Інтерв’ю

Як передати віру. Історія сім’ї с. Марії Немченко

14 Вересня 2021, 14:20 3792 Едіта Улман

Тридцять років тому, влітку, до Ченстохови вирушило перше офіційне паломництво з України, яка на той час ще входила до складу Радянського Союзу. В цій закордонній поїздці до Божої Матері, що само по собі тоді було неординарною подією, брала участь молода дівчина з Шаргорода, Марія Немченко.

Особливим наміром молитви було розпізнати своє життєве покликання. Під час паломництва вона познайомилася з сестрою-місіонеркою зі Згромадження Служниць Святого Духа, або ж вербісток (SSpS). Вже у ті дні в Польщі дівчина вирішила вступити до монастиря і присвятити себе служінню Богові та людям. Повернувшись, вона ствердила свій свідомий вибір. Знаковим є те, що саме того літа було проголошено Незалежність України. Отак Марія Немченко стала першою сестрою з України у міжнародному згромадженні SSpS (засноване 1889 р. в Голландії), яке зараз діє у 50-ти країнах світу.

Цими днями відбулось урочисте святкування «срібного ювілею» — 25 років від дня складення перших обітниць с. Марії Немченко.

Ми говоримо з цією черницею про досвід духовного життя у її родині та про те, як віру батьків передати далі й розвивати її вже як незалежна, зріла особа.

— Сестро Маріє, Ваша сім’я позначена сильною вірою: батько служив довгі роки при храмі, двоє з трьох синів стали священниками, Ви — сестра у Згромадженні. Розкажіть будь ласка, як проявлялося духовне життя у Вашій родині на практиці?  

— Це правда, що вірою і своїм духовним життям я завдячую батькам. Нас у сім’ї шестеро, і батьки вчили нас власним прикладом, як вірити, любити, довіряти в усіх життєвих ситуаціях. Звісно, такі складні ситуації були, тим більше що у нас багатодітна сім’я. Але нас батько вчив, що хай би що трапилося — на все є воля Божа. Це було його гасло, яке я чула змалечку: «Дитино, найважливіше у житті — це виконати волю Божу!» Я не сильно це розуміла, і лише як підростала, то змогла це більше усвідомити.

 

 

Друге гасло батька: хоч би якими були життєві ситуації, труднощі чи радощі, треба приймати їх із довірою. Як пережити важкі ситуації і не втратити віру, довіряючи все Богу, — у родині нас цього вчили змалку.

Нас вчили молитися Розарій. Також удома була старовинна книга польською мовою «Житія святих». Це біографії святих, які ми щодня читали. Спочатку читав батько, а згодом — коли навчилися — почали читати хлопці, а потім уже ми, сестри.

Молитва — це була основа. Батьки навчили старших братів, потім уже вони пильнували, щоб завжди була спільна молитва, Розарій, читання цих життєписів святих, — найчастіше увечері.

— Як дитина, чи не сприймали Ви слова «Божа воля» як щось абстрактне?

— Спершу так, але потім, як підростала, то більше це розуміла. Я бачила, що приходять різні незрозумілі ситуації, але вони розв’язуються, якщо я їх довірила Богу. Тоді я бачила, що на все воля Божа.

Хоча певні речі в житті мені було важко сприйняти. Наприклад, смерть мого старшого брата, священника. Він був францисканцем, прослужив неповні чотири роки від дня священства і загинув в автокатастрофі. Ця ситуація мене вибила з колії. Тоді для мене це була трагедія. Важко було це довірити, я змагалася з цим кілька років, не знала, як це прийняти до кінця. Певної миті я втомилася від боротьби. Я сказала: «Господи, подаруй мені мого брата! Якщо вже його немає з нами фізично, то дай мені його в духовний спосіб, щоб товаришував мені завжди». І справді, від тої пори я відчуваю присутність свого брата Пасхаліса (це його ім’я у згромадженні) та його допомогу в різних ситуаціях. Я називаю його покровителем у моїх повсякденних справах.

 

 

— Якщо Ви походите з такої віруючої сім’ї, то чи взагалі мали вибір — вірити чи ні? Чи не є це чимось нав’язаним?

— Напевно це було передане з молоком матері; в цьому ми виросли. Я відчувала, що ми інші, бо ми були віруючі. Нас у школі висміювали, тицяли пальцем, говорили, що «вони позорять нашу школу, бо ходять до костелу і моляться», і що ми «фанатики». Як дитині, мені було неприємно переживати всі ці ситуації.  Але коли приходила додому, то відчувала, що не роблю чогось такого ганебного, відчувалася підтримка з боку батька і матері. Я розуміла, що чиню правильно, хоча за це платиться ціна.

Допомагало те, що ми разом молилися. Я вдячна, що нам передали віру.  

— Коли віра стала Вашим особистим вибором?

— Вже у досить зрілому віці. В кожного є такий період, коли ти робиш і сприймаєш щось не тому, що тобі так сказали зробити. В якийсь момент я почала вибирати сама. Почала молитися молебнем до Святого Духа, щоб відкрити своє життєве покликання. Тоді й відчувала, що це моє, — і не тому, що мені сказали батьки. Піти до храму, помолитися, почитати — я це робила, бо така була вже моя особиста потреба. Це розвивалося паралельно з побожністю до Святого Духа. Я молилася, щоб вибрати правильно: чи я хочу бути матір’ю сім’ї, чи стати черницею.

— З перспективи Вашої родини: як передати віру?

— Найпромовистішим є особистий приклад, у моєму випадку — те, що я бачила у своїх батьків. У мене немає сім’ї в подружньому сенсі, але мій брат має дружину й дітей, мої сестри заміжні, у них свої сім’ї. Ми спілкуємось і я бачу, що вони навчають своїх дітей молитви, передають те, чого нас колись навчили батьки. Коли ми маємо спільні родинні зустріч, то наш брат Андрій, священник-францисканець, служить для всіх Святу Месу, є спільна Коронка до Божого Милосердя, Розарій. Ми згадуємо дитячи часи, ділимося тим, що колись разом переживали. У нас є взаємна підтримка.

 

 

Також ми молимось один за одного. Мій брат має таку традицію: кожного дня благословляє нас уранці та ввечері своїм священницьким благословенням. Не тільки тоді, коли ми разом, але кожного дня, встаючи зранку, робить знак хреста на всі чотири сторони. І ми знаємо, що він згадує нас, також усіх близьких йому людей. Це дуже гарна традиція. Коли ми розмовляємо по телефону, він закінчує розмову благословенням. Я пам’ятаю, що також наші батьки завжди нас благословляли: коли ми йшли до школи чи їхали кудись. Ми часто підходили до них за благословенням. Це благословення я винесла з дому. Я завжди раджу батькам, щоб не забували цієї традиції — благословляти одне одного, своїх дітей, адже це має важливе значення, благодать і силу.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит січень-травень 2021
Зібрано Залишилося зібрати
125696грн
12717грн
Потрібно зібрати
138413грн
Залишилося
2дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: