Чи чули ви про наказ стримуватися у шлюбному співжитті перед відправою літургії для одружених священників? Чи знаєте, що на сьогодні 23 Східні Католицькі Церкви перебувають у повному сопричасті з Римом, а в 20 з них і надалі можна висвячувати одружених чоловіків на священників? І взагалі — звідки взявся целібат?
Пропозиція розглянути можливість пресвітерських свячень для одружених дияконів, яка міститься у Заключному документі Синоду для Амазонії, знову оживила дискусію щодо целібату духовенства в Католицькій Церкві. Всупереч стереотипам, нормативні акти в цій справі дуже різноманітні. Основні відмінності — у традиціях Римо-Католицької Церкви та Східних Католицьких Церков, а також у різниці між католиками, православними англіканцями та старокатоликами.
Целібат духовенства
Дискусії щодо безшлюбності духовенства (від лат Caelebs — безшлюбний, самотній; грецький відповідник цього терміну — ἄγαμος) у християнстві тривали від перших століть. Погляди і єпископів, і теологів у цьому питанні були різними від початку. Розбіжність у поглядах виникла через два основні чинники.
По-перше — те, що Христос і Євангеліє, як і раніше Старий Завіт, не дають щодо цього однозначних настанов або прикладів поведінки. Серед пророків Старого Завіту можна знайти як одружених, так і неодружених. Наприклад, Іллю та Єлисея. Так само і з важливими постатями Нового Завіту. Більшість апостолів мали дружин і дітей, неодруженими були Йоан Хреститель, Йоан Євангеліст, апостол Павло.
У цьому контексті варто пам’ятати, що в стародавній культурі Близького Сходу дорослі люди, які не мали сім’ї, становили в суспільстві значну меншість. Відсоток людей, що жили самотньо, у співвідношенні до загальної чисельності населення тоді був не таким великим, як нині, у ХХІ столітті.
Важливі економічні питання
Друге питання, яке від початку впливало на підхід до целібату духовенства, — це цивілізаційно-культурні, політичні та економічні обставини. На більш економічно розвинених територіях Римської імперії целібат духовенства — як єпископів, так і священників звичайних дієцезіальних парафій — поступово ставав дедалі популярнішим.
Вірні могли собі дозволити постійну фінансову підтримку та утримання духовенства, яке завдяки цьому могло відмовитися від створення сім’ї та цілковито присвятити себе сакраментальному служінню й навчанню.
В інших частинах Римської імперії, зокрема на Сході, священники, які обирали життя не в монаших спільнотах, усі мали сім’ї, іноді також і професійно працюючи, щоб утримувати дружину й дітей.
Ба більше, мати сім’ю іноді було додатковою перевагою священника, оскільки на його сім’ю та дім були звернені очі всієї спільноти, яка шукала прикладу й натхнення для щасливого сімейного життя.
Це ніколи не було догматичною проблемою
Окрім цих відмінностей, значною мірою в І столітті і на Сході, й на Заході були як одружені дієцезіяльні/парафіяльні священники, так і ті, що жили в целібаті.
Коли (спочатку на Сході) з’явилися отці-пустельники та осередки монашого життя, а потім ця модель поширилася на латинську частину Римської імперії, це спочатку привело до поступової переоцінки підходу до сімейного і подружнього життя. Дедалі частіше його вважали «нижчою» формою християнського життя порівняно з життям монашим і повним посвяченням молитві.
Поширилася традиція вибирати єпископів із числа монахів та неодружених священників. Але формальної заборони висвячувати на священників одружених чоловіків — як на Сході, так і на Заході — не було. Це завжди було питанням не догматичної природи, а дисциплінарної та культурної.
Що спочатку означав целібат?
Тут варто звернути увагу на суттєве питання, яке у повсякденній мові часто стає джерелом багатьох помилок і непорозумінь. Зазвичай прийнято казати, що целібат духовенства просто означає те, що духовна особа «не може одружитися».
Загалом, це так. Але варто мати на увазі, що майже від самого початку християнства целібат стосувався людей уже після пресвітерських свячень. Простіше кажучи, той, хто хотів стати священником, міг одружитися тільки до прийняття Таїнства Священства, найпізніше — після дияконських свячень. Якщо ж чоловік вирішив прийняти повне сакраментальне священство у неодруженому стані, то вже був зобов’язаним зберігати целібат і відмовитися від подружнього життя та потомства.
Отже, формулювання, що в конкретній Церкві целібат духовенства необов’язковий, не означає, ніби висвячений священник може вступити в подружній зв’язок. Це пов’язано з тим, що священство на дієцезіяльному/парафіяльному рівні призначене не виключно для неодружених чоловіків.
Звісно, його можуть прийняти після відповідної семінарської формації та свячень також і одружені диякони. Обов’язок дотримуватися целібату стосується і духовенства, яке провадить чернече й монаше життя і обіцяє відмовитися від шлюбу.
Тонка ієрархія цінностей у таїнствах
Ця тонка, хоч і однозначна, різниця виникла з самого початку прийняття християнством на Сході й на Заході ієрархії цінностей, яка ставить Таїнство Священства як нерозривний зв’язок людини з Богом вище за Таїнство Подружжя, яке приймають тільки двоє людей.
Для обґрунтування такої ієрархії часто посилаються на Апостольські послання св.Павла, зокрема, на фрагмент Послання до коринтян: «…хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці…» (1Кор 7, 32-33).
Інший приклад такої ієрархії — це обов’язковий у багатьох традиціях наказ подружньої стриманості для священника перед відправою літургії, що становить різновид посту.
І нарешті, маємо пам’ятати ще про одне суттєве питання. У традиціях, які допускають пресвітерські свячення одружених чоловіків, немає обов’язку брати шлюб перед свяченнями. Це можливість, а не необхідність. Священник-безшлюбник, який до рукоположення не прийняв Таїнство Подружжя, має такі ж права, як і священик одружений, і ставлення до нього таке ж саме.
Різні традиції
Прийнято вважати, що в Римо-Католицькій Церкві питання обов’язкового целібату дієцезіяльного/парафіяльного духовенства упорядкував Тридентський Собор (1545-1563рр.). Із моменту його завершення одружені дієцезіяльні священники латинської традиції повністю зникли. Однак одружені священники залишилися в численних Католицьких Церквах східної традиції, які протягом століть зберігали єдність із Римом і водночас — східні літургійні, теологічні та дисциплінарні традиції.
Отже, великою мірою наявність одружених священників — це свідчення багатої та часто бурхливої історії Католицької Церкви. Можливість одруження дияконів-кандидатів у священники також зберегла Православна Церква та Старокатолицькі Церкви, які виникли на хвилі оскарження частиною вірних та римо-католицьких теологів рішень Першого Ватиканського Собору (1869-1870рр.)
На сьогодні з 23 Східних Католицьких Церков, які перебувають у повному сопричасті з Римом і до яких належать, за останніми офіційними даними, понад 17 млн вірних (за статистикою Annuario Pontificio 2017р.), можливість пресвітерських свячень для одружених чоловіків наявна в 20 з них. Це:
-Еритрейська Католицька Церква;
-Ефіопська Католицька Церква;
-Вірменська Католицька Церква;
-Албанська Католицька Церква;
-Білоруська Греко-Католицька Церква;
-Греко-Католицька Церква Сербії та Хорватії;
-Греко-Візантійська Католицька Церква
(об’єднує вірних грецької національності, які прийняли унію з Римом);
-Угорська Греко-Католицька Церква;
-Італо-Албанська Католицька Церква
(об’єднує вірних — потомків апеннінських греків та албанців в Італії, які прийняли унію з Римом);
-Македонська Греко-Католицька Церква;
-Мельхітська Греко-Католицька Церква
(діє на території давніх Патріархатів Антіохії, Єрусалима та Александрії; нині — переважно в Сирії, Лівані, Ізраїлі, Йорданії та в діаспорі на Заході);
-Румунська Греко-Католицька Церква;
-Російська Греко-Католицька Церква;
-Русинська Греко-Католицька Церква;
(об’єднує вірних, які мають коріння в Карпатах та на Лемківщині; діє в діаспорі США; історично до неї також зараховують греко-католицьку Мукачівську дієцезію в Закарпатті та Греко-Католицький Екзархат у Чехії);
-Словацька Греко-Католицька Церква;
-Українська Греко-Католицька Церква (до її складу також належить
Греко-Католицька Церква в Польщі);
-Халдейська Греко-Католицька Церква (діє на території Іраку, Ірану, Сирії
Туреччини та в діаспорі на Заході);
– Маронітська Церква (діє в Лівані, Сирії на Кіпрі, в Йорданії та в діаспорі на Заході);
-Католицька Церква Сирійського обряду (діє в Сирії, Лівані, Туреччині, Іраку та в діаспорі на Заході; використовує західносирійський обряд, який колись також називався західноарамейським).
Висвячувати на священників одружених чоловіків не можуть такі три Східні Католицькі Церкви:
-Сиро-Малабарська Католицька Церква (діє в Індії);
-Сиро-Маланкарська Католицька Церква (діє в Індії);
-Коптська Католицька Церква (діє в Єгипті).
Складне напруження
Окрім цього досить простого поділу, питання про допуск одружених чоловіків до пресвітерських свячень у багатьох Східних Католицьких Церквах мало складний характер і протягом століть зазнало бурхливих змін.
У більшості випадків на момент прийняття унії з Римом Східним Церквами гарантувалося збереження власних дисциплінарних традицій, які іноді сягали стародавніх апостольських часів. Приблизно в середині XVIIIст. у Ватикані почала брати гору концепція так званої латинізації, тобто максимального наближення Східних Церков до літургійних практик і дисциплінарної форми, обов’язкових у римській традиції.
Іноді так відбувалося з порушенням і дуже радикальним відкиненням багатьох традицій та багатого колориту цих Церков. У деяких Церквах або навіть в окремих Східних дієцезіях тоді було зроблено односторонні зміни також і щодо целібату.
Наприклад, так сталося в міжвоєнний період у Станіславівській дієцезії (нині Івано-Франківськ), яка тоді перебувала у складі Польщі та в юрисдикції Української Греко-Католицької Церкви. Місцевий ординарій ухвалив там обов’язковим латинський принцип висвячення на священників тільки неодружених чоловіків.
Подолання ментальності латинізації Східних Церков настало тільки після Другого Ватиканського Собору. Соборний декрет Orientalium ecclesiarum, ухвалений 1965р., оцінив давні традиції Східних Церков і порекомендував повернутися до їхнього розвитку й турботи про них.
Проблеми еміграції
Сильна напруженість між латинською та східною ієрархією щодо целібату відбувалася також на межі ХІХ та ХХ ст. на території Північної та Латинської Америк. Мігранти, які масово прибували туди, вірні Східних Католицьких Церков із Європи та Близького Сходу, часто приїжджали зі своїми священниками, які розпочинали пастирську працю на територіях, що перебували під юрисдикцією римо-католицьких єпископів.
Багато ієрархів латинського обряду почали побоюватися, що римо-католицькі клірики, заохочені перспективою іншої дисципліни в питанні целібату, почнуть масово переходити до Східних Церков. Їм також здавалося, що вірні римо-католики відчуватимуть певну «спокусу» з приводу служіння одружених східних священників.
Із кінця ХІХ ст. до 1930 років папи намагалися врегулювати це питання, забороняючи на територіях, де переважала Церква латинського обряду, висвячувати одружених чоловіків на нових священників Східних Католицьких Церков, обмежуючись тільки безшлюбними.
Але це викликало чергове напруження й відчуття надмірного втручання в автономію та звичаї Східних Католицьких Церков. У багатьох країнах такі правила існували ще донедавна: наприклад, клірики, які хотіли стати греко-католицькими священниками в Польщі, не могли до свячень одружитися. На практиці ці принципи обходили завдяки навчанню в семінарії та свяченням в Україні або Словаччині, де така дисципліна вже не зобов’язувала.
Важливе рішення Бенедикта XVI
Неефективну ситуацію розв’язав папа Бенедикт XVI. Він скасував заборону висвячувати одружених чоловіків на священників у Східних Католицьких Церквах на територіях, де більшість вірних становили римо-католики. Декрет щодо цього питання підписав 2014р. префект Конгрегації Східних Церков, кардинал Леонардо Сандрі.
Відтоді єпископи Східних Католицьких Церков в усьому світі (звісно, тих, які можуть висвячувати одружених чоловіків) знову можуть вільно і без ускладнень уділяти пресвітерські свячення одруженим чоловікам. Більше того, в посинодальній адгортації «Ecclesia In Medio Oriente» 2021р. Бенедикт XVI зокрема сказав: «(…) однак пам’ятаймо також про служіння одружених священників, які віддавна становлять частину східної традиції. Я хотів би підбадьорити також тих священників, які разом із сім’ями покликані до святості у вірному виконанні свого служіння, іноді в складних життєвих умовах» (п.48).
Варто нагадати і про виняткові випадки, коли служіння римо-католицьких священників можуть виконувати одружені чоловіки. Це — англіканські священики, які вирішили перейти до Римо-Католицької Церкви. Якщо це зробить одружений єпископ (а Церква Англії дозволяє служіння одружених єпископів), то він не отримає єпископських свячень, а залишиться дієцезіяльним священником.
Православ’я
Православна Церква зберегла східний звичай допускати до пресвітерських свячень одружених дияконів.
Єпископів обирають із числа монашого духовенства, яких зобов’язує безшлюбність. Але є єпархіальні священники, які вирішили не одружуватися перед свяченнями і служать як безшлюбні. Священники, які овдовіли, а також ті, чиє подружжя з різних причин розпалося, зобов’язані жити в целібаті.
Деякі зміни щодо цього зробив нещодавно Екуменічний Константинопольський Патріархат, дозволяючи — як виняток — повторний шлюб овдовілих священників. Але такого рішення поки що не схвалила жодна інша автокефальна Православна Церква.
Дружини священників
Дружин священників у православній традиції найчастіше називають «матушками». Щодо їхньої діяльності — між дружинами східно-католицьких священнослужителів та православних немає великої різниці.
Вони займаються катехизацією дітей, диригуванням парафіяльного хору як псалмістки, виконують служіння лекторів, беруть участь у парафіяльних радах або провадять церковні крамниці.
Багато з них також мають звичайне професійне життя як учительки, виховательки дитячих садків та викладачки або займаються господарством.
Вплив покликання і ментальності
Багато священиків Східних Католицьких та Православних Церков зазначають, що не можна однозначно оцінити, чи має інший підхід до целібату дієцезіяльного духовенства у східній традиції принциповий вплив на збільшення кількості покликань.
Головна спільна проблема, з якою змагаються сьогодні Церкви і Сходу, і Заходу, — це прогресивна секуляризація, відкладення основних життєвих рішень молоддю. Це виражається в страху як перед створенням сім’ї, так і перед реалізацією священницького покликання.
У східних країнах також підкреслюється, що семінаристи й диякони можуть не бути, за сучасною логікою та ментальністю, привабливими кандидатами для створення сім’ї. Страх молодих жінок перед одруженням зі священником може виникати з боязні, що статус дружини священника обмежуватиме їхні життєві та професійні прагнення, а також виставить їхнє сімейне життя на особливу увагу громадськості.
Ця проблема актуальна навіть у такій крані, як Греція, де православні священники трактуються як працівники бюджетної сфери й отримують зарплату і пенсію від держави.
Також складно оцінити, чи інша дисципліна щодо целібату на Сході впливає на меншу частоту різноманітних сексуальних скандалів за участі духовенства.
Окрім цих складних проблем, різний підхід до целібату в Церквах, які зберігають сакраментальне розуміння священства, — це доказ великої різноманітності християнства та Церкви.
фінансово.
Щиро дякуємо!
