Кожному поганому священникові небагато бракує до того, щоби стати добрим священником; кожному доброму священнику загрожує те, що він стане поганим священником.
Лінія, що пролягає між святістю та гріхом, — дуже тонка. Її легко переступити, а той, хто її переступає, легко може набрати швидкості в кожну з цих сторін. Святим Тома Аквінський сказав, що все прискорюється, коли наближається до свого належного місця чи дому. Святі різко зростають у святості; погані люди швидко нікчемніють. Ми можемо зрозуміти правду цього ствердження, коли порівняємо Петра і Юду. Довгий час їх нібито небагато й відрізняло — аж раптом проявилася відмінність між ними: поміж святим і дияволом.
Обоє були покликані на священників, але це була тільки перша подібність між ними. Наш Господь обох їх назвав дияволами. Назвав Петра «сатаною» (див. Мт 16,23; Мк 8,33) за те, що той спокушав Священника, щоби не став Жертвою на Хресті. Юду назвав «дияволом» певного дня в Капернаумі (Юд 6,71), говорячи про його майбутню зраду, коли «увійшов у нього сатана» (Йн 13,27) під час Останньої Вечері.
Наш Господь застеріг їх обох, Петра і Юду, що вони впадуть. Петро відкинув це застереження. Хоч інші могли зректися Вчителя, та він, Петро, заявив із бравадою, що ніколи би цього не зробив. Юда дістав подібне застереження.
«Хто вклав зо Мною руку в миску, той Мене зрадить» (Мт 26,23).
Пояснюючи це мовою, зрозумілою для нас, — це означало, що хоча Юда прийняв «тост» із руки нашого Господа, та пізніше «дав Йому копняка». Юда достатньо знав Святе Письмо, щоби зрозуміти, що його акт зради дорівнював би зраді Ахітофела, який «теж між змовниками» (див. 2Сам 15,31).
Як Петро, так і Юда скоїли зраду, яку заповідав Христос. Петро упав, коли його спровокувала служниця в ніч допитів Ісуса. Юда скоїв ганебний учинок у Гетсиманському саду, коли видав Господа в руки солдатів.
Господь намагався їх обох уберегти від їхньої слабкості. Він поглянув на Петра:
«І Господь, обернувшись, глянув на Петра» (Лк 22,61).
Він назвав Юду «другом» і прийняв його поцілунок:
«Поцілунком видаєш Чоловічого Сина?» (Лк 22,48).
Господь тільки глянув на Петра, але промовив до Юди. Очі — для Петра, вуста — для Юди. Немає нічого, що би не зробив Ісус, щоб уберегти своїх священників.
Зарівно Петро, як і Юда, відчув жаль, хоча зовсім в іншому значенні цього слова:
«І, вийшовши звідти, [Петро] заплакав гірко» (Лк 22,62).
«Тоді Юда, який Його зрадив, побачивши, що Його засудили, розкаявся і повернув тридцять срібняків назад первосвященникам і старшим. “Згрішив я”, — сказав, — “видавши кров невинну”» (Мт 27, 3-4).
Чому ж один опинився на вершині, а інший — у самому низу списку? Тому що Петро пожалів про скоєне перед Господом, а Юда мав жалість до самого себе. Відмінність ця така величезна, як між апелюванням до Бога і апелюванням до себе самого, як між Хрестом і кріслом у психоаналітика. Юда зрозумів, що зрадив «невинну кров», але ніколи не прагнув у ній обмитися. Петро знав, що згрішив, і шукав Відкуплення. Юда знав, що скоїв помилку, і шукав утечі — перший із великої армії ескапістів від Хреста. Боже прощення закладає людську свободу, але ніколи її не нищить. Можна замислюватися, чи Юда, стоячи під деревом, яке мало принести йому смерть, хоч раз поглянув понад долину на Дерево, яке принесло би йому життя. Святий Павло ось так прокоментував цю різницю між шкодуванням перед Господом і жалощами до самого себе:
«Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу — смерть спричинює» (2Кор 7,10).
Обоє вони жили в тому самому релігійному середовищі, слухали ті самі слова Писання, їх овіяли ті самі вітри благодаті; тим, що їх відрізняло, була внутрішня реакція кожного з них.
«Тоді з двох, що будуть у полі, одного візьмуть, другий залишиться» (Мт 24,40).
Юда був тим, хто казав: «Ох, який же я дурень», а Петро — «який же я грішник». Парадоксально, ми починаємо бути добрі тільки тоді, коли знаємо, що ми злі. Юда відчував огиду до самого себе, яка є формою пихи. Тим, чого зазнав Петро, були не жалощі до себе, а метаноя, переміна серця. Навернення розуму не обов’язково є наверненням волі. Юда пішов до «сповідальниці» своїх можновладців; Петро пішов до Господа. Юда впадав у розпач над наслідками свого гріха, подібно як незаміжня переймається своєю вагітністю. Петро жалів за сам гріх, бо зранив Любов. Провина без надії у Христі — це розпач і самогубство. Юда відніс гроші первосвященникам. Так завжди діється. Коли ми відмовляємося від нашого Господи взамін за яку завгодно земну річ, раніше чи пізніше вона викликає в нас огиду, ми її більше не хочемо. Якщо любимо те, що найліпше, — не можемо вдовольнитися нічим гіршим. Жоден зиск не може компенсувати того, що людина втратить через зраду Божественності. Трагедією є те, що Юда міг стати святим.
Приклад Петра і Юди показує, як двоє чоловіків, покликаних до священства, можуть — внаслідок однакового духовного падіння — закінчити принципово по-різному, залежно від того, чи у вирішальну мить життя дадуть відповідь на благодать, чи злегковажать неб. Інколи примирення — солодше за непорушену дружбу. Святий Петро завжди був вдячний на отриману благодать. Вона ясніла в його листах. Кожний його лист розкриває характер автора. Листи святого Павла до Тимотея складаються з повчань для адресата, щоби він був святим у своєму священстві. Лист святого Йоана — це заклик до братерства. Лист святого Якова — благання практикувати релігію. Що було провідним мотивом листів святого Петра? Ним була цінність прощення, якого він зазнав, і яка нам нагадує, що наше відкуплення було оплачене «не тлінним золотом чи сріблом (…), а дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного і чистого ягняти» (1Пт 1, 18-19).
Переклад CREDO за: Arcybiskup Fulton J. Sheen
фінансово.
Щиро дякуємо!
