Інтерв’ю

Отець Юзеф Павлюк: «Якщо Бог тебе вибрав на священника…»

13 Серпня 2019, 11:55 1524 Ірина Голяєва

Шлях до священства в отця-прелата Юзефа Павлюка, настоятеля парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Одесі, проліг навіть через… сільгоспакадемію.

Нічого дивного, адже це були радянські часи, і бажання хлопчика з католицької родини стати священником здавалося майже нездійсненним…

 

«…Але я продовжував молитися»

— Я народився в селі Мурафа, на Вінниччині. Можна сказати, що відчув покликання до священства ще з малих років. Сім’я була католицька, отже, навчили мене і молитися, і ходити до храму. В дитинстві мій молодший брат бавився машинками, а я робив вівтар, правив Службу, казав проповіді. Брат був у мене міністрантом, я його сповідав. Навіть коли корів пас, то теж робив вівтар, влаштовував процесії. У нас неділя була святим днем. І коли приходив до храму, то в мене була така думка, щоб я не йшов додому, залишився, жив тут, щоб бути з Богом.

— І це збулося…

— Так, так, але не все так просто. Це ж було ще в Радянському Союзі, а тоді дітям навіть не можна було служити біля вівтаря. Коли я закінчив десять класів, на сповіді кажу священнику, що теж хочу бути священником. А він подумав, що я підісланий КДБ, перехрестив мене і сказав: «Іди, молися!» І я бачу, що мене вже тут відкинули — але як він сказав молитися, то я молився: кожного дня три частини Розарію, щоби Бог мені таки відкрив дорогу до священства.

І дорога ця привела до семінарії?

В Радянському Союзі була семінарія, в Ризі, але не так просто було до неї добратися. Коли я пішов до уповноваженого у справах релігії і сказав, що хочу до семінарії, він вигнав мене. Сказав, що тільки тоді, коли в мене виросте волосся на долоні, стану священником. А я собі думаю, що Бог мені все одно покаже дорогу. З іншого боку, вважав, що раз такі перешкоди, то я недостойний цього. Але завжди продовжував молитися…

— Тож до священства Ви змушені були йти «кружними шляхами»?

— Так, вирішив вступати до педагогічного інституту, на фізмат. Я закінчив школу добре, на «чотири» і «п’ять» — із математики було «п’ять». Але на першому вступному іспиті, а це й була математика, отримав двійку… Забрав документи і думаю: «Куди я піду?..» Тоді мої батьки ще не мали паспортів, я перший у сім’ї отримав паспорт. Батько був залізничником, але мені не радив іти працювати на залізницю. В колгосп теж не піду… Вирішив вже поїхати працювати у Вінницю. Аж тут почув по радіоточці, що на економічне відділення сільськогосподарського технікуму, що у Львівській області, недобір. Я поїхав — і склав іспити. До речі, виявилося, що я там найкраще з усіх математику знав. Закінчив технікум з відзнакою, і одразу мене направили до київської сільгоспакадемії. Став студентом — і всі роки навчання молився три частини Розарію, щоб мені Бог таки відкрив дорогу до священства.

1977 року закінчив академію. Хотіли мене залишити на кафедрі — продовжувати навчання в аспірантурі, викладати, але я вирішив, що краще піду працювати. Направили мене у Вінницьку область, Барський район, село Шепинки. Там був храм святої Анни. Я пішов до сповіді, а після сповіді ксьондз запитує мене: «А ти не хотів би бути священником?» — «Так, хочу, але чи не старий я для цього?..» Мені було 27 років… А він каже, що був висвячений у 50 років. І ось цей священник почав мене формувати…

А невдовзі й майбутній єпископ Броніслав Бернацький мене побачив (він служив тоді у Барі). Це було на відпусті в Браїлові. Всі вже розійшлися, а я ще молився. Він підходить і каже: «Зайди до мене». Пригостив чаєм, це було дуже приємно… Почав розпитувати, чи хотів би я стати священником. Що я міг відповісти?.. Отець Броніслав дав мені гроші, щоб я поїхав до ризької семінарії. Я поїхав, але канцлер, після нашої розмови, сказав, що до семінарії мене не допустять. Краще, щоби я вчився підпільно, і в Україні є така підпільна семінарія. Мені це не сподобалось, але… така воля Божа. Я повернувся, розповів про це Броніславу Бернацькому. Він каже: «Не переживай — якщо Бог тебе вибрав священником, то Він тобі допоможе і так». Семінарія була в селі Маниківцях, на Хмельниччині. Навчався я там заочно, 11 років, і весь цей час працював за фахом. Закінчив семінарію у 1988 році. Священство прийняв у Польщі, в Кальварії Зебжидовській, 23 вересня 1988 року.

 

«Вірив, що Господь зі мною»

— Приміція моя — перша Служба Божа — була у Львові, в домі у підпільного ксьондза. А потім вже у Вінницькій області, на відпусті в Купіївці. Я себе готував до того, що буду тільки сповідати, при зачинених дверях відправляти Службу Божу. У Городківці Вінницької області було так, що отець Войцех Дажицький до конфесіоналу заходив спереду, а потім з тильної сторони заходив я і далі сповідав. Але часи змінювались, і я нарешті отримав свою першу парафію. Це було в Чечельнику, райцентрі Вінницької області, парафія святого Йосифа. Служив один, без вікарія.

— Були побоювання, що не впораєтеся?

— Ні, страху не було, бо вірив, що Господь зі мною. Сподівався, що Бог завжди допоможе, буде вести — і так воно є і по сьогоднішній день. Коли уповноважений у справах релігії направляв мене до Чечельника, то казав: «Тут границя католицької віри в Україні. А якщо дати сюди ксьондза, то будуть відкриватися парафії». Так і було: 14 парафій я відкрив тоді.

В Чечельнику ми відправляли Служби на цвинтарі, у каплиці. І жив я у сторожці при цвинтарі. А в храмі нашому Дім культури був, я туди приїздив, ще коли вчився.  Підійшов тоді до нас якийсь старий і каже: «Бачите цей Дім культури? Але ж це костьол… Та прийде час — і його відкриють». Це було п’ять років тому і я не думав, що його відкриють. Люди поїхали до Москви і в Москві їм сказали: «Робіть як чернігівці». А чернігівці зайшли до храму — і не вийшли. Ну, і так само у нас: перед виборами люди, понад двісті чоловік, взяли білети в кіно, а коли кіно закінчилося, вже з Дому культури ніхто не вийшов. Прийшла міліція, а люди моляться. Міліціонери вистрелили вгору і думали, що люди порозбігаються. А їм один чоловік каже: «Ой, лякають!..» І всі почали сміятися. Міліціонери побачили, що люди не бояться, і пішли. Вранці приїхав уповноважений у справах релігії і віддав ключі.

В Чечельнику я служив сім років. Друга парафія —  у Полонному, святої Анни, де також провів сім років. Там був капітальний ремонт храму. Третя парафія — Городківка, святого Йоана Хрестителя. Четверта — Святого Духа, в нинішньому Кропивницькому, і п’ята —  в Одесі.

 

 

Чи відрізняється одеська католицька громада від інших?

— Тут здебільшого інтелігенція приходить. У тих моїх парафіях був простий люд, але дуже побожний. Тут чимало людей, які ще тільки йдуть до віри. В тих парафіях я не зустрічав, щоб ставали навколішки і благали: «Прийміть мене до католицької віри! Що для цього потрібно?» А тут є таке. За сім років, що я тут, сто шістдесят чоловік різного віку пройшли катехезу і приступили до Першої Сповіді і Святого Причастя. Влітку катехеза теж продовжується — коли люди самі просять, то потрібно їм дати. Коли я запитую, що потягнуло людей до віри, відповіді в чомусь схожі… «Я відчула таку радість у серці, коли сюди зайшла». «Відчула, що тут є Господь». Люди різні приходять, найбільше православних. Є одна сім’я — вони кажуть, що тут більше пізнали Бога.

— Бувало так, що хтось прийшов — та потім пішов?

— Бувало, але таких небагато. Можна сказати, що з кожним роком кількість парафіян збільшується. Віра тут у людей, мабуть, ще не така сильна, але вони цінують храм Божий, дуже цінують священників, піклуються про них при потребі. Це я на собі відчув, коли мені потрібна була операція на серці… Звісно, є цілі сім’ї потомствених віруючих, переважно польські, але радянська влада все зробила, щоб витравити з людської пам’яті Господа Бога. Зовсім витравити не можна, звичайно, але багато людей було поранено.

— Отче, що головне у служіння настоятеля?

— Настоятель відповідає за все в парафії. Насамперед за душі людські, за духовну сторону. А також  за матеріальну — щоби храм був відремонтований, підтримувався у доброму стані. Це повинно йти у настоятеля на одному рівні. Якщо він надаватиме перевагу першій стороні, то може не помітити, що карниз відривається… Настоятелю треба мати очі з чотирьох боків. Звісно, в мене є помічники, але вся відповідальність на мені.

— А що найважче у цьому служінні — якщо таке є?

— Є, але якщо підходити з вірою, то немає важкого. Ось тільки роки… — вже втомлююся. Але я тішуся, що люди приходять на катехезу, що я людям  корисний. Ті, кого я привів до Церкви через катехезу, мене ніколи не забувають. Духовні зв’язки залишились із багатьма моїми колишніми парафіянами. Мені випало служити в той час, коли храми почали віддавати і будувати. В Чечельнику, Полонному, коли віддали, треба було робити капітальний ремонт. Два храми побудували — в селі Стратівці Чечельницького району і в Крижополі. У самих людей така потреба була. У Стратівці голова колгоспу сам прийшов: «Давайте костьол побудуємо». І так само в Крижополі голова адміністрації сказав: «Ти з Мурафи, і я з Мурафи — давай побудуємо костьол». Є таке село — Мар’янівка, вже вимирало воно. І там теж храм побудували, хоча й здавалося, що вже нема для кого будувати. Де гроші брали?.. Доводилося просити — допомагали чиновники, підприємці, фермери… Отже, здавалось би, важко —  грошей не було… А храми стоять.

— Бути насправді віруючою людиною — це…

— Замало бути охрещеним, треба приймати святі таїнства, треба, щоб була молитва. З молитвою не розлучатися, як каже Ісус. Якщо молитва буде, то Бог усе поставить на своє місце. Треба мати віру в Бога, і ця віра має бути живою. Вона проявляється у праці над собою, в молитві, прийнятті таїнств. Людина повинна виконувати волю Божу. Робити кожного дня іспит совісті. Якщо робить, то бачить, є та віра в неї живою чи мертвою. Святий Яків каже, що віра без діла мертва. І так само у священника: якщо він не молиться, то парафія не збільшиться. Самий ентузіазм нічого не дасть. Людина повинна бути глибоко віруючою — відчувати, що Господь є в її житті, веде її, допомагає. І що без Господа Бога вона нічого не варта. Труднощі є: там, де є люди, там є труднощі. Але важливо, щоб всі ці труднощі завершувались перемогою.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Одеса
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: