Образа — то цвях у рані

Мій трирічний синочок Павло зараз вельми активно наскакує на старшого — шестирічного Іллю. Провокує і втікає.

Ілля, ясна річ, хоче помститися. І я розумію первістка, тож допомагаю йому скерувати почуття у безпечне русло:

— Ільчику, спинися. Ти чуєш, що шепоче гад? Він хоче, щоб ти помстився. Каже: «Та шо той шмаркач собі дозволяє! Сміє зробити тобі боляче. Ти мусиш йому це повернути! Тебе образили — тепер ти маєш повне право зробити зло. Тобі дуже зле, тебе болить, тож ти мусиш зробити йому гірше! Мусиш!»

— Мушу? Нічого я не мушу! Якщо мушу, то робити не буду!

(Радію, що знайшла слово-еврику, слово-знак — це так важливо для хлопців. Одне коротке словечко, а влучає в саме яблучко.)

— Так, синку! Гад постійно притискає до стінки і переконує, що в тебе нема вибору. Що ти нещасний і просто мусиш робити зло! А знає брехун, що від того тобі буде ще гірше, і іншим теж. Він мене постійно переконує, що ви або тато робите мені збитки спеціально і що я мушу вас карати і сварити. А я кажу, як ти: «Нічого я не мушу! Ісусе, що скажеш? Мене це нервує, що мені робити?»

— Круто! Ісусе, що мені робити з Павлом? Вдарити його чи ні? А якщо вдарити, то куди? Ти чуєш, що каже Ісус? Я — ні…

— Може, Ісус задумався, куди ліпше — чи в праву, чи в ліву Павлову щічку, — регочу, а Павло зачаївся на дивані й лиш зиркає оченятами, як совеня. Здається, навіть не дихає в очікуванні на Ісусів вердикт.

— Бачиш, синку, Ісусові рани?

(Маємо вдома прекрасний образ Ісуса Милосердного.)

— Так, на ногах вони більші.

— Це Ісус дозволив завдати собі ран для того, щоб нам більше вже не боліло. Пробачити і відпустити, щоб не колупатися цвяхами в ранах. Образа — то як цвях у тілі… а коли пробачаємо — то позбуваємося причини болю.

Ілля дивиться на Ісуса. Господнє Милосердя огортає дитину. Дитина зітхає: 

— Ох, ті малючки… як тварючки… вони небезпечні для світу!

— І саме малючком Бог захотів стати.

— І що, мам? Думаєш, Ісус теж наривався? 

— Ісус був стовідсотковою дитиною і людиною, переживав і відчував все, що переживаємо ми, крім гріха. Тож це цілком можливо.

— Але ж нариватися — то гріх! 

— Павло так бавиться. Він ще не розуміє наслідків. Просто хоче привернути твою увагу. І відчути, що він є. Що ти його бачиш.

— Павле, я тебе бачу! Лиш прошу тебе бути Павлом, а не Савлом! Бо я того терпіти не буду! Я Ілля, зрозумів?!! — грізно проказав над братом. Павло потер щоку і мило угукнув.