Є теми, складні для пояснення. І добре, коли викласти їх може людина, яка знає, про що мова, і може допомогти вибратися з ями, з якої вибралась сама.
Я розумію, — написала у себе на ФБ Юлія Лапіна, — непросто розповісти людям, далеким від психотерапії, що дієти, голодування, викликання у себе блювоти, надмірні фізичні навантаження, ненависть до свого тіла — всі ті симптоми, з яких складаються різні розлади харчової поведінки (анорексія, булімія, напади обжерства) — що це не про їжу і не про тіло, навіть якщо сама людина так вважає. Це як нав’язливе миття рук і пляшечка антисептика в кишені — зовсім не про бруд.
Таке нерозуміння, вважає психотерапевт, часто провадить до погіршення ситуації. «Та перестань нарешті, та їж уже, ти ж помреш скоро!» — люди кажуть до анорексиків слова, які нічого не можуть змінити. «Та скільки можна жерти! Поглянь на себе, жирна корово!» — нападають самі на себе люди, які страждають від неконтрольованих нападів переїдання.
Нижче — стаття з блогу дівчини, яка сама пережила як розлад харчової поведінки, так і боротьбу з ним. Певно, це одна з найкращих статей на цю тему.
РХП — про що це насправді
Багато з нас чули, що «розлади харчової поведінки — це не про їжу й не про вагу». Це фраза номер один і вона лунає зусібіч: і від тих, хто сам страждає на РХП, і від тих, хто провадить терапію. Однак чого люди насправді все ще не розуміють, — то це «про що» ж РХП насправді.
Як на мене, люди уникають говорити про суть РХП, тому що це дуже складна тема, в ній дуже багато шарів, комбінацій різних факторів. Це все ускладнює. Найпопулярніша фраза, яку мені випадало чути, — це: «Я знаю, що РХП це не про вагу і не про їжу… це про контроль». О, так. Часто справа саме в цьому. Бажання контролю дуже часто наявне. Але це — занадто спрощене пояснення. Причини, які криються за РХП, — завжди різні, унікальні, як сама людина, яка страждає на РХП, і ризикована справа — перелічувати можливі причини… Однак я пишу цей текст, сподіваючись, що він допоможе розширити розуміння цих розладів і кине певне світло на причини, що лежать у тіні невисловленого.
Це не про їжу і не про вагу… Це про почуття небезпечності у цьому світі. Це про почуття, що ми не можемо нікому довіряти — навіть самим собі. РХП стає «єдиним, що заслуговує на довіру».
Це про почуття, яких ми не можемо вербалізувати, які не можуть бути виражені з допомогою слів, і тоді ми намагаємося їх «сказати» через тіло.
Це про надзвичайно екстремальне, інтенсивне почуття власної неадекватності. Про таке почуття, ніби хоч би що ми сказали чи зробили, це не відчувається «правильним». «Недостатньо худа» часто означає щось інше, що визнати боляче. Воно означає, що ми «недостатні». Воно означає повну поразку.
Це про почуття, що ми не даємо ради своєму життю. Ніби ні в чому немає сенсу. Все дуже складно. РХП дає відчуття заспокоєння… Збоку наше життя з РХП може здаватися повним хаосом, але цей розлад дає нам фальшиве почуття безпеки, якого ми так відчайдушно потребуємо. Проблеми, які нам здаються занадто великими і складними; почуття, з якими надміру дискомфортно жити, — РХП дає нам прості, конкретні відповіді на наш стрес. Наші тіла стають проблемою, а щоб вирішити ці проблеми, потрібно скинути вагу.
Це про потребу почуватися любленою і прийнятою, — але при цьому ми почуваємося негідними справжньої любові та прийняття. Це про ненависть до самого факту, що ми маємо потреби і бажання. Декого з нас відчуття того, що в нас є потреби, примушує почуватися жадібними та егоїстичними. Для декого з нас мати потреби означає, що нам буде боляче, якщо ці потреби не знайдуть свого заспокоєння. Деякі з нас не вірять у те, що їхні потреби заслуговують на вдоволення. Ми намагаємось переконати себе, що нам нічого не потрібно, — уникаючи їжі, нашої найбільшої базової потреби.
Це про низьку самооцінку. Це навіть більше ніж низька самооцінка — це повне відкидання себе, ненависть. Вона може бути в нас наявна через безліч причин. Нашу довіру могли зруйнувати ті, кого ми любили. Може, щодо нас було звершене насильство: фізичне, емоційне, сексуальне. Може, ми щось скоїли, про що дуже шкодуємо. Ми можемо винуватити себе за болісний досвід, який стався в нашому житті. Ми можемо навіть не знати, чому так сильно ненавидимо себе, проте відчуваємо цю ненависть всім своїм єством. Це щось глибоко всередині, щось, як ми віримо, дуже темне, небезпечне, гидке і жахливе. Ми віримо в те, що ми «погані» люди і заслуговуємо на кару. Ми голодуємо, викликаємо блювоту, або переїдаємо, займаємося фізичними вправами з останніх сил, — бо відчуваємо, що ми заслужили померти повільною і болісною смертю. Ми заслуговуємо на це жахливе життя…
Це про виснажливу тривогу і/або депресію, з якими ми боремося, і РХП допомагає давати цьому раду. Декого з нас постійно кидає від депресії до РХП — коли одна сторона набирає сили, друга слабшає, і навпаки.
Це про те, як нас постійно паралізує перфекціонізм. У прямому сенсі цього слова. У багатьох із нас риси обсесивно-компульсивного розладу й вимоги до себе такі високі, що кожна дія відчувається як провал. Ми караємо себе за неймовірно високий тиск із вимогами бути «кращими». Ми постійно порівнюємо себе з оточенням і постійно знаходимо, в чому ми гірші.
Це про гидливість, яку ми часто відчуваємо до своїх тіл. Когось із нас соромили й висміювали за наш вигляд у дитинстві — у школі, в сім’ї. Хтось із нас ніяковіє від того, як змінюються наші тіла в пубертаті. Хтось із нас винуватить своє тіло за те, що над нами скоїли насильство. В будь-якому разі: наші тіла нас зрадили.
Це про середовище, в якому ми виросли. Хтось із нас зростав, спостерігаючи за скандальним розлученням батьків, хтось пережив смерть сильно любленої особи, хтось із нас зростав як прийомна дитина, яка боялася з’їсти зайвий шматок. Когось із нас дражнили, бо він був із бідної (або з багатої) сім’ї. Хтось із нас зростав у сім’ї, де панував тотальний хаос. У когось із нас батьки були далекими, емоційно відстороненими; в інших — надмірно опікали й контролювали.
Це про секретність і тишу. Це мовчазний крик. Ми кричимо про любов, допомогу, звільнення, прощення, підтримку, прийняття. Ми використовуємо для комунікації наші тіла і поведінку, а не голос.
Це просто страх. Ми боїмося дорослішати і боїмося залишитися маленькими. Боїмося свого майбутнього і свого минулого. Хтось із нас боїться помилок, а хтось — успіху. Боїмося бути «занадто» або «замало». Хтось із нас боїться не бути блискучим, або дивовижним, або унікальним, або багатим, або відомим, або окрильним, або важливим, або помітним, або… КОХАНИМ. Ми боїмося, що ніколи не зустрінемо того, хто нас полюбить, без будь-яких умов, — а хтось із нас боїться зустріти саме таку любов. А ще хтось боїться того й другого разом. Всі ці протиріччя роблять наше життя таким складним і лячним, і з ним стає вельми непросто давати собі раду…
Це про те, щоб триматися своєї сутності. Ми боїмося, що без РХП ми просто ніщо. Якимось перекрученим способом нам здається, що наш розлад робить нас сильними. Ми віримо в те, що РХП маскує наш страх, сором, нашу вразливість. Усе те, що, як нам здається, робить нас слабкими.
Це про болісні почуття і про наші установки, що ми з цим не впораємося, і ми використовуємо РХП, щоби притлумити сум, гнів, біль, сором, провину, безнадію, страх і т.д.
Це про те, як жити, коли в тебе дуже чутлива душа. Ми все переживаємо дуже глибоко й інтенсивно. Ми часто заражаємось емоціями інших і відчуваємо чужий біль. Проблеми й почуття інших людей стають нашими. Ми бурхливо реагуємо на все, щоденні новини нас засмучують і настрій може стрімко впасти. Ми все приймаємо на власний рахунок і постійно обдумуємо ВСЕ. Ми відчуваємо тягар світу на власних плечах так, ніби спасти світ — це наша особиста відповідальність.
Це про підсвідоме прийняття в себе «західного ідеалу краси», який ми спостерігаємо день-у-день. Це означає перебувати під постійним бомбардуванням рекламного світу, який переконує нас, що ми недостатньо гарні.
Це про самотність. Нібито ми постійно нікуди «не вписуємося» й ні до чого і нікому не належимо. Ніби нас ніхто не розуміє. Ніби ми — щось зовсім інакше й не схожі ні на одну людину на землі. Й неважливо, скільки довкола нас родичів та друзів, це все одно самотність, пустка, яку, нам здається, нічим неможливо заповнити.
Це про виживання. Це допомагає нам виживати і якось упоратися з лячним і болісним життєвим досвідом.
Це про пасивність. Багато з нас ставлять на перше місце іншого, а не власне здоров’я і щастя. Ми кажемо «так», коли думаємо «ні», і «ні», коли маємо на увазі «так». Ми приглушуємо свої бажання і в результаті нами користуються, що ще сильніше закріплює наше почуття «я нічого не вартий».
Це про приватність: мати щось тільки своє. Щось, чого більше ніхто не зможе торкнутися.
Це не про вагу — однак для деяких із нас також і про вагу. Проте не так, як ви можете подумати. Деякі з нас хочуть зменшитися так, щоби стати невидимими. Ми хочемо стати такими маленькими, якими почуваємося. Ми хочемо сховатися. Наші тіла, що занепадають, стають метафорою наших душ, які, здається, зникають. Хтось із нас прагне стати «більшим», щоби сховатися за власною вагою. Завдяки цьому товсте тіло стає нашим захистом. Ми стаємо «нежаданими» для чоловіків і жінок. І тоді нам не потрібно стикатися з інтимністю, стосунками, сексуальністю. Бо це все нас лякає. Наші тіла відображають те, як ми почуваємося всередині себе. Що виснажує душу — виснажує й тіло.
Це про те, як перебувати в такому емоційному болю, що ти навіть не можеш дозволити собі його відчувати або й просто визнати його. Біль, якого нам завдає РХП, здається просто благословенням порівняно зі справжнім болем. Ми використовуємо РХП, щоб уникнути всього того, що насправді відбувається всередині нас, — або принаймні відволіктися від цього.
РХП — це найчастіше сума всіх цих думок, відчуттів і почуттів, установок і досвіду, і ще купи інших факторів, про які я не згадала. Всі люди різні. Це перелік найчастіших причин, які відомі мені з особистого досвіду життя з РХП і якими зі мною поділилися інші люди, але це зовсім не вичерпний список.
Також, будь ласка, пам’ятайте, що усвідомлення цих причин зайняло час: це і терапія, і саморефлексія, і особистісний розвиток… Хто страждає на РХП — не робить свідомого рішення захворіти на РХП, щоб, наприклад, уникнути емоційного болю. Все це відбувається підсвідомо. РХП маскує всі ці внутрішні проблеми і переконує нас у тому, що єдина наша проблема — це те, що ми «товсті».
Якщо хтось із ваших близьких страждає від РХП — замість казати йому «просто їж», запитайте його, що саме, на його думку, стоїть за його РХП, і не вірте, якщо відповідь буде «я просто товстий», бо це завжди не та відповідь. Неважливо, наскільки сильно він це відчуває в цей конкретний момент, — це завжди глибше.
Допоможіть нам перервати це мовчання. Давайте розмовляти на глибшому, не поверховому рівні. Один із найважливіших кроків до видужання включає в себе можливість досліджувати й ділитися нашими особистими історіями. Ми повинні зрозуміти, чому в нас розвинулися РХП і як вони нам допомагають. Тільки в такому разі ми знайдемо свій шлях до зцілення.
Молитва про видужання від важкої хвороби
фінансово.
Щиро дякуємо!
