Львівська латинська катедра завжди залишалася відкритою, навіть під час радянської окупації, і завжди служила духовним осередком для католиків обох обрядів. Тут ніколи нікому не відмовили в допомозі чи підтримці.
Сьогодні у цьому храмі продовжують примножувати духовну спадщину тих, завдяки кому віра в Бога вистояла у найважчі часи переслідувань. Використовуючи досвід попередніх поколінь, тут допомагають людям вистояти у нелегкий час війни.
Настоятель митрополичої базиліки Успіння Пресвятої Діви Марії у Львові, декан Львівського деканату отець-прелат Ян Нікель, завжди радо підтримує душпастирські та гуманітарні ініціативи і по змозі сприяє їхньому втіленню. Він приїхав служити в Україну у важкі 1990-ті, піднімав із руїн храми, керував свого часу «Карітасом» Львівської архідієцезії, а 10 років тому підтримав ініціативу створення Благодійного Фонду «Даймо надію». Основна діяльність фонду — опіка над невиліковно хворими дітьми, парафіяльна світлиця для школярів і терапевтична майстерня для інтелектуально неповносправної молоді.
Сьогодні о. Ян розповідає для CREDO, як змінилося життя парафії за цей воєнний період, як розширилася діяльність Фонду та що змушує священників і черниць, які служать у митрополичій базиліці, щодня робити неможливе — можливим.
— Що змінилось у вашому житті та служінні за останні 70 днів?
— Від початку війни змінилося дуже багато всього. Насамперед, зазнала змін наша свідомість. Люди, які масово почали приїжджати до нашого міста, втікаючи від війни, показали нам, що війна стосується всіх. А ракети, які вже декілька разів поцілили у Львів, дали нам відчути війну на собі. Це нас мотивувало включитися у допомогу. Наші священники й волонтери почали їздити на вокзал із гарячим чаєм та канапками. Саме там вони познайомилися з родиною із Запоріжжя, яка тепер гостює у приміщеннях Фонду «Даймо надію». І не просто гостює, але дуже активно нам допомагає. Жінки готують канапки, а їхні чоловіки зараз допомагають закінчити будиночки для біженців на території нашого заміського парафіяльного осередку в Любелі. Хочемо бути готові надати таку можливість тим, кому буде потрібне житло. Це наш внесок у довгострокову допомогу. Тому ми зараз так інтенсивно докладаємо зусиль до цього проєкту. Це кемпінгові будиночки; зараз там підключають комунікації, монтують сантехніку, і вже невдовзі можна буде, в разі необхідності, приймати мешканців.
Крім того, наша парафія разом із Фондом «Даймо надію» почала приймати гуманітарну допомогу від дружнього нам фонду «Semper fidelis для Львівської архідіцезії» з Ланьцута, а також від «Caritas» Перемишльської архідієцезії, з Польщі. За 5 тижнів ми прийняли і роздали понад 70 вантажівок гуманітарних вантажів. Зараз ми дещо реорганізували діяльність, але не припинили допомагати тим, хто цього потребує.
— Можна почути голоси, що це не робота священників — роздавати їжу на вокзалі і займатися гуманітарною допомогою; для цього є інші люди та організації. Чому Церква цим займається?
— Ісус сказав до Апостолів: «Ви дайте їм їсти!» — і це для нас достатній приклад того, що Євангеліє не тільки для того, щоб його слухати і про нього говорити. Євангелієм треба жити. Тому що подати воду спраглому — це напоїти самого Ісуса. Тож священники, які їздять із канапками на вокзал, роздають гуманітарну допомогу, шукають людям безпечне місце, допомагають у скрутній ситуації, —роблять це не тому, що мають таке бажання чи багато вільного часу. Вони мають такий обов’язок. Це наш священницький обов’язок. Євангеліє буквально примушує нас так чинити. Немає іншої опції, бо віра без учинків мертва. І я щиро дякую всім за допомогу, яку ми отримували упродовж цього часу. Завдяки ній ми завжди мали з чим іти до потребуючих. Дуже потрібен транспорт, яким можна би було возити волонтерів із їжею та чаєм на вокзал, а також їздити до пацієнтів домашнього госпісу, яким опікується наш Фонд. Тому, якби хтось мав таке бажання та можливість долучитися фінансами, — це було би дуже добре.
— Як почуваються підопічні Фонду в цей складний час?
— Фонд «Даймо надію», попри всі виклики часу, продовжує піклуватися про своїх підопічних. До початку війни під опікою Фонду було 22 дитини. Декілька діток виїхали разом із батьками за кордон на час війни; а до тих, хто залишився, продовжує навідуватися наша лікарка — п. Іванна Андрейчук. Щотижня відбуваються планові виїзди до пацієнтів і, крім медичного огляду, ми намагаємося забезпечити їх усіма необхідними витратними матеріалами. Вдалося забезпечити сім’ї генераторами на випадок відключення електропостачання, адже більшість пацієнтів домашнього госпісу залежать від медичного обладнання, яке забезпечує їхню життєдіяльність. Не перестаємо дякувати нашим жертводавцям і молитися за них. Без їхньої підтримки нам було би значно важче давати раду з усіма потребами.
— Багато людей, також і зі Львова, подалися в безпечніші місця. Чи відчула парафія втрату парафіян?
— Так. Хоча парафія в душпастирському плані продовжує функціонувати так, як і раніше — тобто ми зберегли усі Святі Меси, молебні, маємо щоденне виставлення Пресвятих Дарів і цілоденну адорацію, щодня є можливість сповіді, — але нам бракує наших парафіян, які виїхали на час війни за кордон або просто поза межі Львова. Сподіваємося і очікуємо їхнього повернення, коли закінчиться війна. Знаємо, що багато наших парафіян дивляться нас на парафіяльному YouTube-каналі і єднаються з нами віртуально на молитві. Але ми чекаємо на ваше повернення і сподіваємося на швидку зустріч, тому що тут наш із вами спільний дім.
— Що дається найважче у ці дні? Що найважче прийняти?
— Вражаючі масштаби того, що відбувається, і трагедія людей, які все втратили, — це те, що дуже важко прийняти. Люди, а особливо діти, пережили страхіття, і це залишиться з ними на все життя. Найбільші драми людина переживає у своєму серці, і це рани, які тільки Бог може загоїти. А ми можемо лише трошки допомогти.
фінансово.
Щиро дякуємо!
