1714 року сестри зі згромадження Сестер Милосердя, яких у просторіччі називають шаритками, заснували у Львові монастир і лікарню св. Вікентія де Поля. Вони служили тут хворим до кінця 1945 р., коли після закінчення війни та Ялтинської конференції були змушені покинути свої будинки й виїхати до Польщі.
Саме в цій лікарні відбулися події, які шокували персонал і пацієнтів: один із хворих на власні очі бачив пекло…
Шість років молитви
Була осінь 1945 р., кілька місяців після війни. В лікарні помирав 26-річний злочинець Франек Н. До 1939 р. він працював візником у закладі для невиліковно хворих, але коли почалася війна, кинув роботу і приєднався до банди злочинців.
Про те, що молодий візник став злочинцем, знала настоятелька закладу, с. Змисловська. Вона протягом шести років молилася Розарій за навернення цього чоловіка. Серед черниць, які доглядали за хворими, була с. Анна Ґрибовська, яка після виїзду шариток до Польщі розповіла про вражаючі події у львівській лікарні. Їх записала черниця зі згромадження Сестер Воскресіння, с. Дорота Трибула.
Франек потрапляє до лікарні
1945 р. Франека привезли до лікарні, в хірургію, в дуже важкому стані. У нього був туберкульоз легень і гнійний плеврит на тлі туберкульозу. Він лежав у лікарні три місяці. За цей час чоловік тричі сповідався і приймав Причастя.
«Стан здоров’я Франека на третьому місяці хвороби погіршувався з дня на день. 31 жовтня 1945 р. о 15:00, коли ми застеляли ліжко і поправляли положення хворого, у нього сталася сильна легенева кровотеча. Ліжко і підлога були залиті кров’ю, я та інша сестра — також, із ніг до голови», — розповіла с. Анна.
Франек бачить пекло
Але попри це Франек не помер, а почав кричати, що бачить демонів і відкрите пекло, до якого вони намагалися його затягнути за допомогою різних знарядь. Водночас його душу палили скоєні злочини. Він став визнавати їх уголос, відчайдушно кричачи: «Священника!!!», прикриваючись від нападів злих духів черницями, яких він тримав обома руками.
Він підібгав під себе ноги і тремтів від страху. Заохочення довіритися Божому милосердю і покаятися у гріхах не заспокоювали конаючого. Ситуація ставала дедалі розпачливішою. Знайти в цей час у лікарні священника було би чудом, а отець-капелан мешкав на плебанії парафії св. Антонія за кілометр від клініки.
«Я прошу Франека мене відпустити, а він мені каже: “Не пущу, бо злі духи мене заберуть”. Я даю йому розарій і кажу: “Він теж захистить тебе від злих духів, а мене відпусти”. Я в розпачі вийшла в коридор і — о диво! — по коридору йде священник-кармеліт, несучи обід хворому брату-монаху. Я прошу його залишити сумку в коридорі і прийти в палату, щоб уділити розрішення конаючому, подаю йому освячену олію», — пише черниця в своєму свідченні.
Франек побачив Марію
«Коли священник увійшов у палату, пекло вмить зникло разом зі злими духами. Франек випростав підігнуті ноги і почав спочатку «літанію» своїх жахливих злочинів (згадуючи зокрема богохульство), що всі присутні чули вже вдруге.
Священник звернувся до каяника: “Тихіше, тихіше…”, але Франек рішуче відповів: ”Яке тихіше, на Божому суді весь світ знатиме, що я зробив!” — і далі вигукував те, що було його найбільшим стражданням. Коли він закінчив і отримав розрішення, то повністю заспокоївся і викрикнув з останніх сил: ”Дякую тобі, Маріє, Ти мене врятувала!” — і склавши руки на грудях, помер. Єлеопомазання Франек отримав уже після смерті».
Хворі просять священника
«Ми привели в порядок тіло, ліжко і підлогу, щоб більше ніхто не заразився, помилися, переодягли халати і повернулися до своїх обов’язків: с. Цецилія в палату № 10, а я назад, у палату № 5, де поруч із Франеком лежали ще п’ятеро хворих чоловіків. Яким же було моє здивування, коли я не побачила хворих у ліжках: усі вони ховалися під ліжками, накрившись подушками і матрацами. Навіть хворий на витяжці, з коліном, розтрощеним кулею «дум-дум», і важким пораненням стегна, лежав під ліжком, звільнившись від сталевих дротів і вантажу на нозі. Коли я побачила його обличчя, його неможливо було впізнати: волосся побіліло, а очі закотилися під повіки… Він міцно тримав матрац на голові й жахливим голосом кликав священника, і то негайно. Усі інші також просили священника», — написано у свідченні.
Шість годин сповіді
«Тоді я послала санітарку, щоб вона написала на дошці біля головного входу в будинок, що у відділенні терміново потрібен священник; а сама за допомогою санітарок і санітарів з операційної витягла хворих. Всі вони були налякані й чекали на священника, як потопаючий на рятувальне коло. За 15 хвилин по 17 годині прийшов капелан, о. Воронецький. Я чергувала в коридорі, щоб ніхто не заважав ні з вечерею, ні з лікарським візитом. О 23:15 отець-капелан вийшов у коридор, весь блідий, з нього лився піт. Він запитав, що сталося в тій палаті, і впав непритомний на підлогу. Це побачили дві росіянки, нічні чергові, і прибігли допомогти мені його рятувати. Ми поклали його на візок, щоб він набрався сил; потім отця супроводили додому двоє сторожів», — розповідає сестра.
Ніч вдячності
«У палаті № 5 стояли ридання. Про вечерю ніхто з хворих і чути не хотів. Вони просили допомогти їм із покутою і разом із ними дякувати, що вони ще живі, що змогли посповідатися, що злі духи не забрали їх до пекла, яке вони бачили в палаті. Я провела з ними у молитвах і приготуванні до Святого Причастя усю ніч.
Вранці, коли хворі побачили священника з Пресвятими Дарами, вони плакали, як діти. Якими ж приємними мали бути ті сльози для Спасителя, благодать якого здобула таку велику перемогу! Хворі не захотіли снідати; натомість, плачучи, дякували за те, що пережили вчорашній день. Я зробила все необхідне в тій палаті й побігла приготувати відділення до лікарського обходу на восьму ранку».
Велика переміна
«Обхід розпочався з палати № 1. Прийшли проф. Караванов, росіянин, і кільканадцять лікарів — поляки, росіяни та українці. Вони слухали професора і добре ставилися до мене. Коли обхід дійшов до палати № 5, професор насупився, обвів очима палату, а вслід за ним теж саме зробили й інші лікарі. Професор із хвилину мовчки дивися на хворих, а потім гнівно каже мені: “Сестро Анно! Скільки я просив про усі зміни, які ви робите у відділенні, повідомляти мені перед візитом?” “Про що Ви, пане професоре, я не розумію?”, — відповіла я. “Як це так, — каже професор, — змінити все в палаті й нікому не сказати?”
Я відповіла: “Пане професоре, всі хворі ті ж самі, що й учора і раніше, всі ті самі”. Професор: “Я не впізнаю жодного хворого!” Помічник професора каже мені польською на вухо: “Сестро Анно, не робіть із професора дурня, адже всі хворі — інші. Звідки Ви взяли вісім нових хворих без відома лікарів?”. Картами температури й діагнозами, а також залізом із зігнутої витяжки я ледь змогла переконати всіх, що кажу правду».
Посивіли, побачивши пекло
«Професор запитав, чому всі так змінилися і посивіли. Я відповіла, що через смерть Франека в палаті сталася якась пекельна сцена, яка всіх до смерті налякала і навернула, тому, мабуть, вони стали іншими. Лікарі мовчки обійшли палату, а в коридорі попросили мене розповісти, що сталося. Я дуже коротко описала їм події, а також, що знайшла священника у несподіваний час і що після визнання гріхів Франк відразу помер. “Ось, це один із доказів того, що Бог є і що людина має безсмертну душу”, — сказав у відповідь на це професор Караванов.
Після візиту і операцій лікарі — двоє поляків і один українець — попросили у мене молитовники, а також щоб я підмінила їх уранці, бо вони можуть спізнитися, бо підуть на сповідь і до Причастя, до яких не приступали після закінчення школи. Коли наступного дня вони прийшли на роботу, то були схвильовані й змінилися, як і раніше хворі. Лікарі з радістю прийняли від мене вервиці та чудотворні медальйони».
Померти вже!
«По обіді того дня у мене було трохи часу, щоб поговорити з хворими про вчорашні події. Усі вони зізналися, що мали причини потрапити до пекла, і лише дивом цього уникли. Вони розповіли, що роками не сповідалися, один із них навіть 40 років!» — сказала черниця.
За її словами, найстарший пацієнт, без ноги (її відірвало гранатою), плакав від радості, що вчора не потрапив до пекла, бо дуже заслужив на нього. Після Святого Причастя він постійно молився про смерть, щоб уже ніколи більше не образити Бога, а завжди мати Його в серці, як зараз. Очевидно, молитва дідуся сподобалася Богові і Він її почув, бо ввечері того ж дня хворий заснув навіки без жодної агонії. Інші хворі, побачивши це, плачучи, волали, що вони теж хочуть сьогодні померти. І лише нагадування про те, що потрібно виконати покуту і виправити своє погане життя, заспокоїло їх».
Пекло — це не жарт
«Я запитала хворих, як виглядає сатана, — розповідала с. Анна, але вони затулили обличчя руками, а один із них, інженер, сказав, що це неможливо описати. Сатана перевищує розумом усіх вчених на світі, а його вигляд такий страшний, що краще витримати всі тортури на землі, ніж потрапити у його владу. Те, як малюють сатану люди, — це байки».
Можливо, варто сказати, що сповіді Франека вислухав камеліт, щойно висвячений того місяця. Він приїхав до Львова після закінчення навчання. До лікарні з обідом його послали о 12:00, але він не зміг відразу туди потрапити. Прийшов лише тоді, коли Франек кричав: «Священника!», тобто близько 15:00. «Видно, Божа Мати керувала таким чином його кроками», — сказала з упевненістю с. Анна.
Переклад CREDO за: Агнєшка Бугала, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
