Присутність архієпископа Феррари на прем’єрі опери «Il Farnace» Антоніо Вівальді італійські медіа сприйняли як старання Церкви виправити шкоду, завдану геніальному композиторові у XVIII столітті.
Католицька Церква 1739 року заборонила прем’єру цього музичного твору у Феррарі, й ця подія стала початком занепаду творчості Вівальді.
Архієпископ Джанкарло Переґо був присутній не тільки на прем’єрі опери 30 грудня 2021 року в Муніципальному театрі Феррари, він також узяв участь у зустрічі «Ferrara proibita» («Заборонена Феррара») напередодні спектаклю, повідомляє Vatican News.
Всесвітня прем’єра опери «Il Farnace», головним героєм якої є король Фарнак, відбулася 1727 року у Венеції. Потім вистава відбулася в Ліворно, Празі, Мантуї та Тревізо. Сильну опозицію прем’єрі цього твору у Феррарі під час карнавалу 1739 року висловив тогочасний єпископ Томмазо Руффо. Він виходив із того, що Антоніо Вівальді, хоч і був священником Католицької Церкви, однак не служив Святу Месу і з’являвся у супроводі співачки Анни Джіро, зв’язок із якою йому приписували, та інших жінок. Свою роль відіграло негативне налаштування ієрарха до присутності духовних осіб у світі театру. Через те, що у Феррарі прем’єра не відбулася, Вівальді (який був також імпресаріо сам для себе) зазнав серйозних фінансових збитків і виїхав з Італії.
Творчість Антоніо Вівальді відійшла у небуття аж до ХІХ століття, коли було відкрито його інструментальні твори. Сценічні твори геніального композитора було знайдено в архівах тільки у ХХ столітті. Збереглися 21 із 42 опер, які приписуються його авторству.
Тепер же, за оцінкою порталу Crux Now, Католицька Церква й місто Феррара «укладають мир з Антоніо Вівальді», через неповні 300 років після нещасливого скасування єпископом Джанкарло тієї оперної постановки. Церква як інституція в усі століття сприяла розвиткові мистецтва як складової нашої цивілізації, розвивала музику, живопис, архітектуру, скульптуру, сприяла науці — загалом; але її окремі служителі не завжди свідчили про добру роль Вселенської Церкви у збагаченні культурної скарбниці людства.
Все пояснюється конкретними умовами та особистими рішеннями людей, які мали владу: не варто забувати, що театр довгий час був осудним явищем, через «лицедійство» (представлення того, ким ти не є) та неврегульоване (часто просто розпусне) життя акторського світу, чого Церква просто не могла схвалити. «Книга правил» (святих апостолів), на яку часто посилаються східні Церкви, прямо забороняє священнослужителям одружуватися з актрисами (танцюристками чи сценічними актрисами), так само як із розлученими та блудницями. Лаодикійський Собор 343 року забороняє навіть дивитися вистави; наступні собори уточнюють, що це стосується також дітей християнських священнослужителів. Заборонялося дивитися «вистави на весіллях», тобто світські святкування шлюбів, які могли бути невідповідними для християн, а особливо, як уточнюється у VIII столітті, вистави мімів, тобто сатирично-гумористичні, де багато чого висміювалося. Виступи мімів від початку були простонародно-грубими, а з часом ставали дедалі вульгарнішими, тож не дивно, що християнство ставилося до них з осудом. Критичний аналіз церковних документів показує, що заборони зі століття в століття стосувалися саме грубих і непристойних вистав, а не класичного театру; однак мимоволі це поширилося на ставлення до театру загалом, а наслідки були не завжди розумними, як от у випадку з останнім композитором епохи бароко, який через борги був змушений покинути батьківщину.
Хоча Церква, особливо Західна, не відкидала театру повністю, а старалася йому протиставляти те, що вважала правильним: містерійні вистави Страстей, літургійні драми, міраклі, мораліте. Черниця Розвіта Гандерйгем навіть стала «першим європейським драматургом від часів античності» (+1002), написавши кілька комедій. В Іспанії в період Високого Середньовіччя розвинувся вид вистав, що звався «ауто» (auto sacramental — тайна дія); їх грали у свято Тіла Христового, перед Євхаристійними процесіями. Єзуїти розвивали «шкільні театри», де учні готували вистави на побожні теми заради кращого засвоєння матеріалу. Попри поширену думку, жодного документа, яким би було засуджено театр як явище, у Церкві ніколи не було. На Другому Ватиканському Соборі, в декреті «Inter mirifica», і взагалі стверджено «законну автономність людської культури» та потребу Церкви опікуватися «шляхетним і давнім мистецтвом театру», «виховувати і підтримувати театральних акторів, щоб їхній хист приносив належну користь людському суспільству» (п. 14-15). А про те, що святий Йоан Павло ІІ замолоду сам грав у театрі й писав п’єси, вже і згадувати не треба.
Присутність архієпископа на виставі художній керівник театру Феррари назвав «чудовим жестом», який допомагає вилікувати минуле та висвітлити один із маловідомих творів Антоніо Вівальді.
«Ми хочемо повернути Вівальді те, що в нього відібрали тут, у Феррарі», — сказав Марчелло Корвіно напередодні прем’єри «Il Farnace», яка розповідає трагічну історію короля Фарнака II. Цей син царя Мітридата IV, бажаючи захопити владу в Боспорському царстві, убив свого батька, користуючись розборками, які вели між собою Гней Помпей та Юлій Цезар. Але Цезар згодом все одно розгромив Фарнака. Саме з цієї битви він вислав до Рима широко знане повідомлення «Veni vidi vici» — «Прийшов, побачив, переміг».
Кардинал Томмазо Руффо, керівник Церкви у Феррарі та фактичний її правитель, заборонив священникові Вівальді відвідання міста, що фактично означало скасування карнавалу 1739 року. Що таке карнавали для тих часів, можна поцікавитися в істориків: для нас це, певно, відповідник різдвяно-новорічного періоду, коли люди хочуть розважатися, а продавці, виробники, майстри, митці та інші верстви заробляють «святкові гроші» на бурхливих виставах і продажах товарів. Для Феррари фактичне скасування карнавалу (багато в чому осудного для Церкви, бо люди пускалися на всі заставки) було ударом і великими економічними втратами в тих, хто вклався у підготовку. Так, для Вівальді це обернулося катастрофою. Він оплатив постановку наперед; а що саме в той час композитор переживав період занепаду (його інструментальні твори потрапили в немилість), то відновитися не мав із чого. Вівальді потрапив у боргову пастку й помер 1741 року у Відні. Лише по смерті, коли його рукописи було знайдено, він став композитором всесвітньої слави за свої «Чотири пори року» та інші твори. А Святу Месу, за ствердженням Марчелло Корвіно, він не служив через клопоти з диханням: мав проблеми з легенями. Сучасні дослідження біографії великого композитора вказують, що він міг страждати на астму.
«Це майже виправдання, запізніла данина, яку місто Феррара пропонує Вівальді», — сказав Федеріко Марія Сарделлі, оперний диригент і автор книжки про занепад Вівальді, в якій розповідається про його останні роки життя.
Сарделлі каже, що після того, як кардинал Руффо заборонив венеціанському композитору з’являтися у Феррарі, Вівальді спочатку намагався записати постановку, нотуючи сценічні рекомендації, які він зазвичай дав своїм співакам особисто. Ці позначення залишилися в рукописі, підготовленому для постановки у Феррарі, яка так і не була здійснена. Тепер же вони стали вказівками для постановки опери у ХХІ столітті.
«У нас є цей скарб, партитура, яка є дзеркалом процесу Вівальді», — сказав диригент. «Він написав неймовірні речі, яких жоден композитор бароко ніколи не писав у партитурі. Нам пощастило відкрити “голос Вівальді”».
фінансово.
Щиро дякуємо!
