«У ці дні закликаю усіх вознести наші молитви до милосердного Бога за тих, які мужньо витривали у часі випробувань і гонінь Церкви, а також за тих, які зламалися внаслідок людської слабкості. Ми також повинні подякувати Богу, який провадив нас весь час через цей непростий період історії».
Про це мовив архиєпископ і митрополит Львівський владика Ігор Возьняк з нагоди 75-ої річниці Львівського псевдособору.
Слово владики Ігоря Возьняка, архиєпископа і митрополита Львівського,у 75-ту річницю Львівського псевдособору
Дорогі браття і сестри!
У цих днях виповнюється 75 років від того часу, коли радянська влада офіційно ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву. Саме тут, у нашому рідному Львові, 8–10 березня 1946 року зусиллями та під наглядом НКВД УРСР у Архикатедральному Соборі Святого Юрія був скликаний так званий «Львівський Собор», ціллю якого було скасування Берестейської Унії 1596 року, розірвання сопричастя з Апостольською Столицею та «воз’єднання» з Російською Православною Церквою.
Очевидно, що це не був жодний «Собор», але театральне дійство, режисером якого були радянські органи безпеки. Адже на час його проведення усі єпископи УГКЦ на чолі з Блаженнішим Йосифом Сліпим, як також священники, монахи і монахині, які не погодилися брати участь у згаданому дійстві, були заарештованими. Проведення ж Собору без участі легітимної церковної ієрархії робить його нелегітимним у своїй суті.
Чому радянська влада так боялася Української Греко-Католицької Церкви? Відповідь на це питання є простою і зрозумілою — тому, що для нашого Народу вона була головною остоєю вірності Богу та запорукою відродження України як самостійної і незалежної держави. Праведний митрополит Андрей Шептицький, який провадив наш люд через дві світові війни та міжвоєнні лихоліття, прекрасно розумів, що для того, аби наш нарід перестав бути нещасливим, він повинен відновити свою державність. Але таку державність, яка базується на Христовій правді, що каже любити понад усе Бога та ближнього. Адже вже у Псалмах звучить виразна правда про те, що «коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі» (Пс. 126,1)
Головню запорукою міцності українського народу праведний митрополит Андрей вважав єдність Христової Церкви в Україні. Справі єдності Церкви він присвятив ціле своє життя і за цю єдність він був готовий кожної хвилини пролляти свою кров як мученик та ісповідник віри. Але для нього було чітко зрозумілим, що видимим символом єдності Церкви є сопричастя з тим, до кого сам Христос, засновник Церкви, звертається такими словами: «Ти — Петро (скеля), і на цій скелі збудую мою Церкву й пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16,18).
Єдність з Апостолом Петром і його наступниками як видимим символом ідентичності Христової Церкви стала другою головною причиною того, що радянська влада офіційно ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву. За цю єдність віддали своє життя і пролляли свою кров тисячі мучеників та ісповідників нашої Церкви у радянських концтаборах та тюрмах, серед яких були не тільки представники ієрархії чи духовенства, але багато мирян.
Спосіб, у який радянська влада здійснила ліквідацію УГКЦ, був надзвичайно хитрим і підступним. У історії Церкви Собори скликалися для того, щоб зрозуміти, як діяти Церкві «тут і тепер», у часі, у якому вона перебуває. Адже, хоча Христова правда є незмінною, змінюються обставини життя людини. По суті, Собор є способом спільного пошуку Божої волі, адже сам Спаситель каже, що «де двоє або троє зберуться в Моє Ім’я, там Я серед них» (Мт. 18,20)
Саме тому березневі зібрання 1946 року у Львові в архикатедральному соборі Святого Юрія не можна назвати Собором, але Псевдособором, оскільки його учасники шукали не Божої волі, але сповняли волю тирана народів Йосифа Сталіна та комуністичної партії Радянського Союзу. Причому більшість з них робили це не добровільно, але під дулом зброї та різного роду застрашувань.
Бог є таким, який залишив людині свободу вибору між добром і злом навіть після того, коли людина відпала від Нього через гріх. Диявол же є тим, який не терпить свобідної волі людини, а тому на всілякий спосіб намагається її поневолити через різного роду хитрощі та спокуси.
Сьогодні майже не залишилося в живих свідків тих страшних часів, про які згадуємо. Але рана, яка була завдана нашій Церкві і нашому Народові радянською тоталітарною системою, кровоточить до сих пір. Ми не можемо повернути чи змінити час, але ми зобов’язані зробити все можливе, щоб таких подій більше не повторилося. А тому пам’ять і молитва є головними середниками того, що у майбутньому такого не станеться.
У ці дні закликаю усіх вознести наші молитви до милосердного Бога за тих, які мужньо витривали у часі випробувань і гонінь Церкви, а також за тих, які зламалися внаслідок людської слабкості. Ми також повинні подякувати Богу, який провадив нас весь час через цей непростий період історії. Видимим же знаком Його присутності були послані Ним для нашого народу пророки, серед яких чільне місце займають Митрополит Андрей Шептицький та Патріарх Йосиф Сліпий. Саме ці два славні мужі перепровадили нашу Церкву через великі лихоліття і передали сучасному поколінню живу віру в Богу та любов до своєї Церкви і України.
Перед нами ж стоїть завдання, щоб у теперішні часи, які є не менш тяжкими, цю віру не тільки зберегти, але примножити та передати тим, які прийдуть після нас. При цьому, слідом за Папою Франциском, хочу наголосити на тому, що ми зобов’язані передати наступним поколінням не попіл віри, але жар віри.
Милосердний Боже, допоможи нам у цьому!
† Ігор Возьняк,
архиєпископ і митрополит Львівський
Синод Єпископів УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
