Мало на світі є дітей, які не чули про Пеппі Довгупанчоху, компанію милих незносних шибайголов із Бюллербю або бешкетну Лотту з Горластої вулиці.
Якщо ви вже дорослий і не знаєте жодної з її книжок — сягніть по них негайно, бо Астрід Ліндґрен, як, певно, жоден інший автор, знає світ дитинства. Й тому може допомогти нам, батькам, у розумінні та вихованні наших потомків.
Будь дитиною в дорослому житті
Маргарета Стрьомстедт, біограф Астрід Ліндґрен, каже, що для більшості з нас, дорослих, дитинство це радше далекий спогад, покинута колись країна, яка може викликати зворушливі спогади, але повернутися туди неможливо. Якщо дитинство було щасливе — воно викликає ностальгію; якщо ж посне страждань і тяжких подій — то приносить почуття несправедливості й жалю до себе.
Але ще є люди, які, попри дорослий вік, мають у собі ту дитину, якою колись були. До них напевно належала Астрід Ліндґрен. Такі люди залишаються спонтанними, непослідовними у своїх виборах, цікавими до світу, а їхня уява працює на високих оборотах, як і колись. І їм надалі потрібно гратися!
Що робити, якщо ми належимо до тої «першої категорії», людей до мозку кісток дорослих, завжди націлених на якусь мету, мультитаскерів-перфекціоністів, що болісно усвідомлюють надмірно швидке спливання часу («А час минає… Швидко минає, час не чекає» — як співає «Вхід у змінному взутті»)…?
Спробуймо повертатися до того часопростору, в якому живуть наші діти. Збудувати вігвам із подушок і закопатися туди, не зиркаючи крадькома в телефон. З’їсти на сніданок морозиво просто з відерця. Відмовитися від додаткових занять, бо ось при дорозі ми побачили качечок, які так смішно плавають… А може, навіть пограти в хованки — так, щоб нас відшукали аж за кілька годин?
Лассе Ліндґрен, син Астрід, розповідає про маму так:
«Вона не належала до тих мам, які спокійно сидять у парку на лавці й позирають, як їхні діти граються. Вона теж хотіла гратися і підозрюю, що вважала це таким само приємним, як і я!
Якось ми мали з’їхати на сидіннячках із пагорба. Взяли з собою картонки, щоб підкласти. Але в мами край спідниці потрапив під картонку і в спідниці поробилися дірки. Коли ми поверталися додому, я мав іти близенько біля неї, щоб затуляти собою найгірші місця. (…) Мене розпирала гордість, що я маю таку маму, яка доводить до німого подиву моїх шкільних товаришів».
На мою думку, не тільки наші діти будуть у захваті — ми так само, дорослі, матимемо відпочинок, радість, і навіть своєрідний катарсис, що його нам у дорослому житті мають замінити тренінги, банджі-джампінг і розмальовки-антистрес.
Читайте дітям! Не тільки своїм
В дитинстві Астрід Ліндґрен перший контакт із книжками мала завдяки доньці кухонного працівника. Ось як вона про це розповідає: «Та Едіт — нехай буде благословенна нині й повіки — прочитала мені сагу про Велетня Бам-Бам і фею Вірібунду, і привела мою дитячу душу в стан такої гойданини, яка, чесно кажучи, так і не припинилася». Для дорослої Астрід книжки були «так само важливі, як хліб та сіль».
Читайте також: Астрід Ліндґрен: «Бережи мене Бог від Нобелівської премії!»
Про користь, яку приносить дітям читання, ми вже чули стільки, що складно в цьому сумніватися. Однак у сучасному поспіху, на жаль, ми читаємо щораз менше — тож, може, варто повторити… Читання дитині розвиває її уяву, підтримує розвиток мовлення, збагачує словниковий запас, допомагає будувати зв’язок із дорослим і почуття безпеки. Як бонус для завжди зайнятих батьків можна додати, що дитина, яка навчиться проводити час із книжкою (бо навіть дворічка без знання літер може вже цікавитися літературою), гарантує нам більше хвилин тиші та спокою.
Тому я читаю дітям — не тільки своїм, а також діям сестри, сусідки і колеги. Вслуховуйтеся в те, що читаєте, змінюйте голос — діти від цього в захваті, і я певна, що якщо ви вкладете в це відповідну драматургію, вони прийдуть до вас на коліна, щоб послухати, як ви читаєте навіть інструкцію до пральної машинки!
І гарно, й страшно
Книжки Астрід Ліндґрен, однак, не обмежуються веселими сторонами життя. Астрід знає, що дітям відомо про існування страждання, хвороби та смерті, й навіть вони мусять із цим стикатися.
Як пише 11-річна Анна: «Думаю, що Астрід Ліндґрен повністю відмінна від усіх інших авторів книжок для дітей, бо вона пише про все, що можливо. А в кожній книжці ще описує дуже різні справи. Коли читаєш якусь сумну і страшну книжку, то зазвичай вона сумна і страшна весь час, а в “Братах Левине Серце” все одночасно і гарно, і страшно».
Тільки батьки тяжко хворих дітей знають, як тяжко з ними про це розмовляти. Але й на щодень ми найохочіше вберегли би свою малечу від навіть найменшого страждання. Астрід Ліндґрен показує нам, що неможливо щось зробити повністю, отож краще примирити дітей із болем та злом і навчити їх бути мужніми у тяжких ситуаціях та ставати на захист слабкіших. Герої Астрід Ліндґрен до такої міри людяні, що тут і мови нема про моралізм, до якого діти мають виняткову чутливість. А її книжки заохочують до того, щоби завжди казати дітям правду, навіть якщо вона може виявитися складною.
Пер Свенссон коментує її творчість так:
«Астрід Ліндґрен — це не тільки бабця в Бюллербю, це також Достоєвський у Бюллербю. Перед читачем вона ставить завдання… екзистенційні, моральні, політичні. Саме тому її повісті взагалі не старіють. Раз по раз перед читачем постає питання, яке водночас є понадчасовим і понині актуальним: як жити у світі, в якому є зло?»
Рецепт щасливого дитинства
«На мою думку, тим, що робило наше дитинство таким щасливим, були дві речі: свобода й почуття безпеки», — сказала Астрід, і я вважаю, що це квінтесенція того, чого прагне кожна дитина. Побігти якнайдалі, щоб побачити, що діється за рогом вулиці, але знаючи, що як тільки повернешся — у полі зору буде мама, яка пригорне, подує на вдарене колінце і зрештою забере тебе до безпечного дому…
Переклад CREDO за: Марта Рапцевич, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
