Інтерв’ю

«Залишити Ісуса ради Ісуса». Від тихої каплиці — до притулку для біженців

Czytać po polsku

25 Березня 2022, 12:46 2214 Віта Якубовська

Минає місяць від дня повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Місяць героїчного протистояння, місяць боротьби на всіх фронтах.

Це час, який показує нам самим, які ми й на що буваємо спроможні як люди — і на що ми здані як народ. Це також час, який дуже чітко показує світові справжню Христову Церкву, яка завжди — чи то під час епідемій, чи під час воєн — із милосердям та співчуттям схилялася над болем і стражданням людини, як Добрий самарянин, як сам Христос.

Римо-Католицька Церква в Україні не належить до найчисельніших, але її монастирі й парафії, душпастирські осередки та паломницькі будинки з перших днів війни відчинили свої двері для біженців і щодня допомагають жінкам з дітьми, піклуються про тих, хто втікає від жахіть війни, допомагає знайти безпечне місце.

Сестри Францисканки Служебниці Хреста, які займаються реабілітацією незрячих діток, теж не залишилися осторонь у цей складний час. Насамперед вони поспішили з допомогою своїм підопічним із найбільш небезпечних регіонів, а потім до них почали прибувати їхні друзі, родичі й навіть сусіди, які теж шукали безпечного прихистку.

На запитання CREDO відповідає с. Марія Задорожна FSK.

— Де вас застала звістка про початок війни?

— Війна почалася тоді, коли у нас ще тривав заїзд реабілітаційного курсу. До завершення залишалося два дні. До нас почали телефонувати наші підопічні сім’ї з Харкова. Бог дав нам благодать зберігати спокій, і це допомогло нам дуже, бо мами з дітками, які перебували в нас у той час, дуже сильно тривожилися — адже їхні близькі були далеко; і нам треба було якось їм допомагати. 24 лютого о 12.00 ми всі зібралися в нашій каплиці на молитві, і це був момент цілковитої довіри Богові. Ми всі розуміли, що почалося щось дуже страшне і важке, особливо для тих людей, які в зоні ведення активних воєнних дій; але й вірили, що Бог подбає про нас, наших діток і нашу Україну.  

 

 

— Коли ви вирішили перекваліфікувати ваш реабілітаційний центр на прихисток для вимушених переселенців?

— Рішення відкрити свій дім як місце прихистку для біженців ми прийняли майже відразу, як зрозуміли, що в цьому є велика потреба. Спершу намагалися допомогти тим родинам, які вже бували у нас тут на реабілітації. Вони виїжджали з небезпечних місць, добиралися сюди, відпочивали, а тоді ми допомагали їм виїхати в Польщу, до нашого осередку в Лясках під Варшавою. Дехто поїхав далі на Захід. А потім із нами почали контактувати  родичі, друзі, знайомі й навіть сусіди наших підопічних, яким теж було потрібне безпечне місце, і ми, мірою змоги, почали приймати і їх також.

— Як минають ваші дні тепер, коли ви вже не займаєтесь реабілітацією маленьких пацієнтів?

— Ми звикли до «натовпу». 20-25 осіб протягом двох тижнів, і так щомісяця протягом року — це для нас звична справа. Тут, у реабілітаційному центрі, завжди було багато дітей. Але наші незрячі діти — повільні, вони не бігають, не галасують і дуже спокійні. А завдяки зрячим дітям дім ожив. Перші два дні, після стресу і важкої дороги, вони не могли всидіти на місці — бігали, шуміли, перевертали все з ніг на голову. Тобто поводились, як діти. Просто для нас це було дуже незвично. Зараз і ми вже звикли, і діти стали трохи спокійніші, тож у нас тут дуже гарна атмосфера.

У мирний час ми займалися реабілітацією дітей з вадами зору; зараз ми спрямували наше служіння до тих, хто у потребі. Наша засновниця, бл. Мати Єлизавета, писала у своїх нотатках, що часом треба «залишити Ісуса заради Ісуса». І зараз у нас саме така ситуація, коли ми залишили Ісуса в тихій каплиці, щоб іти до Ісуса в цих дітях, у цих людях, які приїхали сюди, рятуючись від війни.

Частина наших мешканців щодня отримує тривожні новини. У когось більше немає дому і їм більше нема куди повертатися; в когось там залишилися батьки, і вони щодня очікують від них звістки. Їхні знайомі гинуть при спробі евакуації, і це дуже страшно. Дехто знає, що в їхньому домі оселилися кадировці, з чийогось дому вже все повиносили… Підтримати у такий момент можна хіба тільки мовчанням та молитвою. Ми бачимо, скільки тривоги вони носять у серцях, попри те, що вже перебувають у безпеці. Весь їхній добуток вмістився в багажнику однієї машини. Люди втратили дуже багато, і ми намагаємося просто бути тут з ними, підтримувати їх.

— Ваші сестри з Польщі не кликали вас перечекати важкі часи у безпечному місці?

— Звісно, наша Генеральна настоятелька пропонувала повернутися до материнського Дому згромадження, до Лясок, — але не наполягала, залишаючи за нами право остаточного рішення. Ми вирішили залишитися. Тут наше місце служіння, наші парафіяни, родини, і залишити їх було би навіть нечесно. Сумління велить нам бути зараз в Україні. Коли ми говорили про це рішення нашій настоятельці, вона плакала, а ми навпаки — були дуже рішуче налаштовані. Адже Бог нас поставив саме на цій дорозі, тож хочемо йти нею разом із людьми, яких Він нам дав. Ми не робимо нічого надзвичайного. Ми просто є. Молимося. Виконуємо наші обов’язки, хоча й трішки перекваліфікувалися. Але раді, що ми тут і будемо залишатися до кінця. І ми не жалкуємо, хоча змінилося все. Вирішуючи залишитися, жодна з нас не вагалася й долі секунди.

— Як вам вдалося облаштувати дім для такої кількості людей?

— Ми зараз маємо дім, «укомплектований» так, що ми й не знали, що так можливо! Задіяли всі приміщення. Навіть кімнату однієї з наших сестер, яка за станом здоров’я залишилася в Польщі, ми віддали для сім’ї з шести осіб. А наша с. Фабіана тим часом допомагає в Лясках облаштуватися нашим підопічним з України.  Ігрова кімната, що навпроти каплиці, тепер теж повністю заставлена ліжками. У нас були речі, які до війни ми хотіли роздати, подарувати комусь, бо здавалося, що нам це зайве. Але виявилося, що маємо рівно таку кількість ліжок, подушок і ковдр, скільки нам треба, щоб розмістити всіх, хто сьогодні живе під нашим дахом.

 

 

Кабінет фізичної реабілітації, розташований у підвалі, перетворився на сховище, і в разі чого ми всі біжимо туди. Але, щоб не лякати дітей, ми домовилися не казати їм, що вмикаються сирени, а кажемо, що йдемо дивитися кіно. Знесли туди вниз телевізор, і «ходимо в кіно».

— Чи всього маєте вдосталь?

— На цю мить нам нічого не бракує. Коли думаю про людей у Маріуполі, які не можуть отримати допомоги, то про які свої потреби можна говорити!.. Нам багато допомагають наші рідні, парафіяни. Дуже дбає про нас голова сільської ради. Недавно також у нас були гості з Польщі, які привезли побутову хімію та продукти першої необхідності. Наші діти й батьки наразі усім необхідним забезпечені, і я певна, що Господь і надалі буде про всіх нас піклуватися. Дуже хочемо подякувати всім полякам, усім громадянам Польщі, які відкрили свої домівки для українців. У нас тут, у храмі на Святій Горі, була урочистість св. Йосифа. На ній був присутній православний священник, який сказав: «Наші брати-православні стріляють по нас, православних, а ваші католики відкрили для наших православних свої домівки». Видно було, що це дуже глибоко пережиті ним слова, вони пройшли крізь його серце.

І ось справді, польський народ, із яким українці завжди мали якісь протиріччя і ніяк не вдавалося дійти остаточної згоди, щоб усі були задоволені, — прийняв українців до свого дому, і це неймовірно. За це дуже хочемо дякувати, і за все, що благодійники роблять також і для нас — для тих, хто залишився.

— Як зараз почуваються ваші підопічні, що виїхали до реабілітаційного осередку в Лясках?

— Діти в Лясках дуже задоволені. Особливо школою. Вони мають із чим порівнювати: усі відвідували школи в Україні, в різних містах, але жодна не мала такого високого рівня, і діти просто щасливі. Щодня отримую від батьків повідомлення, в яких купа сердечок і слова вдячності за те, що вони потрапили до Лясок. У спокійний час вони б не наважилися покинути свій дім, своє життя тут в Україні, й податися з дітьми аж туди. Війна змусила їх прийняти це рішення, і те, що було неможливим, стало можливим. Серед тих діток, що виїхали до Лясок, є дівчинка, яка, коли приїхала до нас, дуже боялася війни. Ми їй сказали, що коли діти моляться, то Бог їх обов’язково вислуховує. І вона ходила з нами на всі наші монаші молитви, щодня о 8.00 була з нами на Святій Месі, і якщо ми часом її не покликали на якусь молитву, щоб не відривати від гри, то вона ображалася. І знаєте, ми багато чого обіцяли цим дітям, і Господь усе обіцяне виконав. Навіть коли обіцяли, що не буде сирен, то їх справді не було.

 

 

Нові мешканці дому сестер —  це сім’ї з маленькими дітьми. Наймолодшій — 7 місяців. Її перший зубчик прорізався вже тут, у новому, хоч і тимчасовому, домі. У неї ще є братик, який цього року пішов до першого класу. Мама розповідає, як їхня сім’я опинилася на Тернопільщині:

— Ми самі з Бородянки. Наша місцевість — це 200 км від кордону з Білоруссю. Звідти йшла на Київ техніка, танки. 25 числа ми ще сподівалися, що зможемо залишатися вдома, але з кожним днем ставало дедалі страшніше, і з двома маленькими дітьми залишатися вже було дуже небезпечно. Будинок здригався від вибухів. Ми не спали декілька ночей. Зараз від нашого містечка майже нічого не залишилося. Люди під завалами, і окупанти навіть не дозволяють їх витягнути. Мамі ледве вдалося виїхати звідти з транспортом, який привозив гуманітарну допомогу. Сьогодні Бородянка — суцільна руїна.

Ми раді, що змогли знайти прихисток, де і нам теж раді, де дуже допомагають з усім. Ми стали однією великою родиною. Моїй донечці сім місяців, і її маленьким досягненням радіють усі: і першому зубчику, і тому, що вона почала сидіти. Всі сім’ї організували чергування, хто коли готує, прибирає і доглядає за дітьми. У нас усе працює дуже злагоджено, відчуваємо взаємну відповідальність. І вдячність за те, що зараз нам нічого не бракує і що нам так допомагають. Але ми не вдома, а нашого дому вже немає — і нам просто нема куди повертатися. Наші чоловіки записалися до тероборони і зараз проходять навчання; дітей записали до місцевої школи; щодня намагаємося зв’язатися з рідними, які залишилися, але вже декілька днів нічого від них не чули, бо в них немає світла. Від волонтерів знаємо, що там поки тихо; це дає надію, що з ними все гаразд.  

 

 

Мама трьох дітей, вчителька математики у мирний час, зараз намагається прийняти нову реальність:

— Ми з Києва. Коли все почалося, то ми і ще дві сім’ї з дітьми приїхала сюди. Дорогою, коли лунала повітряна тривога, діти перелякано затихали і мені здавалося, що вони навіть не дихають. Але, дякувати Богові, доїхали без особливих перешкод. Виїжджати з України не плануємо.

 

Яскраво світить сонце, батьки спостерігають, як їхні діти бавляться на майданчику перед будинком, а в телефонах — фотографії їхніх розбомблених будинків, повідомлення до близьких, на які досі немає відповіді, в очах сум, а на серці тривога. Тому що у нас у всіх війна, хоч би де хто був.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity