Не відчувати болю — не відчувати радості

Доволі природним для усіх людей є небажання відчувати біль. Саме тому ми різними способами намагаємось себе захистити й ізолювати від різних небезпек та прикрих ситуацій. Проте чи справді це завжди йде нам на користь?

Пропонуємо вам на цю тему роздуми рабина Гарольда С. Кушнера з книжки «Коли всього, що ти маєш, не досить». 

Жити — значить відчувати біль; втеча від болю зменшує душу!

Коли я намагаюся захистити себе від втрати близького приятеля (бо він може вмерти, розлучитися з дружиною або просто змінити місце проживання), намагаючись не дозволяти собі прив’язуватися до інших людей, не дозволяючи собі розкоші занадто близьких стосунків з друзями, — я втрачаю частину своєї душі. Захищаючись від розчарування, переконуючи себе, що не хочу бути щасливим, що щастя — ілюзія та омана, я роблю меншою свою душу.

Світ може казати: «Не варто дозволяти, щоби щось ставало для тебе занадто важливим — чи то робота, чи автомобіль, чи навіть здоров’я або ж сім’я, — і тільки тоді можна виробити в собі імунітет перед страхом їх втратити. Замість докладати якісь зусилля, щоби здобути те, чого ти насправді прагнеш, краще зменшити рівень очікувань щодо того, що вже є; або навіть зменшити ці очікування ще більше, щоби в тебе нічого не могли відібрати. I тоді замість розчарування і тривожних бажань ти отримаєш задоволення і душевний спокій».

Але чи це правда?

Применшуючи свої очікування — позбавляємо себе надії та радості

Ставлення до злочинів і політичної корупції як до чогось неминучого тільки тому, що вони завжди були частиною суспільного життя, означає, що ми дуже легко піддаємося обставинам. Мабуть, це могло б уберегти нас від багатьох мук і розчарувань; але якою ціною? Менша прив’язаність до своїх дітей, менші амбіції, коли йдеться про виконання доброї роботи, оскільки життя несправедливе і непередбачуване, — захищають від сильного болю, але водночас обкрадають, позбавляючи надії та радості.

Коли ми зменшуємо свої очікування щодо життя, щоб уникнути болю та розчарування, ми втрачаємо дещицю нашої подібності до Бога.

Дозвольте собі рости й відчувати біль!

Як батько, який занадто перестраховується і не дозволяє своїй дитині їздити на велосипеді, бо боїться, що велосипед перекинеться, а дитина покалічиться, — так ми оточуємо себе турботою, яку кожен із нас розуміє неправильно. Панцир, який ми носимо на собі, вберiгає нас від ран, але водночас не дозволяє нам рости. Але ж ми маємо рости! Кожна мати знає, яким болісним є народження дитини. У певному сенсі, настільки ж болісним є народження нового себе у процесі життя, переростання особи, якою ми були до того, скидання з себе шкіри, яка раніше добре захищала нас від зовнішніх шкідливих впливів, перебирання на себе ризику нової індивідуальності. Молодість виявилася для більшості з нас болісною життєвою школою, бо ми творили себе новими, надавали нового значення тому, хто ми такі.

Зміна настанов у подальшому житті може бути таким само болючим, як і необхідним досвідом.

Не відмовляйтеся від любові й щастя через страх розчарування

Нам загрожує покоління молодих людей, які остерігатимуться любові, боятимуться до кінця віддатися іншій людині, бо вони бачили (на прикладі батьків), яким болісним є ризик любові, коли не все вдається. Вони шукатимуть інтимних стосунків без ризику, чуттєвої насолоди без усвідомлення співпричетності. Вони так сильно боятимуться болю і розчарування, що відмовляться від любові та щастя. Психолог Герберт Гендін описував, до якої міри сучасна молодь лякається справжньої любові. Подружжя, якщо до нього ставитися серйозно, сприймається як пастка: воно обмежує можливість вибору, а любов наражається на розчарування і відторгнення. Відтак діти вже не вважаються вінцем подружжя і не символізують безсмертя роду; їхня присутність означає тільки додаткові обов’язки й дискомфорт.

Будьте відкритими на емоції!

Доктор Герберт Гендін пише: «Двадцять років тому емоційна ізольованість і нездатність відчувати насолоду вважалися симптомами шизофренії. Нині люди переконані, що емоційна активність це передвісник трагедії, а емоційна ізольованість — найкращий спосіб уціліти». Інакше кажучи, віддаючись розвагам, навіть коли йдеться про сексуальне співжиття, ми хочемо бути, немов машини, що виконують різні дії та завдання, але не мають жодних почуттів.

Якщо ми повіримо, що потрібно уникати болю, бо це дозволяє забезпечити собі добре життя, то постане небезпека, що ми навчимося уникати болю так майстерно, аж більше нічого не відчуватимемо — ні радості, ні любові, ні надії, ні поваги до інших людей. Ми будемо емоційно черствими. Навчимося існувати в дуже вузькому діапазоні почуттів, примиримося з фактом, що в нашому житті буде дуже мало душевних злетів, але натомість отримаємо гарантії того, що уникнемо також і великих падінь, болю чи туги. Тільки безконечна монотонність, один сірий день, що приходить на зміну іншому. Боячись болю, ми опануємо мистецтво почуттєвої ізоляції аж так добре, що жодне почуття не пройме нас до живого.

Чи готові ми не відчувати болю, жертвуючи своїм щастям і щирими, правдивими стосунками з ближніми? Чи готові ми усе життя прожити в самотності, взамін на не розбите іншими серце? Чи Всезнаючий Бог перестане колись чекати на навернення грішника?

Людина не може дозріти до дорослого життя (незалежно від своїх учинків і досягнень, незалежно від того, що їй вдасться зробити), доки не дозріє емоційно, доки не стане відкритою на почуття.