Мені не подобається вислів «час лікує рани». На мою думку, він тільки допомагає з ними жити і звикнути до пустки.
Після смерті близької людини може здаватися, що життя втратило сенс. Як християни, ми маємо радіти, що ця людина відійшла до вічного життя, але… Насправді інакше. З’являється жаль, пустка, гіркота, туга.
Час не лікує ран
У процесі жалоби потрібно пройти через усі її етапи. Їх не вдасться оминути. Чи можливо взагалі повністю прийняти смерть коханої людини?
Мені не подобається вислів «час лікує рани». На мою думку, він тільки допомагає з ними жити і звикнути до пустки. Коли помер мій батько, мені було 20 років. Цю втрату супроводжувала ціла гама емоцій, які важко висловити. Я повторювала, що великі страждання батька нарешті скінчилися, і це в певному сенсі давало надію і втіху. Чи стало мені легше за кільканадцять років після цієї події?
Я навчилася жити після втрати, упорядкувала свої емоції, але постійно згадую миті, поведені разом. Тато мав багато мрій і планів, які додавали йому сил у боротьбі зі смертельною хворобою. Але смерть їх усі забрала. Тата немає серед нас, але він живе в моєму серці. Коли бажаєш щастя людині, яку любиш, — а ним є вічне життя, — це втішає.
«Він, як і завжди, вийшов із дому»
«Рік тому я втратила дорогу маму. Мій світ розколовся. Те, що її немає, наповнює мене величезним смутком і жалем. Не минає і дня, щоб я про неї не думала, не згадувала часу, проведеного разом. Мені так сильно її бракує, її тепла, голосу. Я шкодую, що не змогла бути біля неї, коли вона помирала, не тримала її за руку. Вона відійшла вночі. Вранці мені повідомили з лікарні, що мама померла…» — згадує зі сльозами Агнеса.
«Недавно я зустріла подругу, яка втратила сина. Він, як завжди, вийшов із дому. Мав заїхати ненадовго до торгового центру. Йому було 29 років. Його мама повністю розбита. Рік тому в аварії загинув її чоловік. Син був для неї єдиною підтримкою. У такі миті реальними і важливими стають слова: “Спішімо любити людей, бо вони так швидко відходять”», — розповідає Іванна.
Уміти підтримати людину в момент смерті її близьких — це великий дар. Але це не завжди можливо. Через темп життя, обов’язки ми не завжди можемо бути більшу частину дня з тим, хто помирає. Ми не любимо думати про смерть як про неминучого супутника життя. А вона рано чи пізно когось у нас забере.
«Я щодня не плачу, а вию»
«Я втратила близького друга. Він помер від лейкемії. Моє серце розривається від болю. Щодня я не плачу, а вию. Мені так сильно його бракує — його жартів, усмішки, спонтанних дій. Я почуваюся так, ніби померла частина мене», — каже Домініка.
Для віруючих можуть допомогти пошуки відповіді на запитання, які кружляють у голові: в Біблії, в молитві, у спільноті. «Кілька місяців тому я втратила дитину. А також дізналася, що чоловік тривалий час мене зраджував. Він пішов до іншої жінки. Я хотіла покінчити життя самогубством. Всі казали, щоб я взяла себе в руки. “Як?” — відповідала я. Я залишилася сама. Утіху знайшла у волонтерстві: я допомагаю в госпісі, почуваюся потрібною. Але мало минути трохи часу, поки я до цього дозріла», — каже Анна.
Після втрати близької людини життя триває. Визнати це важко. Нас охоплює проза життя, щоденні обов’язки, які складно погодити з переживанням жалоби. Декому допомагає віра, іншим — волонтаріат, як Анні. У кожного свій шлях.
«У 25 років я залишилася вдовою»
«Коли я залишилася вдовою, мені було 25 років. Я знаю, що це важко уявити. Мій чоловік помер від раку. Ми довго боролися за його життя. Хвороба перемогла. Це був жах. Коли я чула нашу улюблену пісню, я плакала. Наша донька, якій зараз два роки, не пам’ятатиме тата. Коли я дивлюся на неї, то бачу його. Я постійно про нього думаю і так само кохаю. Я не знаю, чи зможу ще колись побудувати стосунки з кимось іншим. Мій коханий назавжди залишиться в моєму серці і пам’яті. Я вірю, що колись ми знову зустрінемося. Усвідомлення того, що він більше не страждає, трохи вгамовує мій біль. Але мені його бракує», — каже зі сльозами Катерина.
До втрати близької людини треба звикнути. Це боляче. Крім того, попри біг часу, туга залишається. Тому варто скористатися професійною допомогою психолога або психотерапевта.
фінансово.
Щиро дякуємо!
