Ось і завершився радісний — а треба також визнати, барвистий і пахучий, сповнений сердечних знаків зичливості й любові — період Різдва Господнього.
Вже на вечірнє читання, після Комплети на увінчання свята Хрещення Господнього, треба було взяти наступний томик Бревіарію. Ми увійшли в час, який літургійно називається Звичайним періодом. Колядки ще співають по парафіях до Стрітення, але після свята Хрещення вже читаються читання Першого Звичайного тижня: словом, буденність повертається…
Розгортаючи наступний томик Бревіарію, я натрапила на закладку з написом, який став назвою цих роздумів: «Бог любить буденність. Він розуміє велич інакше».
Буденність і велич — перші асоціації та враження підказують, що це слова, які належать до різних дійсностей. Буденність зазвичай представляється нам як звичайність, повторюваність, сірість аж до нудьги, або просто як рутина. Отож у чому полягає таємниця цієї величі, яку Бог бачить, а від нас вона часто прихована?
Ми прекрасно знаємо і пам’ятаємо, що як у загальному, всенародному вимірі, так і в особистому, який стосується кожного закуточка землі, ми здатні мобілізуватися до боротьби, коли перед нами постають великі, чіткі виклики. Коли, наприклад, ворог конкретно визначений, сумнівів не постає, що це ворог і він стоїть по той бік барикади. Тоді й ми стаємо мужніми, войовничими, відважними, здатними на широкі неегоїстичні жести, з розмахом або й навіть із бравадою… Гірше, однак, буває у щоденності, коли справи, за які потрібно боротися, — дрібні, звичайні, такі як вставати щоранку на дзвінок будильника, чи монастирська маруда, виконання нецікавої праці до кінця, витривалості на молитві, до останньої визначеної хвилини, вірність дрібним постановам, яких ніхто не бачить, якими ніхто не захопиться, за які ніхто не дасть нагороди… Тяжко боротися й тоді, коли ворог прихований: інколи в нас самих, і йому ім’я лінь, бажання комфорту, егоїзм, нестримні амбіції, пиха, зажерливість, жадібність; або коли сам сатана, підробляючись під ангела світла, розмиває дійсність, дурить нас своїми оманами, применшує вагу справ, пропонуючи тисячі цілком розумних — здавалось би — відмовок, виправдань, щоб дати собі полегшу, відмовитися від боротьби, старань, вірності добру…
Чому Бог так любить щоденність — ми можемо тільки здогадуватися, збираючи свої знання і досвід, а також слухаючи святих: скажімо, назвати хоч би таке ім’я «вчительки щоденності», як свята Тереза від Дитятка Ісуса. Вона — і багато інших — не так запитують, чому Бог любить буденність, як діляться тим, що відкрили, тобто як знайти і зустріти Бога у власній буденності, завжди і в усьому.
Така буденність без феєрверків, коли вже зникають барвисті святкові декорації, червоні й золотисті кульки, гірлянди й прикраси, пахуча ялинка, — буденність із виду звичайна, — має свій лагідний колорит, приховану красу, яка прояснює Божу присутність. Наш Бог втілився — і залишився з нами. Він споконвіку полюбив людину, мандрував із нею, розмовляв як друг із другом, аж до чуда Втілення, народження в людській плоті, коли жив не тільки зі своїм народом, але і в серці свого народу, в серці кожної віруючої людини. Прихований і делікатний, хоч неосяжний і могутній, Він мешкає в нас і посеред нас. Дозволяє себе розпізнати у вечірній тиші, в напруженій праці, в лагідності серця, яке помазує своєю благодаттю…
Велич — це відкрити присутнього Бога і, триваючи у внутрішньому з’єднанні з Ним, приймати все і братися за все, що нам несе буденність. Це визнавати Бога з вірою — Ти все зробив мудро, повна земля Твоєї ласки. Велич — це прийняти кожний дрібний дар і завдання, які Бог перед нами ставить щодня.
с. М. Єлизавета від Пресвятої Трійці OCD
фінансово.
Щиро дякуємо!
