целебрувати своє життя. Свій спосіб молитви, як і свою «швидкість з’єднання» з Богом. Це виключно індивідуальне. Просто починається воно завжди однаково: з усвідомлення того, що моє життя — це подароване Богом життя Божої дитини, даний мені талант, який не треба бігом зарити в землю буднів, а навпаки, відсвяткувати кожну мить так, щоб ніби десять життів прожив, — а не роки пролетіли, а ти й не помітив, коли.
Тому що це і є тим здійсненням загального священства, яке ми маємо у Христі і про яке в документах Церкви читаємо, але не знаємо, як його застосувати до практики свого життя. А отак і застосувати! Целебруючи його. Кожен з нас — священник у своєму бутті, ми служимо своє життя перед престолом Бога Всевишнього, який нас усіх з неба завжди бачить. Є певний рівень розуміння, у якому все, що ми робимо, стає служінням при вівтарі — тільки не тому, що в храмі, і не так, як рукоположені священники. Ми всім своїм життям служимо перед самим Богом: виконуємо якісь жести, складаємо якісь жертви, возносимо свою хвалу і свої прохання. Щоб побачити це своє священство, треба подумки розширити його з одного тільки храму — на ціле життя. (Пам’ятаючи, що наше священство існує у священстві Христа і через Нього, ми не самі собі тут «висвятилися». Щоб ненароком «не переплутати, якому богу служимо».) Це також те, про що говорять проповідники з амвонів: неможливо бути християнином тільки якийсь час у храмі, а потім жити як попало. Ми — «священники повік», ми постійно священники, християнство не обмежується богослужінням у церкві, інакше це сумна фікція.
І саме тому так логічно і просто вкладається в наше життя оте «християнське хюґґе», ота урочиста целебрація всього свого існування: кожен з нас — священник, бо охрещений у Христа, Царя, Пророка і Священника, має в Ньому частку. Це і є Царство Боже, один із його рівнів, — якби ми могли побачити все згори і понад часом, поглядом Бога.
Святкуймо наше життя. Вдумливо і радісно. Медитативно. Як богослужіння. Так ми наближаємо Царство, про яке просимо у Господній молитві. І немає нічого надмірно складного у цій високій теології, як бачите!
P.S. Щоб повністю зрозуміти і правильно осягнути цей текст, його треба читати повільно і вдумливо))))
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
