Після тривалих дискусій Перший Ватиканський Собор затвердив догмат про верховенство Папи в усій Вселенській Церкві та про непомильність папського навчання, виголошеного «ex cathedra».
Сто п’ятдесят років тому, 18 липня 1870 року, була проголошена конституція Першого Ватиканського Собору «Pastor Aeternus», яка сформулювала догмати про першість Папи та його непомильність, повідомляє Vatican News.
Тривалі й запеклі дискусії
Догматична конституція була одноголосно прийнята присутніми 535 Отцями Собору «після тривалих, запеклих і збуджених дискусій», як сказав Павло VI під час загальної аудієнції 10 грудня 1969 року. Він назвав цей день «драматичною сторінкою в історії Церкви, що, однак, не робить її менш ясною та визначальною». В голосуванні не брали участь 83 Отці Собору.
Текст було затверджено в останній день Першого Ватиканського Собору, призупиненого у зв’язку з початком 19 липня 1870 франко-пруської війни та перенесеного на невизначений термін через взяття Рима італійськими військами 20 вересня того ж року, що поклало край тогочасній Папській Державі.
Конституція відображає проміжну позицію між різними рефлексіями учасників, виключивши, наприклад, інтегральне поширення непомильності на енцикліки чи інші доктринальні документи. Наслідком протиріч, які виникли на Соборі, стала схизма старокатоликів, які не погодилися прийняти догмат про непомильне навчання Папи.
Догмат про раціональність і надприродність віри
Згадані два догмати були проголошені після догмату про раціональність і надприродність віри, що є змістом іншої догматичної конституції Першого Ватиканського Собору «Dei Filius» від 24 квітня 1870 року. Вона стверджує, що «Бога, початок і мету всіх речей, можна з певністю пізнати у природному світлі людського розуму через створені речі; справді бо, Його невидиме пізнається розумом людського створіння через творіння (Рим 1,20)». Цей догмат, як пояснював Павло VI під час аудієнції 1969 року, визнає, що «розум своїми власними силами може досягти певного пізнання Творця через створіння. Церква у такий спосіб під час століття, позначеного раціоналізмом, захищає цінність розуму», підтримуючи, з одного боку, «вищість об’явлення та віри над розумом та його здібностями», але заявляючи, з іншого боку, про те, що «не може бути жодного протиріччя між істинами віри та істинами розуму, оскільки Бог є джерелом однієї та другого».
Догмат про першість
В конституції «Pastor Aeternus» Пій ІХ, перед тим як проголосити догмат про першість, згадує молитву Ісуса до Отця, щоб Його учні «були одно»: Петро та його наступники є «неминущим принципом і видимою основою» єдності Церкви. Тому папа урочисто стверджує: «Тож проголошуємо і стверджуємо, йдучи слідами Євангельських свідчень, що першість юрисдикції над усією Божою Церквою була обіцяна й безпосередньо передана Господом Христом блаженному апостолу Петру в прямий і безпосередній спосіб (…). Те, отже, що Господь Ісус Христос, Князь пастирів і Великий Пастир усіх овець установив у блаженному апостолові Петрі для тривалості спасіння та постійного блага Церкви, повинно з волі її засновника, назавжди тривати в Церкві, що бувши заснованою на камені, стоятиме до кінця віків. (…) З цього випливає, що кожен, хто наслідує Петра на цій катедрі, силою Христового установлення отримує Петрову першість над усією Церквою (…), а пастирі та вірні всіх чинів і обрядів зобов’язані перебувати в ієрархічному підпорядкуванню йому та виявляти справжній послух не лише в речах, які стосуються віри та моралі, але також і в тих, які стосуються дисципліни та управління Церквою в усьому світі. Таким чином, зберігши єдність сопричастя та визнання віри з Папою Римським, Христова Церква буде одним стадом під проводом одного верховного пастиря. Таким є навчання католицької істини, від якої ніхто не може віддалитися, не втративши віру та не піддавши загрозі власне спасіння».
Непомильне навчання Папи
У першості Папи, писав Пій ІХ, «міститься також верховна влада навчати», надана Петрові та його наступникам «для спасіння всіх», що «підтверджене постійним переданням Церкви (…). Але оскільки саме тепер, коли відчувається особлива потреба в благотворній присутності апостольського служіння, чимало людей протиставляються його владі, вважаємо насправді необхідним в урочистий спосіб проголосити прерогативу, яку Єдинородний Божий Син захотів пов’язати із верховним пастирським урядом. Тож Ми, залишаючись вірними переданню, отриманому від початків християнської віри, на славу Бога нашого Спасителя, задля прослави католицької релігії та спасіння християнського люду, за схваленням священного Собору, проголошуємо та окреслюємо як догму, об’явлену Богом, що Римський Папа, коли промовляє ex cathedra, тобто здійснюючи свій верховний уряд пастиря та вчителя всіх християн, силою своєї верховної апостольської влади проголошує якусь доктрину щодо віри та моралі зобов’язувальною для всієї Церкви, то завдяки Божественній допомозі, обіцяній йому в особі блаженного Петра, має ту непомильність, якою Божественний Спаситель благоволив наділити свою Церкву у визначенні доктрини щодо віри та моралі».
Коли справджується непомильність
Йоан Павло ІІ пояснив значення та обмеження непомильності під час загальної аудієнції 24 березня 1993 року. «Непомильність, — сказав він, — не надана Папі Римському як приватній особі, але коли він здійснює уряд пастиря та вчителя всіх християн. Він, крім того, не здійснює її як той, що має владу саму в собі та від себе самого, але “з огляду на верховну апостольську владу” та “обіцяною йому Божою допомогою в особі Петра”. Врешті, він не володіє нею таким чином, щоб могти розпоряджатися нею чи на неї розраховувати за будь-яких обставин, але лише тоді, “коли промовляє з катедри” і лише в доктринальній сфері, обмеженій істинами віри та моралі й тими, які з нею тісно пов’язані. (…) Папа повинен діяти як “пастир і вчитель усіх християн”, висловлюючись щодо правд, які стосуються “віри та звичаїв”, використовуючи термінологію, яка чітко вказує на його намір викласти певну істину та вимагати остаточного її прийняття всіма християнами. Це сталося, наприклад, під час визначення Непорочного Зачаття Марії, про яке папа Пій ІХ ствердив: “Це доктрина, об’явлена Богом, і з цієї причини в неї повинні стійко і постійно вірити всі віруючі”, або в окресленні Внебовзяття Пресвятої Марії, коли Пій ХІІ сказав: “владою Господа нашого Ісуса Христа, блаженних апостолів Петра і Павла, та нашою владою, проголошуємо і окреслюємо як догму, божественно об’явлену…”. За таких умов можна говорити про надзвичайне папське навчання, визначення якого є незмінними “у собі, а не через згоду Церкви” (…) Римські Архієреї можуть здійснювати таку форму навчання. Й це справді відбувалося. Чимало з них, однак, не здійснювали її».
Що таке догмат
Догмати — це істини віри, яких Церква навчає як об’явлених Богом. Це стійкі основи нашої віри. Головними є такі: Бог — Триєдиний, Отець є Творцем всього, Ісус, Божий Син — справжній Бог і справжня людина, втілений, умерлий і воскреслий задля нашого спасіння, Святий Дух — Бог, Церква — одна, як одним є Хрещення. Далі: прощення гріхів, воскресіння мертвих, існування раю, пекла й чистилища, переісточення, Богоматеринство Марії, Її приснодівство, непорочне зачаття та внебовзяття. Всі ці істини не є абстрактними й холодними, їх слід розглядати у великій правді про Бога, який є любов і прагне зробити всі свої створіння учасниками Божественного життя. Ісус об’явив найбільші заповіді: любов до Бога і до ближнього. Наприкінці життя будемо суджені з огляду на любов.
Догмати й розвиток доктрини
Отож, догмат — це стійка опора для життя віри. Його формулює Учительський уряд Церкви, розпізнаючи його в Святому Писанні як об’явлений Богом і в тісному зв’язку з Переданням. Передання, однак, не є чимось нерухомим і статичним, але — як каже Йоан Павло ІІ в Апостольському листі «Ecclesia Dei», — живим і динамічним, оскільки зростає розуміння віри. Не змінюються догми, але завдяки Святому Духові ми дедалі краще розуміємо повноту та глибину віри. Тож Папа Войтила може ствердити, що «здійснення учительського уряду конкретизує та показує внесок Римського Папи в розвиток доктрини Церкви» (Загальна аудієнція 24 березня 1993р.).
Першість, колегіальність, екуменізм
Під час загальної аудієнції 1969 року Павло VI наголошував на актуальності Першого Ватиканського Собору та його пов’язаності з наступним собором: «Два Ватиканські Собори, перший і другий, — взаємодоповнювальні», хоча й дуже відрізняються між собою «з багатьох причин». Так, увага до прерогатив Папи, виявлена під час Першого Ватиканського Собору, на Другому поширюється на весь Божий люд завдяки поняттям «колегіальності» й «сопричастя», в той час як фокус на єдності Церкви, що має в особі святого Петра видимий орієнтир, розвивається у рішучому зобов’язанні на користь екуменічного діалогу. Настільки, що Йоан Павло ІІ в енцикліці «Ut unum sint» звертається до християнських спільнот із закликом знайти форму здійснення першості, яка «не відмовляючись жодним чином від суттєвого в її місії, відкриватиметься на нову ситуацію», як «служіння любові, визнане одними й другими».
А Папа Франциск у «Evangelii gaudium» говорить про «навернення папства». «Другий Ватиканський Собор, — зауважив він, — ствердив, що, подібно до давніх патріарших Церков, єпископські Конференції можуть “зробити розмаїтий і плідний внесок, щоби сенс колегійності здійснювався у конкретний спосіб” (Lumen Gentium, 23). Але це побажання не здійснилося повністю, бо досі достатнім чином не сформувався статут єпископських конференцій, який визначатиме їх як суб’єкти з конкретними повноваженнями, включаючи також деякий доктринальний авторитет. Надмірна централізація, замість того, щоб допомагати, ускладнює життя Церкви та її місіонерський динамізм» (Evangelii gaudium, 32). І слід не забувати, що, згідно зі ствердженням Другого Ватиканського Собору, «непомильність, обіцяна Церкві, перебуває також у єпископському корпусі, коли він здійснює найвищий учительський уряд разом із Наступником святого Петра».
Любити Папу та Церкву — будувати на Христі
Поза питанням догматів, Пій Х під час аудієнції в 1912 році нагадував про необхідність любити Папу й слухати його, кажучи, що йому боляче, коли це не справджується. Святий Йоан Боско закликав своїх співробітників та підлітків зберігати у своєму серці «три білі любові»: до Євхаристії, до Богородиці і до Папи. Бенедикт XVI, спілкуючись 27 травня 2006 року з молоддю у Кракові, так званим поколінням Йоана Павла ІІ, пояснив простими словами те, що стверджують ці істини віри, проголошені далекого 1870 року: «Не бійтеся будувати своє життя у Церкві та з Церквою! Пишайтеся любов’ю до святого Петра та довіреної йому Церкви. Не дозвольте звести себе тим, які хочуть протиставити Христа Церкві! Є тільки одна скеля, на якій варто будувати дім. Нею є Христос. Є один лише камінь, на якому вартує все сперти. Ним є той, якому Христос сказав: “Ти — Петро, і на цій скалі збудую Мою Церкву”. Ви, юнаки й дівчата, добре знали Петра наших днів. Тому не забувайте, що ні той Петро, який спостерігає за нашою зустріччю з вікна дому Бога-Отця, ні той Петро, який тепер перед вами, ні жоден інший наступний Петро ніколи не буде проти вас, ні проти спорудження стійкого дому на скелі. Більше того, задіє своє серце та обидві руки, щоб допомогти вам будувати життя на Христі та з Христом».
фінансово.
Щиро дякуємо!
