«Поставив дитину перед ними і сказав…» Пані й панове, ось десять прикладів того, чому ми маємо змінитися і стати як діти, щоб увійти до Царства.
«Ну бо це так, — почав теологічне роздумування п’ятирічний Никодим, — що диявол робить злоту, а Господь Ісус — доброту». — «Нема такого слова, злота, так не говориться». — «Ну нехай. Господь Ісус робить добрість, а сатана робить злість».
Мовні тонкощі… Чи вони, випадково, не є певною інтуїцією правди про те, чому нам потрібно «стати як діти»? Чим саме діти відрізняються від нас, дорослих? Ось десять прикладів, почерпнутих із мого батьківського досвіду.
1.Вони серйозно сприймають Бога
Велика Субота (перед пандемією), освячення пасхальних страв, традиційно — у повному храмі. «А хто там лежить?» — зацікавився Никодим, зазираючи до Гробу Господнього. «Там Господь Ісус. Він помер», — відказав я. Вражений малюк обдивився усю сповиту в саван скульптуру. Священник запропонував: «Помолімося Отче наш». Никодим уперся. Він не мав ніякого бажання молитися. З обличчям, на якому було виразно написано «ні то ні!», він закрив тему. «Помолися Отче наш», — шепнув я. «Господь Ісус зрадіє». — «Він не може. Він же помер».
Деякий час я розмірковував, чи в цей момент то не була єдина людина в храмі, яка всерйоз сприйняла смерть Ісуса. Решта з нас знали, що за кілька годин ми заспіваємо «Переможець смерті», а Ісус помер лиш ненадовго. До резурекційної процесії.
Діти серйозно сприймають Бога. 1934 року семирічний Йозеф написав: «Кохане Дитятко! Я б хотів отримати месал, зелений орнат і серце Ісуса». Старший на три роки Георг попросив про білий орнат і партитуру. Дитятко серйозно поставилося до побажань малих Ратцінґерів. Йозеф став універчитетським викладачем, префектом Конгрегації віровчення і зрештою Наступником св.Петра, а його старший брат Георг об’їздив світ із хором «Регенсбурзьких горобчиків».
2.Вірять «на слово»
Попереджаю: цей приклад не має «педагогічних достоїнств», зате він стовідсотково правдивий. На реколекціях наближалася пора вечірньої молитви, коли наш син влаштував істерику. Типова демонстрація сили трирічки, який заявляє всім довкола, що він не піде спати, і край. Ми пробували його заспокоїти, хоча це загрожувало або смертю, або тривалим каліцтвом. Після довгої боротьби ми здалися. І тоді його сестра вигукнула: «Ооо, дивись: павук!» Никодим моментально перестав плакати і запитав: «Де?»
І тоді до мене дійшло, що таке віра. Никодим повірив Марті на слово. Скажемо чесно: на стіні не було ніякого павука. Тонка відмінність між маневром старшої сестри і педагогікою Господа Бога — в тому, що Він ніколи не обманює.
Дитинство, кажуть, закінчується тоді, коли діти перестають вірити у святого Миколая і замість «чекати на зірку з неба» починають укладати список покупок.
3.Вони залежні і не вдають, ніби це не так
Всі довкола співають мантри про незалежність. Не хочуть чути про механізми соцмереж і алгоритми, що змінюють обличчя цивілізації. Затикають вуха на згадку, як сильно вони залежать від держави, суспільства, думки інших (пандемія просто оголила ці механізми). Я знаю сотні «незалежних» і «самостійно мислячих», які вдягаються за принципом Ctrl-C + Ctrl-V, слухають підготовлені їм добірки «альтернативної музики» (а це що таке взагалі?) й біжать підскакуючи, щоб купити морозиво по акції, тільки тому, що якийсь ютубер їх заохотив.
Малі діти такої свідомості не мають. Вони чисті. Вони не соромляться своєї залежності від світу дорослих. Вчора я прочитав прекрасну фразу: «Візьми дитину за руку, перш ніж приятелі скажуть їй, що це не круто, і буде запізно».
4.Вони живуть одним днем
Діти не переймаються чимсь про запас. Не проїдають собі дірку в голові, «що то буде». Не будують далекосяжних планів. Вони є «тут і тепер». Щороку у Великий Четвер мою увагу приковують слова консекрації: «Це сьогодні». Оце «сьогодні» — це суть християнства. Це сьогодні, нині, зараз, hodie. Це не колись і не на колись, це не на потім і це не належить минулій історії. У Бога, який є понад часом, є тільки вічне «зараз», — сказав мені о.Томаш Новак ОР.
«Чому діти бігають по храму?» — запитав мене з хитрющою усмішкою о.Йоаким Бадені. «Бо вони знають, що Бог — повсюди!»
5.Вони прості
«Прославляю Тебе, Отче, Господи землі і неба, що закрив ці від мудрих і розсудливих, а об’явив простачкам», — вигукнув якось Ісус. Грецьке nepios може дослівно означати «немовля, дитину, когось простодушного».
«Дорослим бракує простоти», — говорив мені о.Бадені. «А дитина — проста. Вона може вганяти по храму, але постійно зиркає на татуся. Тато сидить у лавці, дивиться на мене. Це добре… У нас таке усвідомлення є? Що тато близько, що Він дивиться? Діти мають неймовірне чуття. Під час війни я був у Касабланці. Увійшов до храму, саме винесли Пресвяті Дари до Темниці. Вбігли діти, поглянули на вівтар і сказали: “Оооооо, нікого нема!” Нікого нема. Вони, бігаючи, відчували присутність Божого тіла, а старші, навіть навколішках, цього не помічають. Діти — прості. Сідають мамі на коліна і метляють ногами. І це — молитва!»
6.Вони правдомовні. До болю
«Ми з Лукою збираємо на комп’ютер. Такий великий, з вентиляторами. Але поки що в нас тільки на два батончики», — випалив Никодим. Хто з дорослих так скаже? Не вищирюючи зубів і без завченого напам’ять «I’m fine, thank you».
Була молитва нашої спільноти, ми молилися Розарій. Вдавали зосереджених, але якби хтось нас раптом руба запитав, чи ми вже промолилися десять «Радуйся», чи тільки п’ять, то думки би розділилися. Ми втішалися словами Малої Терезки: «Молитися Розарій для мене тяжче, ніж носити інструмент покути». «Радуйся, Маріє, благодаті повна», — шепотіли ми, коли раптом у слова «Ave Maria» вплівся драматичний шепіт Марти: «А це ще довго буде?» Почуте викликало переполох у побожних батьків. Ми ж не можемо зараз подивитися на годинники! Це не пасує!
Діти — як той осел зі «Шрека», а їхнє дражливе «Ще далеко?» вибиває нас із рутини й оголює припудрений побожністю фарс.
7.Вони не «заслуговують»
Дорослі опанували цей патент на ідеальність. Ми робимо все, щоб заслужити на любов, увагу, схвалення. Я багато разів переконувався в тому, як нам тяжко прийняти безкорисливий дар. «Перепрошую, а скільки це коштує?» — бовкаємо ми з переляку.
Діти не витягають списку добрих учинків, не підводять підсумки людиногодин молитви. Вони ще не знають цих фокусів, комбінацій, патентів… «Вони є, щоб їх любити», — співала Анна Марія Йопек.
Святий Йоан писав про себе самого: «Ісус побачив учня, якого любив». Я — «той, кого Він любить». Не тому, що я заслужив. А тому, що я — син.
8.Вони прощають
Прекрасно пам’ятаю науку, якої в Бескидах уділив мені Юзеф Брода: «Що робить дорослий із браком прощення? Сидить, розмірковує, збирає, обдумує, доглядає. Годує злість, ненависть. Може, він не може пробачити, бо часто не бажає пробачити! А що роблять діти? Вони часто навіть до крові поб’ються, а за хвилину вже бігають разом по траві, граються. Вчімося від них! Не поринаймо у спогади про зло!»
9.Мають ген переможця
Коли євангелізатор Кріс Валлотон увійшов до кімнати, він застав своїх онуків (маленьку дівчинку і її старшого, сильнішого брата), як вони товклися по ліжку. Дівчинка розпорядилася: «Я — крокодил, а ти — ящірка!» Гра тривала якнайкраще. Щойно брат перемагав і лупасив сестру п’ястуками, як дівчинка, лежачи під ним, кидала: «Пам’ятай, хто ти! Ти – ящірка!»
«Найдивнішим було те, — розповідає Валлотон, — що хлопчик, вищий від неї на голову, слухняно їй піддавався… Як важливо усвідомлювати, хто ми! Зараз ми — діти Божі, але ще не відкрилося, ким ми будемо».
Коли дитина це лицар, то вона лицар, і не намагайся вивести її з помилки. Не вдасться. Вона вбиває драконів і потвор, і краще відступитися з її дороги. Коли вона переглядає «Короля Лева» — хоче бути Сімбою абто Муфасою, а не Шрамом. Вона не хоче бути кимось, хто стоїть на програшній позиції. Бо в неї — ген переможця. Вона виграє. Мріє про завоювання. До певного часу, коли до неї дістануться дорослі з їхнім неоднозначним «ну, таке життя», «дечого не оминути».
10.Вони — малі
Це, всупереч тому, що видається, аргумент великого калібру. Бог любить те, що мале.
Коли в Біблії уперше написано це слово? Коли ангели витягнули (трохи не за вуха) Лота з Содому, зануреного в гріхи, то наказали: «Шукай сховку в горах, бо інакше загинеш». Лот, однак, почав торгуватися: «Ні, ні, пане! Я не можу шукати сховку в горах. Ось поблизу є місто, до якого я міг би втекти. Воно маленьке, в ньому я сховаюся. Хіба ж воно не маленьке?» Яким аргументом він переконав Всевишнього? Цоар — місто спасіння — було «мале». Бог погодився на цю пропозицію. Назва «Цоар» творить гру слів із виразом mise’ar, тобто «малість».
«Постава дитини переповнена вірою в Провидіння, яка визволяє з неврозу завдань оптимальних, дієвих і великих», — підсумовую трапіст о.Міхал Зьоло. «Бог бачить приховані вчинки і здатний підвищити ранг навіть учинків дефектних, бо Його очі дивляться інакше на сенс людських діянь. Постава дитини має навчити мене любити, а тоді навіть маленькі вчинки, коротка молитва перемінюватимуть обличчя світу».
Пій Х, обґрунтовуючи зниження віку, в якому можна приступити до Першого Причастя, сказав прямо: «Матимемо святих серед дітей».
Переклад CREDO за: Марцін Якімович, Wiara
фінансово.
Щиро дякуємо!
